Газові ігри

Проект будівництва «обхідного» газопроводу через Білорусь, схоже, на деякий час втратив актуальність для «Газпрому» в зв’язку із загостренням політичних відносин Москви і Мінська. Олександр Лукашенко ніяк не може вирішити питання про розрахунки за поставлений газ. На 50% їх здійснюють білоруськими товарами, але навіть поставки тракторів за завищеними цінами не можуть вирішити проблему. Iз 1 грудня «Газпром» припинив поставки газу Білорусі, пояснивши це вичерпаним лімітом «дешевого» газу — 17—20 доларів за тисячу кубометрів. Для порівняння, ціна для України становить 40 доларів, а для ЄС — 100—120. Вирішивши, що краща оборона — це напад, Лукашенко жорстко зажадав від Москви продовжити «пільгові» поставки, одночасно заборонивши своєму уряду здійснювати позики у РФ та пригадавши про неподілені борги колишнього СРСР. У відповідь «Газпром» активізував підготовку північноєвропейського проекту, щоб обійти не тільки Україну, але й Білорусь.

Таким чином, сподівання Києва на те, що стабільність у політичних відносинах із Москвою схилятиме її відмовитися від «обхідних» трубопроводів, не виправдалися. Адже саме з цими надіями багато в чому була пов’язана згода України віддати системі міжнародного консорціуму контроль над своєю газотранспортною системою. «Ми не порушуватимемо питання про будівництво обхідного трубопроводу, якщо консорціум створюватимуть без затримок», — заявив президент РФ Володимир Путін після кишинівських домовленостей із Леонідом Кучмою. Реєстрацію СП планували завершити до літа наступного року, але якщо Росія і надалі вестиме переговори про паралельні маршрути транспортування газу, безумовно, це ускладнить реалізацію проекту. Тим більше, в ідеї консорціуму і без того вистачає опонентів.

До них належать практично всі опозиційні парламентські сили. Юлія Тимошенко називає проект не відповідним національним інтересам країни, в чому її підтримують соціалісти і частково комуністи. Віктор Ющенко не може займати таку жорстку позицію хоч би тому, що, будучи прем’єром, сам пропонував «Газпрому» ідею консорціуму. Тоді, два роки тому, РАТ із цього приводу навіть не розпочало переговорів, оскільки екс-президент компанії Рем Вяхирєв не вважав проект перспективним.

Без захiдних iнвесторiв у будь-якому випадку не обійтися, оскільки ні Україна, ні Росія не мають наміру вкладати живі гроші. Їх чекають від німецького концерну «Рургаз» і французької «Газ де Франс». Але нині ці компанії поки обережні в своїх планах щодо консорціуму, оскільки просто не мають про нього жодної інформації. Не мають такої інформації навіть парламенти України і Росії. Договір про створення консорціуму передбачає збереження сторонами конфіденційності. Сторонами є уряди двох країн.

Атмосфера закритості дозволяє Москві вести свою складну політичну гру, де Україні відводять аж ніяк не роль рівного партнера. Експлуатуючи аргументи про політичну нестабільність у Києві, а також згадуючи несанкціоновані відбори газу наприкінці дев’яностих, Росія схиляє ЄС профінансувати обхідний трубопровід. Що стосується української труби, то щодо неї у Москви плани вельми прозорі — встановлення повного контролю, як це, наприклад, уже зробили в Словаччині. Якщо міжнародний консорціум не допоможе їй це зробити, то реалізація проекту, напевно, втратить для РФ який-небудь сенс.

Уже очевидно, що інтерес України, який зводиться до залучення мільярдів доларів на реконструкцію газотранспортної системи, можуть задовольнити тільки західні інвестори. Якщо ЄБРР погодиться вкласти величезні суми у «балтійський» проект «Газпрому», навряд чи протягом найближчих років він і західний капітал загалом згадають про Україну. Створений у таких умовах консорціум виконуватиме номінальну функцію, вигідну лише Росії та ЄС, — прозорість транзиту через Україну, відсутність несанкціонованого відбору. А якщо Київ хоче реальних грошових вкладень у свою транспортну систему, то залучення до консорціуму західних інвесторів, зокрема й ЄБРР, має стати метою його самостійної політичної гри на міжнародній арені.