Iдеї Вольфганга Крауса у контексті гуманітарних проблем сучасності
ХХ століття схильне було усвідомлювати себе як найдраматичніше, «найінтенсивніше» і найзначущіше в усій історії людства і знаходило підстави для такого самоусвідомлення в усіх сферах життя: політичній, мілітарній, економічній, екологічній, моральній, культурній, мистецькій, побутовій — скрізь тут динаміка змін мала приголомшливі масштаби. А оскільки фінал століття є водночас і завершенням другого тисячоліття нашої ери та прологом третього, то природне бажання мислителів підбити його підсумки неминуче набирає есхатологічного і апокаліптичного характеру.
Цього роду публікації — філософів, культурологів, політиків, публіцистів — наростають лавиноподібно, стають одні необхідністю, другі модою. До перших можна віднести праці відомого австрійського культуролога і політолога Вольфганга Крауса.
Вольфганг Краус відомий у нас менше, ніж того заслуговує, — оскільки більшість його праць не перекладена ні українською, ні російською мовами. Тим часом це — один із найяскравіших і найпрозірливіших представників філософсько-соціолого-культорологічної есеїстики кінця ХХ ст. Вольфганг Краус народився 13 січня 1924 р. у Відні. Після закінчення Віденського університету від 1946 р. працював редактором у кількох видавництвах, співробітничав у газетах та журналах Австрії, Німеччини, Швейцарії як літературний критик та есеїст, був кореспондентом у багатьох країнах Європи, виступав оглядачем з питань культури по радіо й телебаченню.
Він був засновником і багаторічним керівником Австрійського товариства літератури, яке об’єднує письменників, критиків і літературознавців, сприяє публікації австрійського письменства та міжнародним контактам діячів культури різних європейських країн. Кілька разів відвідував Київ. Восени 1993 р. з його ініціативи разом з Інститутом літератури та іншими установами Національної академії наук України проведено спільний українсько-австрійський симпозіум «Українська література в Австрії, австрійська — в Україні». Матеріали симпозіуму вийшли окремою книжкою. Сприяв створенню Австрійських бібліотек у Києві, Львові, Чернівцях.
Вольфганг Краус автор численних книжок з питань культурології та сучасної європейської політики: «Der f Я nfte stand» («П’ятий стан. Бунт інтелектуалів на Заході й Сході», 1996); «Dіе stillen Revolution
К re» («Тихі революціонери», 1970); «Kultur und Macht» («Культура і влада», 1975); «Die verratene Anbetung» («Оманливі ідоли», 1978); «Die Wiederkehr des Einzelnen. Rettungversuche in b Я rokratichen Zeitalter» («Повернення окремого (особистості). Пошук порятунку в бюрократичну добу», 1980); «Телебачення: новий контингент. (Культура і хаос)» (1989) та ін.
У своїх працях Вольфганг Краус, послідовно звертаючись до різних аспектів сучасної цивілізації, розгортає системну критику її. Саме собою це не нове — цією не випадковою, об’єктивними історичними обставинами зумовленою справою займалося чимало інтелектуалів другої половини XX ст. Але В.Краус привабливо оригінальний характером своєї критики. По-перше, він зосереджується на становищі людини в сучасній цивілізації і цю людську проблематику осмислює в історичній ретроспективі і перспективі, звертаючись до досвіду різних часів і культур. По-друге, відкритість мислення, звільненість від характерних для інтелектуалів претензій на втаємниченість і евристичність дають йому можливість користуватися — у режимі вільних асоціацій — розсипами думок багатьох і багатьох мислителів, знов-таки, різних часів і культур, що не стає компіляцією — через «лідерство» авторової думки, зате створює ефект інтелектуальної поліфонічності. І по-третє, В.Краус не є ані критиком-мазохістом, ані критиком-революціоністом; він швидше критик-ревізіоніст або конструктивіст. У нього немає ані цілковитого заперечення сучасної цивілізації, ані відрази до неї, він бачить величезний шлях, який пройдено від дикого, напівтваринного стану людини в первісних, багатьма ідеалізованих, суспільствах до розвиненості сучасної людини в сучасних порівняно комфортних суспільствах, — але він бачить і те, що цей шлях завів людство у сліпий кут і завів не випадково, а закономірно: через нездатність людства опанувати і реально використати ті духовні енергії, які воно ж і породило. В.Краус, на відміну від різнобарвних революціоністів чи реформістів, не бачить радикальних або хоча б скільки-небудь надійних засобів порятунку. Проте шукає їх: соntra sреm sреrо. Своє настановлення він виразив притчею: є дві склянки молока; в кожну з них кинули по жабі. Одна з них зразу збагнула свою приреченість, склала лапки і занурилась у кращий світ. Друга ж чи то з відчаю, чи то з упертості бовталася й бовталася, працювала лапами, — і — диво! — молоко стало маслом, і вона врятувалася.
