Гаранти безпеки. Продовольчої

Які овочі ми їмо? Якщо куплені в супермаркетах, то у більшості своїй це — імпортний товар. Якщо хочеться чогось із «власного» городика, то вирушаємо на продуктовий ринок або шукаємо біля переходу бабусю, — вона-то вже точно своїм, рідненьким торгує. Часто надвечір старенька зовсім за безцінь віддає: «Заберіть Христа ради, виручіть. Ну не нести ж назад додому!? Підпілля повне, і так не знаємо, як продати…»

Вона не знає, як продати, ми не знаємо, де б купити — ось так і живемо. Рознесені вщент заготконтори та споживкооперація вже майже зникли з пам’яті, а на їхньому місці так і не виникли структури, які виконують їхні функції. Десь наважиться приватний підприємець-початківець збирати у односельчан та в навколишніх селах вирощене тяжкою працею, але потім, утомившись від проблем з товаром (то пропало, то некондиційне, то покупці з ціною «крутять»), плюне і перейде на багато вигідніший рід занять — торгувати імпортним… І українцеві нічого не залишається, як їсти імпортну цибулю, моркву, картоплю і навіть сало, що завжди було предметом особливої гордості співвітчизників. Ніхто не претендує на апельсини, але вже щодо яблучок — даруйте !..

Адже дієтологи радять: їжте більше фруктів та овочів! Але це, скажу вам, не дешеве задоволення. Кілограм яблук — п’ять гривень! І це восени, а що буде взимку?! Ну хто сперечатиметься сьогодні з тим, що зовсім не тугий гаманець середньостатистичного українця не дозволяє купувати досить свіжі фрукти та овочі взимку? І це, звичайно, впливає на якість нашого життя. Але так уже останнім часом повелося, що тема ця не виходить на перші шпальти наших газет і дуже вже дуже рідко стає темою для обговорення широкої громадськості. Як і тема реформованого (знищеного) сільського господарства, яке всіма засобами треба піднімати.

Зростаючу дорожнечу продуктового кошика в основному пов’язуємо з енергоносіями, з неврожайним роком, а те, що в остаточну вартість товару посередники закладають свою значну долю, вважаємо недостойним уваги. А вона, наприклад, у ціні на м’ясо становить 42- 59%. І так практично у всьому. Тобто у сільгоспвиробництві проблема збуту набула якнайсерйознішого значення, — якщо вже половину, а то й більше, ціни становлять різні накрутки! Від цього, звичайно, страждає споживач, але не меншою мірою й виробник.

Цікаво, як підійшов до вирішення такої проблеми цивілізований Захід? Він створив оптові ринки для сільгосппродукції. Більш того, він підтримує їхню діяльність усіма законами. В Японії ще у 1923 році було розроблено і прийнято Національну політику (закон), що регулює роботу продовольчих оптових ринків. (Передбачено, що в кожному місті з кількістю населення понад 20 тисяч місцева влада має потурбуватися про створення таких ринків.) У більшості ж країн оптові ринки створювалися у 1950-1970-ті роки. Хоч їхня історія сягає значно давніших часів, коли вони працювали сегментарно, і у кожного продукту була своя територія і свої правила. І тільки з появою супермаркетів та різних магазинів, де вже представлявся широкий асортимент товарів, оптові ринки вимушені були об’єднуватися та розширятися.

Показово для нас, що практично всі ринки були засновані з ініціативи місцевих, регіональних або державних органів влади. Приміщення залишалися власністю міст або регіональних, державних органів. А банки та інші структури володіли невеликою кількістю акцій. Безпосередньо продавці рідко були власниками ринків, — щоб не виникало конфлікту інтересів між торговими компаніями. Щоправда, часто менеджмент віддавався до рук окремих управлінських структур, які знаються на цьому.

