Французьке літо
Сьогодні у Франції національне свято — День взяття Бастилії: 14 липня 1789 року революційний народ штурмував головну політичну в’язницю країни, паризьку фортецю Бастилію. Це стало початком Великої французької революції, яка зрештою змінила хід розвитку європейської цивілізації.
Менш відомим фактом є те, що рівно шість років по тому, 1795-го, так само 14 липня, в Парижі перейменовано площу Революції. Це місце має повчальну історію.
Сам майдан розпланований 1755 року на замовлення короля Людовика ХV, був прикрашений кінною статуєю монарха і мав його ім’я. До речі, Людовику ХV належить знаменитий вислів: «Після мене — хоч потоп». «Потоп» стався через 15 років після смерті короля: під час революції площу перейменували, статую знесли, а на її місці спорудили величезну гільйотину, де стратили вже Людовика ХVІ і Марію Антуанетту. Насильницька революція пожирає не тільки своїх дітей, а й своїх батьків, і незабаром на тій самій площі обезголовили одного з революційних очільників — Дантона, незабаром і тих, хто оголосив йому вирок — Робесп’єра та його найближчих прибічників. Вождеві якобінців, котрий під кінець життя перетворився на кривавого диктатора, кричали перед стратою: «На тобі — кров Дантона! Відчуваєш, як вона пече тебе?» Саме після смерті Робесп’єра революційний терор припинився. 1795-го гільйотину зруйнували, а площу перейменували на площу Злагоди. Нині це чи не найгарніше місце Парижа.
Надто просто було б сказати, що Франція пройшла свій шлях дорослішання за ці кілька років — від 14 липня 1789 року до 14 липня 1795-го, від палаючої в’язниці до Злагоди, але це не так. Потім було багато всього: наполеонівська диктатура і війни, ще три революції — 1830, 1848 і 1871 років. Францію лихоманило майже століття, аж доки вона не перетворилася на державу цілісну й демократичну.
Наша новітня історія так само твориться на майданах. На превелике щастя, у нас немає гільйотин, однак немає і злагоди — бо, здається, свою власну Бастилію ми все ще до кінця не зруйнували. Певна річ, непросто побудувати щось нове, не зруйнувавши старого; але коли будують нове з уламків старого і за старими кресленнями, як, власне, діється нині в нас, — то це вже навіть не смішно.
Французи, врешті-решт, прийшли до злагоди, згоди жаху — бо зрозуміли, що тривання терору, біганина замкненим колом революцій та реставрацій загрожує самому існуванню країни. Що ж має так настрашити нас, щоб ми поруйнували власні бастилії та гільйотини і, припинивши ділитися за ознаками мови, регіону тощо, зажили по-людськи, нормально? Скільки ще робесп’єрів треба на наші поки що не відрубані голови? Невже українське літо видасться довшим, аніж французьке?
