Iрак: незнання — теж сила...

Повторне соціологічне дослідження щодо ставлення населення України до української миротворчої місії в Республіці Ірак, проведене Центром соціального прогнозування у жовтні 2003 року (опитано 1214 осіб), відкрило важливу деталь — українці цього разу виявилися значно краще поінформованими щодо самого факту існування української миротворчої місії. Лише 2,6% опитаних не знають про відправлення українських військових до Іраку. Це є прямим наслідком інформаційних зусиль ЗМІ, які активно висвітлюють українську миротворчу місію в Іраку й надзвичайно резонансно розповсюдили результати першого соціологічного опитування, та позицію Міністерства оборони, яке широко інформувало населення про характер миротворчої місії та склад українського контингенту в Іраку. Загалом результати стали ще одним свідченням того, що опитування громадської думки мають передувати прийняттю таких рішень, а отримані результати — використовуватися та враховуватися під час розробки кампанії інформаційного супроводу цих рішень.

Проте кращий рівень інформованості не сприяв формуванню чіткішої позиції населення з цього питання, адже вдвічі збільшилася кількість байдужих — з 5,7% до 11,6%, а кількість тих, хто «за», і тих, хто «проти», зменшилася приблизно на 3%. Це свідчить про те, що громадяни звикають до миротворчої місії, яка перетворюється на тривалу акцію, не супроводжується великими жертвами та більш-менш значущими для українського суспільства подіями й витісняється на периферію уваги злободенними зовнішньополітичними конфліктами, в які виявляється втягнутою Україна. Тобто спостерігається певний ефект звикання, і проблема присутності українських миротворців в Іраку втрачає свою гостроту та актуальність для громадськості.

Відсутність змін принципової позиції населення України з цього питання вказує на інертність суджень української громадськості у сфері міжнародних відносин. Оскільки українці схильні дуже критично оцінювати діяльність влади в будь-якій сфері, то цілком природно, що 59,7% (40,8% у серпні) опитаних переконані, що відправка військового контингенту до Іраку не сприяє зміцненню міжнародного авторитету України, а частка тих, хто дотримується протилежної думки, зменшилась з 37,6% до 30,4%. Відсутність чіткої визначеності в стратегічних напрямках української зовнішньої політики та суперечливість поведінки «стратегічних партнерів» щодо України надзвичайно ускладнюють її громадянам оцінку конкретних зовнішньополітичних кроків української держави. Дається взнаки також те, що населення України просто погано обізнане з реальним ставленням до української позиції з боку світового співтовариства. Адже міжнародний імідж України зазнав змін, і змін на краще — у впливових друкованих виданнях за кордоном (Wall Street Journal, Financial Times, Japan Times, Washington Times, New York Times тощо) з’явилися статті, в яких про Україну говорилося в дуже доброзичливих тонах. Ці позитивні зрушення не були зафіксовані в свідомості громадян як результат чи продовження співробітництва по лінії Україна — США в Іраку.

Стає очевидним, що українське населення й надалі продовжує користуватися стереотипами у формуванні своєї думки щодо міжнародної діяльності України. Оскільки 63,8% вважають, буцімто головними мотивами відправки військ до Іраку є економічні інтереси, стає зрозумілим, що українське населення не розуміє, які конкретні вигоди Україна отримає від цієї операції, адже жоден пересічний українець не отримав якихось фінансових чи матеріальних дивідендів від того, що в Іраку перебувають українські вояки. Отже, нібито й немає підстав підтримувати цю операцію. Відсутність конкретних економічних вигод для українського населення та його апріорі критична налаштованість щодо дій влади зумовлюють те, що 73,9% опитаних і надалі не підтримують цю акцію, попри те, що вже зараз очевидною є політична користь від відправлення українського миротворчого контингенту до Іраку. (Цікаво, що згідно з даними, наведеними у дослідженні Єврокомісії «Ірак та мир в світі», проведеному 8—16 жовтня, найбільшу підтримку миротворчої місії в Іраку демонструє населення країн, які не беруть участі в цій акції).

Опитані також погано уявляють, війська яких країн беруть участь у миротворчих силах. У цьому випадку недостатня поінформованість населення (причому незалежно від рівня освіти, віку, статі та місця проживання) призводить до очевидної «девальвації» репутації України в очах власних громадян, оскільки країна опиняється у явно «непрестижній» компанії. Можна також припустити, що тут маємо справу з наслідками «контрпропаганди», що її ведуть опоненти української місії в Іраку, часто просто перекручуючи реальні факти, пов’язані з діяльністю міжнародних миротворчих сил.

