Футбол за ліцензією
Це все добре, звичайно, але викликає вже не тривогу, як у минулі рази, а глибокий песимізм. Бо, подивившись гру кращих футбольних команд світу, наша молодь мала б розкупити всі футбольні м’ячі і ганяти їх з ранку до вечора від воріт до воріт, аби бути схожою на футбольних зірок. Так було у шістдесяті-сімдесяті, коли й футболу того подивитися не було де. По чорно-білому телевізору показували разів у десять менше закордонних матчів, а фіналів Кубка Європи у 76-му та 80-му взагалі у нас ніхто не бачив. І нічого. Мали ми достатню кількість хороших футболістів, а на стадіонах (наших, ясна річ) збирались десятки тисяч глядачів. Сьогодні ж той, футбол, що показують з Японії—Кореї, ніби знаходиться в іншому вимірі, ніж футбол вітчизняний. Це там гарне видовище, повні трибуни, прапори, прожектори, словом, свято футболу. У нас же порожні стадіони, на які вряди-годи виходять нікому практично не потрібні команди, щоб під акомпанемент власних матюків «відмучитися» на полі два тайми. Дивитись на ті муки вже давно ніхто не бажає, а тому і футболу, в справжньому розумінні, у нас ніби й немає. Те, що нині робиться в Донецьку, можна сприймати як виняток, який підтверджує правило.
Чому так сталося, невже ми настільки гірше за нігерійців, корейців чи мексиканців граємо у футбол? Виходить, що так. Уміли колись, а тепер вже ні. А тому споживаємо імпортний футбольний харч, який виглядає в сто разів смачніше за свій. Чи назавжди це, чи так і будемо ми бачити справжній футбол лише по телевізору і лише з-за кордону? Переповнений цими думками, зустрів приятеля, який активно скуповував на базарі харчі. Поговорили, як ведеться, про футбол і пішли разом купувати далі. Купували, не звертаючи уваги на те, що майже все, що дивилося на нас із прилавків, гарно запаковане, смачне і пахуче, дешеве і дороге, просте і делікатесне, було зроблене у нас. Навіть імпортні етикетки не обманювали, бо знаємо, що пиво «Стелла» роблять у Чернігові, цигарки «Мальборо» у Харкові, пральні порошки, кетчупи, йогурти, ковбаси, прохолоджувальні напої і ще багато всякого робиться тепер у нас нашими людьми, на наших підприємствах. Щоправда, здебільшого за іноземними ліцензіями. Ніхто вже не шукає привезений з- за кордону імпортний продукт. Бо наш дешевший і не гірший за якістю. Може, і з футболом щось подібне станеться? Почнуть у нас ставитися до цієї гри як за кордоном, перетворювати кожну гру у яскраве свято. Чому ні? У них же такий футбол, як в нині в Японії—Кореї, не виняток, а правило. В іспанському чи бельгійському райцентрі все виглядає не гірше — ті ж самі атрибути тої самої гри, яку ми чомусь майже вигнали—вигнали зi своєї країни, а тепер жадібно дивимось на неї ж в іншому кінці планети. То купимо ліцензію на справжній футбол, чи як?
