Грінвей на варті
Що нового написати про Пітера Грінвея? Знаєш, що нічого несподіваного не побачиш, і все ж, реагуючи на знайоме ім’я в титрах, тішишся, ніби здибав старого приятеля, самий вид якого викликає приємні спогади. Цього разу такою зустріччю є фільм «Таємниці «Нічної варти» — про історію написання Рембрандтом знаменитого полотна.
Навіть той, хто геть охолов до творчості Грінвея, може пригадати, наскільки вражали його роботи у 90 ті, коли всі вони стали доходити допострадянських глядачів. Художник за першою професією, Грінвей наповнював стрічки яскравими, ефектними образами. По суті, кожний той фільм — це своєрідний каталог цитат і образів з різних культур і епох, оживлений у театрально-кінематографічний спосіб. «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» (1989), «Книги Просперо» (1991, за «Бурею» Шекспіра), «Дитя Маккони» (1993)... У своїй схильності до безперервного цитування, до ігор з візуальними мовами, до похмурої іронії Грінвей, безумовно, був постмодерніст і вже тому сприймався як радикальний митець. Однак потік інформації ущільнювався, приходили вишуканіші і сміливіші режисери — й енциклопедичні галюцинації Грінвея стали забуватися. Стиль обернувся проти автора: скінчився постмодерн і постала потреба у нових прийомах, а їх ще необхідно було віднайти. Грінвей пішов іншим шляхом: згадав добре забуті старі.
Стрічка від самого початку нагадує Грінвея 15—20-річної давності. Усе знову вкрай театралізоване, дійство розгортається на велетенському кону, де посеред власних кошмарів метушиться оголена постать головного героя. Рембрандт у Грінвея — людина насамперед. Великий маляр прихильний до гарненьких жінок, він доволі підприємливий, знає свою вигоду, та ще й із галльською легкістю сипле дотепами. Загалом, якщо раніше текст Грінвеєвих фільмів нагадував низку культурологічних монологів, інколи скріплених побутовими фразами, то тепер персонажі доволі невимушено балакають про політику, торгівлю, фінанси, військову справу, кохання тощо. Та все одно вибудувати цілісну розмову вдається рідко: знов і знов словесні поєдинки переходять або у мистецтвознавчі екскурси, або у переліки синонімів одного й того самого слова.
Хід у дусі сучасності — мистецька конспірологія. Полотно «Нічна варта» в Грінвея постає як викривальна алегорія, де зображені учасники хитромудрої змови, в котрій є і фінансові махінації, і дика розпуста, і навіть убивство; кожний жест, кожна особа на картині — є доказ злочину, це оприлюднення гріхів тих начебто статечних панів з суспільної верхівки, котрі позували Рембрандтові. Однак детективна тема не набуває розвитку, а лишається суб’єктивною інтерпретацією, не гіршою і не кращою від тих, що вже наросли довкола знаменитого твору. Драматургія дуже нерівна — таке враження, що, заявивши мотив змови та викриття, режисер просто не знає, як розвинути цю пригоду, а фінал усього фільму невиразний.
Грінвей найбільш передбачуваний у роботі з акторами. Мартін Фрімен (Рембрандт), Ева Біртістл (Саскія), Емілі Холмс (Хендріке), ймовірно, гарні виконавці, але напевне так не скажеш. Якихось психологічних нюансів, тонкощів жесту й міміки в них не простежується; основна вимога до людських тіл — не випадати кольором і місцеположенням із композиції кадру, котра, в свою чергу, нагадує рухомі репродукції живопису майстрів Відродження. Крупні плани, якраз і призначені для розкриття характерів героїв, у такій естетиці не працюють. Перспективна глибина кадру відсутня, камера (оператор Рейнер ван Бруммелен) рухається дуже правильно, жодних стрибків. Усе плавне, величаве, флегматичне.
Та ось один персонаж наприкінці озвучує Грінвеєві ідеї стосовно «Нічної варти», і стає неймовірно цікаво слухати це, розглядаючи при тому полотно, котре є головним героєм епізоду. Звідси відповідь на запитання щодо аудиторії фільму — він просто створений для шанувальників Рембрандта і загалом пізньоренесансного живопису; не будуть байдужі і поціновувачі творчості самого режисера. У тому й феномен Грінвея: фактично він став постановником для мистецтвознавчої, але аж ніяк не кінематографічної публіки; навіть нескінченно повторюючи самого себе, він не втратить цього вдячного глядача, бо лишатиметься ось таким — яскравим, пізнавальним і до біса старомодним. Особисто я з нетерпінням чекатиму його майбутніх фільмів, кожен з яких, якщо йому вірити, буде присвячений котромусь живописному шедеврові минулого.