Відмінною є ситуація в Польщі — перед війною громадська думка там була категорично проти війни (61% населення), але в травні таких стало лише 37% (тут і далі — дані польського Центру досліджень громадської думки). Це стосується і присутності польських військових в Іраку — в березні аж 75% поляків висловлювалися проти цього, а у вересні — 53%. Простежується певна тенденція — з плином часу поляки починають прихильніше ставитися як до самої війни, так і до участі польських військ у стабілізаційних силах. Можливо, це пов’язано із значним зміцненням міжнародних позицій Польщі — їй було довірено в управління один із секторів Іраку, і це привернуло увагу до неї міжнародної спільноти. Рівень підтримки підвищується, можливо, також і тому, що зростає віра поляків у здатність своєї країни ефективно працювати на досягнення цілей з відбудови Іраку та налагодження там нормального життя, — все більше людей починають вірити у своїх військових (43% в червні та 53% у вересні), дипломатів (47% і 49%) та організаційні можливості своїх спеціалістів у Іраку (36% і 41%). Також постійно зменшується кількість тих, кому важко визначитися з цього питання. Тобто польське суспільство постійно отримує позитивну інформацію про діяльність Польщі в Іраку, а це сприяє формуванню в населення позитивного іміджу країни в іракській операції, а тому з часом підтримка населення зростатиме.

На дещо інших засадах формується громадська думка щодо ситуації навколо Іраку в США. Попри те, що з березня по жовтень можна простежити чітку тенденцію зменшення рівня підтримки населенням США воєнної операції в Іраку (якщо у квітні 74% населення підтримували воєнне втручання США у справи Іраку, то в жовтні цей показник знизився до 60% — дані Pew Research Center for the People & the Press), у будь-якому випадку більшість громадян США продовжує підтримувати політику свого уряду в Іраку. Незважаючи на постійні втрати серед американських військових від операцій партизанських сил опору в Іраку, населення США вважає, що американські військові мають залишатися там доти, доки не буде утворено стабільний та функціонуючий іракський уряд. Тут також присутня певна негативна тенденція зниження громадської підтримки, але вона все ще залишається на досить високому рівні — 86% у квітні порівняно з 74% у серпні (тут і далі — дані Program on International Policy Attitudes).

Водночас американці демонструють вражаючий рівень необізнаності щодо розвитку подій навколо Іраку. 60% населення поділяє, як мінімум, одне із таких помилкових уявлень:

* було знайдено й представлено докази співробітництва режиму Саддама Хусейна та Аль-Каїди (48% опитаних);

* в Іраку було знайдено зброю масового знищення (22% опитаних);

* світова громадськість підтримала рішення США розпочати війну проти Іраку (25% опитаних).

Серед тих, хто помиляється з усіх трьох питань, 86% підтримують воєнну операцію. Для контрасту: серед тих американців, які не поділяють жодного з цих помилкових уявлень, рівень підтримки війни майже в чотири рази нижчий — лише 23%.

Отже, можна зробити висновок, що підтримка громадськістю США політики своєї країни щодо Іраку базується на її помилкових уявленнях про розвиток ситуації навколо Іраку. Тобто, якби абсолютна більшість населення США не помилялася щодо важливих аспектів іракської війни, то, очевидно, й громадська підтримка політики уряду США всередині країни була б набагато нижчою.

Виникає запитання — яким чином у свідомості більшості американських громадян укорінилися ці помилкові уявлення? Ймовірною виглядає така послідовність подій:

* громадськість дуже прагне чогось — у цьому конкретному випадку громадськість США хотіла повернути собі почуття безпеки, яке було втрачено після подій 11 вересня 2001 року;

* громадськості пропонується вирішення цієї проблеми — повернути почуття безпеки можна через знищення режиму Саддама Хусейна, який нібито співпрацював із ворогом США №1 Осамою бен Ладеном і який нібито продовжує працювати над програмами створення зброї масового знищення, яка може потрапити до рук терористів і бути застосована проти США;

* телебачення (основне джерело інформації для більшості громадян у будь-якій більш-менш розвинутій країні) постійно надає інформацію, яка вказує на те, що нібито кінцеву мету досягнуто, або що існує висока ймовірність швидкого досягнення мети, або що досягнуто прогресу в досягненні мети. Суттєвий момент на цьому етапі полягає не в представленні відвертої дезінформації, а в маніпулятивному представленні правдивої інформації — інформаційні повідомлення будуються таким чином, аби глядачі самі могли зробити бажані для себе висновки, навіть якщо вони не відповідають дійсності;

* оскільки громадськість США очікує позитивних новин (дуже хоче, аби справдилися її очікування щодо війни в Іраку), то високою є ймовірність поширення такого явища, як когнітивний дисонанс — населення підсвідомо ігнорує інформацію, яка суперечить його сподіванням і переконанням, і активно шукає доказів та свідчень своєї правоти.

Узагальнюючи, можна сказати, що якщо в США та Польщі громадська думка активно формується (чи маніпулюється), то в Україні ситуація зовсім інша — більшість ЗМІ не зайняли якоїсь активної позиції щодо системного інформування українців про ситуацію з українським миротворчим контингентом в Іраку. Недостатньо просто повідомити, що він існує та виконує якісь там функції. Слід зацікавити населення, змусити його співпереживати, дати йому привід для гордості. На жаль, подібні приклади в українському інформаційному просторі поодинокі.