Основна ж ідея створення ринків — концентрація в одному місці великої кількості зібраної з полів продукції, де всі умови створені для того, щоб продавець міг швидко продати, а покупець без проблем купити, — себе виправдала. Тут не треба особливо торгуватися, бо встановлюється ціна дня, а основними споживачами стають оптові покупці — продавці та переробники сільгосппродукції. Але що важливо, оптові ринки стають складовою частиною інфраструктури регіону, як, наприклад, дороги або порти. Вони дають можливість місцевим та центральним органам влади зміцнювати політику стабільного розвитку малого та середнього підприємництва. І чим краще розвинена інфраструктура оптового ринку, тим ефективніша дистрибуція (а ціна, на здивування, нижча), вища тільки якість запропонованих фруктів, овочів та м’яса, тому що є де зберігати, є можливість швидше завантажити; тому що контроль за якістю ведеться, а збитки та відходи усуваються вмить, без проблем для санітарних служб. Принаймні, саме такою є модель європейського ринку.

В Україні сьогодні майже кожен обласний центр має стихійний оптовий ринок, який функціонує у світлий час доби. Але вимогою сьогодення стають уже інші структури — регіональні аграрні центри, які торгують безперервно у будь-який час доби. Привіз покупець, наприклад, товар о третій годині ночі, а вранці вирощена ним цвітна капуста вже подається в ресторані, продається в супермаркеті. Поки товар відвантажували, шофер поїв, бо тут є їдальня та кафе; торгуєш сам кілька днів — до твоїх послуг готель і все необхідне для комунікацій та фінансових операцій. На першій міжнародній конференції «Розвиток оптових ринків сільськогосподарської продукції в Україні» про все це говорилося. А те, що в її роботі взяли участь представники міністерства аграрної політики, мінекономіки, міністерства фінансів, народні депутати України, вчені, керівники провідних громадських та професійних організацій АПК, а також — Агентства США з міжнародного розвитку, Європейської комісії, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, проектів міжнародної технічної допомоги, представники європейських та українських оптових ринків, говорить про те, що тема ця набула свого резонансного звучання і має значення не лише для України. Не випадково й те, що проходила конференція у Львові. Саме оптовий ринок «Шувар» було представлено як поки що єдину в Україні модель європейського оптового продуктового ринку. Йшлося й про те, що Світовий банк готовий видати кредит у 20 мільйонів євро для завершення створення на «Шуварі» регіонального аграрного центру. Звичайно, при виконанні певної низки умов — великі площі, у 15—20 гектарів, і за наявності державної підтримки. Подібна модель відносин використовувалася при фінансуванні оптових ринків у Гданську та Любліні (Польща), і Європейським банком реконструкції та розвитку при фінансуванні ринку Варшави. Інвестори отримують мінімальні відсоткові ставки і відбувається все без будь-яких посередницьких структур. П’ять років підприємство, що інвестується, може кредит не повертати, а потім потрібно повертати разом із мінімальними або навіть оплаченими державою відсотками.

Звичайно, щоб не лише «Шувар» запрацював за європейськими стандартами, Україні потрібен свій Закон «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції». Учасники конференції активно обговорювали його проект, підготовлений для розгляду Верховною Радою, і вносили свої пропозиції до проекту Концепції програми розвитку оптових ринків сільгосппродукції.

Чому, як вважали практично всі, хто виступав, держава повинна підтримати роботу оптових ринків і взагалі продовольчих ринків в Україні? Тому що їх кількість катастрофічно зменшується. Хто з бізнесменів уперто продовжуватиме «тримати» ринок, якщо на цій площі можна побудувати супермаркет і отримувати прибуток у десять разів більший?! Якщо, наприклад, узяти площу в 1000 квадратних метрів і розмістити там дуже щільненько 300 продавців сільгосппродукції, то, взявши з них по три гривні за місце, отримаєш тільки 2700 гривень на день. Заплатиш із цієї суми податок і засмутишся, залишивши на ранок усі свої альтруїстичні наміри до кращих днів. (Ось тому-то продовольче завжди поряд з промисловим). Ви уявляєте, скільки парфумерії можна продати на трьох квадратних метрах, а скільки картоплі? Порівняння буде не на користь продавців овочами. Тому-то у Львові, як і в інших обласних містах України, тануть на очах невеликі продуктові ринки, які без підтримки мерії вже не виживають ніде. Оптовий же ринок — їхній «хресний батько» і рідна мати. О третій годині ночі оптовик придбав продукти і повіз розкладати на своєму прилавку. Все, як у тому анекдоті: «Коли у вас можна купити свіжу полуницю?» — «О шостій ранку…»

