Глобальний «вибух пам’яті»

Ставлення до минулого в кожній країні, соціальній, етнічній або сімейній групі останніми десятиріччями зазнало значних змін. Ці зміни полягають в критичному підході до офіційної історії і відродженні «репресованої історії»; у вимозі повернення конфіскованого в минулому або відновлення того, що раніше придушувалося; в інтересі до «коріння» і генеалогії; пам’ятних заходах і нових музеях; у відкритті архівів для публічного доступу і, нарешті, в ніжній прихильності до того, що англійською називають «heritage» (спадщина), а французькою — «patrimoine».

Якщо Францію може й першою охопив цей майже фетишистський «мемуаризм», то це тому, що її спогади про Другу світову війну є дуже розрізненими. Після смерті генерала де Голля у Франції виникло захоплення урядом «Віші». За цим пішли інші прояви «мемуаризму». Після падіння Берлінської стіни і розпаду Радянського Союзу Східна Європа пережила своє «повернення пам’яті», за яким, разом з падінням військових диктатур в Латинській Америці і режиму апартеїду в Південній Африці, почалося глобальне зведення рахунків з минулим.

Цей процес пам’яті перетинається з грандіозними історичними явищами, що відбуваються. Одне з них назвемо «прискоренням історії»: ключовою характеристикою нинішнього часу є не послідовна зміна, а зміни — стрімке скинення всіх подій у минуле, що швидко віддаляється від нас. Ці зміни зруйнували нерозривність історичного часу, той прямолінійний поступальний характер розвитку подій, який традиційно зв’язував теперішнє і майбутнє з минулим.

Від того, яким чином суспільство, нація, група або сім’я уявляла собі своє майбутнє, традиційно залежало, які елементи минулого їй необхідно було пам’ятати. Це надавало значення теперішньому, яке вiдiгравало роль з’єднуючої ланки між минулим і майбутнім. Загалом-то кажучи, майбутнє могло уявлятися в наступних трьох варіантах: як різновид реставрації, як різновид прогресу або як різновид революції.

Сьогодні ці варіанти уявлення більше не можна застосовувати, бо ми не знаємо, якої форми набуде майбутнє. Ми не можемо передбачувати, що треба буде знати про нас нашим нащадкам, щоб вони могли зрозуміти самих себе, ми нагромаджуємо — з фанатичним завзяттям і без розбору — будь-які свідоцтва, які могли б показати, чим ми є або якими ми станемо.

Крім того, це «прискорення історії» викликає нашу ізоляцію і зумовлює наше спілкування з минулим лише за допомогою того, що від нього залишилося. Ми повертаємо минуле, відновлюючи його в подробицях, за допомогою документів і архівів — різновиду пам’яті, що колись називався історією. Але це радикальне і, по правді кажучи, небезпечне спотворення значення слова «пам’ять», оскільки зараз воно означає щось настільки всеосяжне, що його часто використовують замість слова «історія», і вивчення історії стає на службу пам’яті.

Друга причина цього приливу пам’яті полягає у виникненні яскраво виражених визвольних тенденцій серед різних соціальних та етнічних груп — в появі всіляких форм пам’яті, пов’язаних з групами-меншинами, для яких відродження минулого означає утвердження своєї індивідуальності.

Пам’ять раніше пригноблюваних спільнот виникає головним чином внаслідок протікання трьох типів деколонізації: міжнародної деколонізації, завдяки якій спільноти, що загнивали під колоніальним гнобленням, отримали доступ до історичної свідомості і можливість відродити (або сфабрикувати) свої спогади; внутрішньосуспільної деколонізації сексуальних, соціальних, релігійних і провінційних меншин, для яких затвердження їхньої пам’яті — по суті, їхньої історії — є способом домогтися визнання їхнього суверенітету суспільством, та ідеологічної деколонізації, завдяки якій спільноти, чия пам’ять була конфіскована, зруйнована або підтасована тоталітарними режимами, об’єдналися знову.