Цей мінімалістський, але, на думку В.Крауса, єдино реальний підхід, особливо характерний для праці «Die Wiederkehr des Einzelnen. Rettungversuche in b Я rokratishen Zeitalter» (1980). Тут я дозволю собі маленький відступ. Пригадаймо один великий історичний парадокс. Блискучі мислителі XVII—XVIII ст.ст. захоплювалися райдужними теоріями цивілізації, картезіанськими ідеями прогресу, — і це саме в той час, коли в більшості країн Західної Європи розбійничали лицарі періоду так званого первісного нагромадження капіталу, зубожене селянство жило надголодь або й гинуло від голоду, ремісники розорювалися, розкошував релігійний фанатизм, лютували релігійні та династичні війни. А тим часом теоретична думка розвивалася за власним алгоритмом. Не менший історичний парадокс можемо ми спостерігати й нині. Ніколи у філософії, юриспруденції, законодавстві, есеїстиці не лунало стільки натхненних слів про людину, про особистість, про безмежні права людини як альфу й омегу всього і вся, — і ніколи ще людина в світі, за винятком, може, аборигенів якихось недовідкритих острівців у Тихому океані, — формально вільна як ніколи, не була реально такою невільною: рабом монстра модерної бюрократії, рабом монстра модерних продукцій, рабом монстра модерних технологій, рабом власного атавізму, освячення якого має компенсувати і приховати всі оті інші форми уярмлення та самоуярмлення.
Можна по-різному оцінювати цю разючу невідповідність між теоретичною сакралізацією і практичною вульгаризацією масової людини. Можна вбачати в цьому сліпоту або егоїзм самовдоволеної теоретичної думки. А можна бачити дію великого інстинкту самозахисту роду людського: коли людині, а отже, і суспільствам, людству загрожує знелюднення, гуманістична думка робить людину своїм патетичним пріоритетом, спираючись і на соціальні імпульси. Можливий і третій погляд: бюрократія — не як збиранина великих і малих чиновників, а як душа сучасних суспільств — слушно боїться самої себе, інстинктивно відчуває свою рокованість на самопоїдання і йде на рятівне самообмеження, стимулюючи продукування складних процедур захисту людини від неї, бюрократії, самої. Інакше голос самої Людини, навіть у редакції великих мислителів, хтозна чи й був би почутий...
У В.Крауса тут, як завжди, своя, м’яко, без пересади висловлена, позиція. Він розгортає картину тотального розпросторення бюрократії в сучасних суспільствах — як західних, так і східних, картину опанування владами — політичними, економічними, адміністративними («організаціями» — часто вживаний у В.Крауса термін) — усіх сфер життя: господарства, технологій, політики, освіти, науки, культури, мистецтв, школи, університетів, армії, суспільних рухів. Спрут бюрократії душить людину. Власне, це не є Краусовим відкриттям, він просто системніше виклав те, що почастинно говорилося і до нього. Не є його відкриттям і картина засилля деперсоналізованої маси в сучасній цивілізації, маси, яка вульгаризує людський дух і затоптує людські ідеали. (В.Краус сам посилається на Ле Бона, хоча чомусь не згадує про Ортегу-і- Гассета). Але відкривавча оригінальність В.Крауса в тому, що він несподіваним чином, але обгрунтовано, поєднує образ бюрократії і образ маси як взаємозалежні і взаємопродукуючі. Маса порядком самоорганізації породжує бюрократію («організацію»), бюрократія («організація») сама стає масою. Здавалося б, зачароване коло, і виходу немає. Але В.Краус сподівається, що розірвати його зможе сила, яку він називає відродженням особистості, хоч і розуміє законний скепсис, на який має наразитися ця ідея: «Ніколи ще чиновництво, бюрократія і організація не були такими всеоб’ємними і щільними (dicht — густий), як сьогодні, і всупереч цьому в книжці цій говориться про відродження особистості» (с. 154). Цьому відродженню сприятиме розклад маси.
