ФУТБОЛ Про наслідки культу особи і боротьбу з ними

Національна збірна України завершила свої виступи у 2002 році. З початку року команду очолював тренер Леонід Буряк. Розпочали українці сезон поразкою у товариській грі з Японією, а завершили нічиєю зі словаками. Якщо говорити про результати, то у десяти іграх команда України тричі виграла, тричі зіграла внічию і чотири рази програла. Офіційні ігри у залік відбору до першості Європи принесли одну перемогу і дві нічиї разом із другим місцем у відбірковій групі услід за Іспанією.

Утримаємось від детального підрахунку забитих—пропущених м’ячів, процентів володіння м’ячем, кількості завданих ударів, поданих кутових і тому подібної безкінечної статистики. Залишимо її тим, кому нема чого сказати, і спробуємо оцінити видовище, яке продемонструвала нам національна команда. Ось уже два роки ігри збірної діляться на два види. Вид перший і головний: команда очікує дива від свого незрівнянного лідера Андрія Шевченка, нашої суперзірки, блискучого і суперталановитого форварда. Решта футболістів команди метушаться навколо зірки, яка ось-ось створить диво. В іграх другого виду гравці метушаться без Шевченка, а тренери кажуть: «Ось прийде Андрій...» Що слід розуміти як очікування дива. За два роки диво сталося лише двічі, коли Шевченко забив білорусам і вірменам у 2001-му. Решта небагатого гольового доробку Шевченка була забита або в порожні ворота, або стала наслідком рикошету. Вже рік тому наш суперфорвард почав потроху ігнорувати ігри національної команди, посилаючись то на травми, то на втому і приїжджаючи лише на матчі відбору світової першості. До 20 листопада у році нинішньому збірна лише раз мала щастя вийти на поле із Шевченком у товариській грі з Грузією. Особливо дивно все виглядало навесні, коли під час московського турніру наша мегазірка сиділа на трибуні майже як президент ФІФА в той час, коли товариші по збірній були на полі.

Інерція слави — сильна штука. Пам’ятаючи Андрія Шевченка зразка 1997—2000 років, гравця, який змусив говорити про себе футбольний світ, хотілось вірити, що так буде завжди. Однак прізвище нашої футбольної надії поступово перекочувало зі спортивних сторінок газет на сторінки світської хроніки. Замість повідомлень про забиті Шевченком голи подавалися вісті із всіляких презентацій та акцій, аж до фотознімків нашого футболіста на пляжі у жіночому товаристві. А голів все не було і не було. Щось заважало Андрієві стати самим собою. Чи не вперше з юнацьких років пестунчик футбольної долі оцінив затишок лави запасних, на якій він проводить цього року більшість ігор свого клубу.

Тим часом збірна України вимушена була почати «життя без Шевченка», яке аж занадто вдалим не назвеш. Тренер Леонід Буряк щораз експериментує зі складом, особливо полюбляючи випускати на поле запасних, тобто тих гравців, які у своїх клубах не пробиваються до основного складу. Загальноприйнятою у світі є зворотня практика — за збірну грають ті футболісти, які на провідних ролях у своїх клубах. Тож маємо винахід Буряка, яким поки ніхто чомусь не скористався.

Остання гра сезону у словацькому місті Трнава мала показати наслідки року роботи нового тренера. Все було ніби гаразд — і суперник не дуже сильний, і сам Шевченко у складі. І нічого, що він сидить у себе в «Мілані» на лаві. Що той Анчелотті розуміє у сучасному футболі? Всі, хто хотів, побачили по ТБ гру нашої збірної зі словаками. Бачили, як наша вічна зірка Шевченко не спромігся за два тайми жодного разу влучити у ворота суперників зi гри. Бачили, як наш «експериментальний» захист подарував суперникам щонайменше чотири стовідсоткові гольові моменти. Присутність на полі Шевченка вже традиційно ніби паралізувала партнерів. На диво повільний і незграбний Андрій лише один раз нагадав, як він вміє атакувати. У той же час нікому не відомі словаки із далеко не першого складу своєї збірної створили моментів і завдали ударів в десять разів більше, ніж наша уславлена гіперзірка Шевченко. За весь матч наші лише двічі потурбували словацького голкіпера попаданням у ворота з гри. Зробив це дебютант нашої збірної Левченко, який вже давно грає в Нідерландах і поки що не впадає у транс при появі поруч «самого» Шевченка.

Поразка українців була б цілком логічною, як і пенальті, який був призначений у наші ворота. Проте нашим пощастило. Черговий штрафний взявся бити Шевченко (він у нас чомусь всі штрафні пробиває). І треба ж такому статися — вперше за гру Андрій влучив у ворота. Здивований такою несподіванкою воротар не втримав м’яча у руках, і наполегливий Мелащенко забив гол, зрівнявши рахунок. Розумію фанатів Шевченка. Вони можуть знову співати славу своєму кумиру, розписуючи супермайстерність Андрія, що матеріалізувалась у попадання в отвір воріт зі штрафного ударом середньої сили (норматив середньої вікової групи ДЮСШ). Знайшлися ж три роки тому «знавці», які цілком серйозно стверджували, що курйозний гол, який росіянин Філімонов пропустив від Шевченка у пам’ятній грі Росія — Україна, був спеціально так виконаний нашою ще тоді просто зіркою. Насправді ж ту гру з Росією ми програвали цілком заслужено.

Не можна недооцінювати роль везіння у великому футболі. Буває, що один відскок м’яча перевертає все шкереберть. Але розраховувати на посмішку Фортуни — остання справа. Судячи з того, що показала збірна України в останній грі сезону, нехай і товариській, і того, що команда демонструвала впродовж року, нам залишається тільки це. Може пропустять нам іспанці у березні «дурника», і все буде гаразд. Інших шансів поки що у збірної не видно. Не буду давати порад Буряку, він знає, певно, що робить. Але не можу не попередити: доки Андрій Шевченко буде в команді на особливому становищі, сподіватися немає на що. Бо славу свою колишню Андрій здобув тоді, коли був таким, як всі, одним із команди. Чим раніше ми припинимо ототожнювати українську збірну і Андрія Шевченка, тим швидше прийдуть успіхи. Не вірю, що український футбол не має перспектив. Приклад Вороніна, якого довго і вперто ігнорували ще в молодіжній збірній, це доводить. Тепер згадали про Левченка, а скільки ще талановитих українців грає по світу. Їх не так важко знайти, якщо дивитися на футбольні поля, а не на лави запасних, і саме з полів, а не з лави запрошувати футболістів до національної збірної. Ще є час, ще не все втрачено, ще може до весни схуднути той же Шевченко. А ось чи стане він собою колишнім? Не будемо про це, бо ж домовились — ніякого культу особи, ніяких суперзірок і «спасителів» збірної. Це ми вже, здається, пройшли, і віриться, залишимо у році, що минає.