Цей «вибух пам’яті» значно змінив статус і природу історії і пам’яті. Більш того, він розвинув ідею «колективної пам’яті», що раніше практично не використовувалася.

Історія в минулому знаходилася в руках органів державної влади, вчених і спеціалізованих привілейованих груп, які використовували її для формування консолідуючої ідеї про призначення нації. За її допомогою дітей вчили бути хорошими (французами, німцями — потрібне додати). Історія — хоч вона і заснована на пам’яті — як дисципліна, що претендує на науковий статус, в минулому будувалася як противага пам’яті, яка, як вважалося, унікальна для кожного індивідуума і створює помилкове враження. Історія була сферою колективного, пам’ять — сферою індивідуального. Нині модна ідея про те, що пам’ять може бути колективною, визвольною і священною, повністю перевертає значення цього поняття. Раніше у індивідуумів була пам’ять, а у спільнот — історія.

Історія в цьому значенні слова зараз замінена пам’яттю, яка набула авторитету як суспільний рух протесту і є відплатою знедолених і вигнаних, історію тих, кого позбавили історії. До цього часу, якщо в історії і не було правди, то, принаймні, лояльність була на її боці. Але страждання минулого століття викликали необхідність у правді більш «правдивій», ніж історія, в істині особистого досвіду та індивідуальній пам’яті.

Ідея про те, що спільноти мають пам’ять, має на увазі глибоку трансформацію ролі індивідуумів та їхніх відносин з суспільством. В цьому полягає секрет тієї загадкової зміни нашого уявлення про індивідуальність, без якого неможливо зрозуміти нинішній прилив пам’яті. Справа в тому, що індивідуальність перетворилася з персонального і суб’єктивного поняття в колективне, квазі-формальне та об’єктивне.

Традиційно під індивідуальністю (особистістю) й розумілося все те, що було в людині унікального — це було настільки вірно, що саме поняття набуло по суті адміністративного значення: наші відбитки пальців вказували на нашу «особу», ми носили з собою посвідчення «особи». Сьогодні вираження індивідуальності має на увазі групову категорію, спосіб виділяти нас із зовнішнього світу. Як зазначила Сімона де Бовуар, «жінкою не народжуються, нею стають». Ця фраза може слугувати девізом для всіх індивідуальностей, створених внаслідок самоствердження.

Таким чином, індивідуальність, як і пам’ять, стає однією з форм обов’язку. Від мене вимагають стати тим, ким я є: корсиканцем, євреєм, робiтником, алжирцем, чорношкірим. Саме на цьому рівні зобов’язання формується зв’язок між пам’яттю і соціальною індивідуальністю. Два цих поняття стають майже синонімами, їх майже повне злиття відображає зміну способу взаємодії історії і суспільства.

Яким чином зараз організована «пам’ять»? Ми можемо виділити два моменти. Перший полягає в тому, що минуле починає використовуватися значно більше. Для нинішнього збільшення кількості «пам’ятних заходів» існує багато причин, але кожна з них вказує на те, що минуле більше не має однозначного тлумачення, і поєднання теперішнього з усвідомленням його передісторії припускає існування кількох можливих варіантів минулого.

Другим наслідком нинішньої глобальної зміни способу організації пам’яті є те, що історики тепер позбавлені монополії на інтерпретацію минулого. У світі, де існували колективна історія та індивідуальні спогади, історик мав виняткову владу. Сьогодні історики ділять свої обов’язки і повноваження з суддями, свідками, пресою і законодавцями.

Проблема, яка виникає через те, що пам’ять стає чимось священним, полягає у встановленні тієї межі, за якою прагнення до звільнення себе перетворюється на вимогу до вигнання іншого. Адже заявити про право на пам’ять — це закликати до відновлення справедливості, але ця зростаюча кількість вимог про моральне задоволення може переродитися у заклики до насильства. Ось якраз саме про це слід пам’ятати завжди.

П’єр Нора є директором з дослідницької роботи у Вищій школі соціальних наук (Париж) і членом Французької Академії.