Спершу підхід В.Крауса здається не дуже переконливим і навіть досить наївним. Він вдається до аналогії із сучасною фізикою, яка говорить про перехід маси в енергію, посилається на неоплатоністське розуміння духу і матерії-маси. Посутнішими є міркування про те, яку духовну енергію породжували революційні рухи мас — від французької до російської революцій, хоч результати їх В.Краусу далеко не до душі. Свої сподівання він пов’язує із, сказати б, внутрішнім розкладом маси. Він говорить про безпідставність як демонізації, так і ідеалізації маси, що такі поняття, як пролетаріат, маси, техніка, організація, апарат, партія та ін. міфологізовані як потужні ерзацрелігії, і наука мусить їх десакралізувати. Посилаючись на дослідження соціологів і психологів, В.Краус говорить, що в жодній із цих структур людина не ототожнює себе з ними сповна, є якийсь особистісний залишок, який може стати підставою соціального і культурного розвитку. І друга сторона проблеми — сама бюрократія змушена дбати про вдосконалення персонального складу своєї маси задля відповідності дедалі складнішим функціональним потребам.
Усе це і дає певні можливості гуманістичного розвитку, який має виразитися насамперед у реальному забезпеченні прав людини та в культурі. Саме культуру В.Краус розглядає як альтернативу тотальній руйнації («unserer totalen Zerst Ъ rung»).
До одного з аспектів цієї небезпеки тотальної руйнації Вольфганг Краус звернувся в праці «Нігілізм сьогодні» (1983, розширене видання 1985, український переклад 1994); її продовженням стала книжка «Сліди раю. Про ідеали» (1985, 1988). Питання про сучасний нігілізм у розвинутих західноєвропейських суспільствах та в колишніх комуністичних країнах В.Краус розглянув у книжці «Майбутня Європа» (1993). В цих працях він змушує думати про всі жахіття, що їх накоїло людство, але й залишає йому шанс у часі й просторі; світова історія, наче Бог, перестерігаючи, дає можливість схаменутися... Звернутися до доброго в собі.
У «Нігілізмі сьогодні» В.Краус виклав свої міркування з приводу явища, обсяги і суть якого та вплив на історичну долю всього людства він чи не перший побачив так ясно (і в цьому також відкривавча вага його праці). Цікаво й те, що й тут автор своєрідним чином уник — неуникненної для роздумів «кінця епохи» — дилеми між оптимізмом (майже остаточно скомпрометованим і присмирілим) і песимізмом (не лише скорботним, а й дедалі агресивнішим і почасти вже самовдоволеним у своїй агресивності). Його інтелектуальна орієнтація і емоційний настрій чудово виражені в підзаголовку праці: «...Терплячість світової історії». Який місткий образ!
Для нас, які виросли в радянському «інтелектуальному просторі», поняття «нігілізм» зводилося до відомого явища російського суспільного життя середини і другої половини XIX ст. (фактично до «базаровщини» і почасти «нечаєвщини») та відповідної спадщини російської історії і літератури. Втім, і західноєвропейська публіцистика, реагуючи на лівоанархістські рухи і тероризм 60—80-х років XX ст., схильна виводити їх генеалогію з російського нігілізму і тероризму XIX ст. Але для Вольфганга Крауса це лише епізод (хоч і дуже прикметний та «результативний») в історії нігілізму як явища світового, глобального.
І як практика, і як теорія нігілізм народився не в Росії (і самий термін придумав не Тургенєв, як нас навчали в курсах російської літератури; ще 1799 року його вжив німецький філософ Фрідріх Генрі Якобі); в Росії його було запозичено і, як багато західних ідей, доведено до осяйних крайнощів: тут гіпертрофованого розвитку набула одна з трьох течій нігілізму — нігілізм соціально-політичний. Натомість філософський нігілізм XIX ст. «обрав» своєю вотчиною Німеччину, естетичний — Францію (хоча і решта Західної та Центральної Європи не залишилася до нього байдужою, а надто ж твердоконсервативна Англія та зрезигновано-легковажна Австрія зробили свої неповторні і вагомі внески в нього).
Певно, нігілізм як безоглядне і принципово некомпенсовне заперечення тих цінностей, що роблять можливим людське співжиття, коріниться в самій людській природі (суспільній, моральній і навіть біологічній), — є однією з людських потенцій; у цьому сенсі він вічний і супроводжує всю людську історію (точніше: співучасний у ній); елементи його (коли так його розуміти) можна знайти в найдревніших філософіях і навіть релігіях. А що Вольфганг Краус зосереджується саме на XIX столітті, так це тому, що під цю пору розвиток цивілізації надав нігілізмові «системного» характеру, зробив його історично оголеним чинником і підготував його глобальний вибух у столітті XX. Тож і відповідний розділ праці зветься: «Актуальне минуле нігілізму».