Треба підкреслити, що поки що в Україні великий товаровиробник, який на свою продукцію може отримати сертифікат та різні супроводжуючі документи, дуже малочисельний. А саме такий товар, з усякою сертифікаційно-ліцензійною паперотворчою діяльністю, беруть, і вони мають ацію, для продажу супермаркети, яких на Україні, до речі, стає дедалі більше. (Загальна їх кількість на сьогодні становить 903). На Львівщині поки що 83% виробників зовсім іншого плану — дрібні приватники з наділом у 2—3 гектари поля, а то й того менше, і їм отримати документи практично неможливо. До того ж, поки побігають по кабінетах — усе згниє…

Ось і виходить, що розумніше дотримуватися класичної європейської схеми — один великий оптовий ринок на регіон, опіку над яким (а це можна здійснювати різними методами, у тому числі податковими) здійснює держава. У районах же функціонують менші ринки, чисто комерційні, однак без відповідної ідеології (мережі допоміжних побутових споруд, комунікацій, служб, необхідних для забезпечення інформаційної та рекламної діяльності регіонального аграрного центру).

— Однак найважливіше не тільки це, — говорить заступник губернатора Львівщини з питань АПК Іван Стефанишин. — Найважливіше — вибудувати взаємозв’язки. Якщо не буде кооперативів, які займаються заготівлею та збутом на рівні сільської ради, служб, які здійснювали б інформаційну підтримку дрібних товаровиробників, займалися забезпеченням їхньої діяльності належним зерном, технікою, то взагалі сформувати товарну партію, яка б представляла інтерес для оптовиків, буде неможливо. (Один селянин садить ранню капусту, інший — середню, пізню, третій взагалі пізню картоплю). У тому то й уся суть, що відповідні дорадчі служби повинні підказати, що й коли саджати конкретно в цьому селі, а комерційні структури — забезпечити сировиною, добривами, тоді й справа скоро піде. Все це просто необхідно вибудувати — те, що ми втратили у процесі аграрної реформи. А втратили ми, на мою думку, на інфраструктурі більше, ніж виграли на приватній власності. Зараз будуємо цю інфраструктуру заново, знизу доверху, — інакше оптовий ринок не зможе виконувати свої функції.

Львівщині, я говорю це без хибної скромності, пощастило, — вона має «Шувар», такого ринку за функціональним задумом, ідеологічним навантаженням більше в Україні немає. Тому, маючи відповідний досвід, беремо активну участь у розробці комплексної програми реформування аграрного сектора. Об’єктів, подібних львівському, пропонується на Україні створити всього 10—12, пов’язано це з наявністю потенційних споживачів, концентрацією сировинної бази, експортною перспективою та транспортними комунікаціями.

Роль держави — створити нормальні умови для роботи, — через прийняття закону про оптові ринки та положення про регіональний аграрний центр, який, до речі, також презентувався і обговорювався на міжнародній конференції. Треба відділити звичайний, звичний для нашого розуміння ринок, який працює з чисто комерційними цілями. І прописати відповідні правила гри для аграрних центрів — у плані доступу до державних програм, які сьогодні існують, у частині оплати податків, ПДВ тощо... Державні органи повинні зрозуміти свою цілеспрямовану роль. Чому я говорю, що система державного управління дає збій? Тому що сьогодні неможливо старими методами, орієнтованими на адміністрування, впливати на систему ринкових взаємовідносин. Ринок працюватиме і забезпечуватиме продовольчу безпеку країни без нашого втручання, не треба втручатися в цінову політику. Треба лише створити бізнес-середовище для того, щоб потім усе йшло своїм ходом, і не впливати на речі, на які вже влада не повинна впливати. Скажу, що на сьогодні, на щастя, на всіх рівнях влади ми досягли розуміння, проекти готові, всі вже зрозуміли, що без такого вибудуваного і запущеного механізму управляти процесами в сільському господарстві неможливо.