Та коли нігілізм XIX століття мав епідемічний характер, то нігілізм XX століття, на думку автора, — це вже пандемія. Відбулася надзвичайно небезпечна мутація і поєднання індивідуальних та суспільних неврозів. Хоч автор і не вживає означення «тотальний», але саме таким є нігілізм XX ст. в його розумінні. В обсягах цього явища — і світові війни, і великі «остаточні» революції, і комунізм, і фашизм, і тероризм, і моральна розпуста, і духовна спустошеність щоденного існування, і екологічні біди, і технотронне самогубство людства, і симулятивні форми мистецтва, і багато інших виявів виснаження віри і творчого духу людини, занепаду і звиродніння особистості і суспільства.
Може здатися, що йдеться про довільне або суто суб’єктивне «гуртування» під одну рубрику різнорідних та різномасштабних явищ. Але варто прочитати книжку, і переконуєшся, що це не так, що автор насправді відкрив спільне в цих різнорідних та різномасштабних явищах, зумів осмислити їх як об’єктивно наявну і динамічну структуру, що має різні виміри — історичні, суспільно-політичні, психологічні, філософські, етичні, естетичні та ін.
З цього погляду цікавий аналіз форм нігілістичного самопочування й поведінки, що його дає Вольфганг Краус: фактично він пропонує розгалужену і досконалу типологію нігілізму, багато в чому неординарну і навіть несподівану; в його схемі нігілізму знаходять місце (крім загальновизнаних як нігілістичні) і такі моделі мислення, що ніколи не розглядалися в цьому аспекті (скажімо, «академічний нігілізм», «нігілізм чиновництва», «догматичний нігілізм», «діонісійський нігілізм» та ін.).
Певним методологічним сюрпризом є його дихотомічний підхід, орієнтація на виявлення «діалектики суперечностей» в нігілізмі. За Вольфгангом Краусом, нігілізм починається не сам від себе, не з власних надр живиться, а є реакцією на збанкрутування певних великих ідей та вір і певний час виступає у їхній власній одежі. Спершу він існує в прихованій формі (батьки: формальне слідування спорожнілій догмі при відсутності віри в неї), а потім в одвертій (діти: відкидання разом з віджилою догмою і всяких норм взагалі). Таку «парність» багатьох історичних форм нігілізму Вольфганг Краус зауважив чи не перший. Не менш цікава і його версія комунізму- сталінізму та фашизму-гітлеризму як трагічно-гротескового втілення нігілізму під антинігілістичними гаслами (за спостереженням В.Крауса, нігілізм може інколи виступати і як активна нібито історіотворча сила, формувати й свою патетику і романтику).
Особливо ґрунтовно розроблене в книжці питання про психологічний (власне, невротичний і психопатологічний) грунт нігілізму. Тут автор залучив великий науковий матеріал, використав праці творців психоаналізу, обширну літературу. Все це ніби й відоме, але подане в такій системі й під таким ракурсом, що переконливо змальовує механізм народження нігілістичного настановлення особистості і демістифікує його. Адже за «романтикою» анархічного бунтарства і «героїзмом» всезаперечення дуже часто стоять надмірний егоїзм і егоцентризм, невідповідність амбіції і сил, нереалізованість особистості, комплекс неповноцінності і дедалі частіше — неврози і психопатологічні явища. З другого ж боку, пандемія нігілізму в «благополучних» демократіях Заходу, в «суспільстві споживання» засвідчує, що людина не може задовольнитися самим лише матеріальним достатком, що відчуття беззмістовності життя, екзистенційний вакуум для неї нестерпні, що їй потрібні усвідомлена мета, усвідомлені цінності.
Аж ніяк не претендуючи на роль приборкувача нігілізму, Вольфганг Краус одначе не обмежується його демістифікацією та критикою морального стану людства, але й пропонує свій план навернення в ті цінності, які надають тривкого змісту людському життю. Тут немає нічого профетичного або сенсаційного, просто автор систематизує напівзабуті, колись загальновизнані і, сказати б, загальнодоступні цінності («зневажені ідеали»), але встановлює їхню ієрархію і пропонує реальний шлях від простого до складного, від елементарного до вищого («засадничі, або «первісні цінності»; «вторинні цінності»; «цінності, що складають сенс життя»).
Праці Крауса були написані, здається не в останню чергу під впливом потрясінь, яких завдали Європі анархістські вибухи і тероризм 60— 80 х років (хоч глибший стимул — роздуми над кризою європейської культури). Можна уявити, як реагував би він на події вересня минулого року, на ту нову світову ситуацію, яку вони означили. Мабуть, він побачив би за цим щось більше, складніше і страшніше, ніж тільки «міжнародний тероризм».
