Iсторична особа
Результати вивчення громадської думки, проведеного минулої п’ятниці програмою «Сво бода слова», вже вкотре наочно продемонстрували, що владні рішення приймаються в нас не в інтересах більшості громадян. Йдеться про реакцію телеглядачів на рішення уряду про святкування 85-ї річниці з дня народження колишнього першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького: 1430 людей, що подзвонили, висловилися «за», 2207 — «проти», а 249 абонентів це питання не хвилювало. (Поменшало байдужих.) Ні, наша влада — це не наше дзеркало, а якщо й дзеркало, то деформоване. Сучасне українське суспільство бачить у такому дзеркалі своє вчорашнє або й позавчорашнє обличчя. І якщо людина рада побачити себе в минулому молодою й гарною, то застарілий лик громадського устрою не є таким прекрасним. Уряд шукає своє обличчя в історії й у прямому, й у переносному значенні. Кабмін В. Ющенка вклав річний бюджет, призначений на розвиток культури всієї країни, в один, як уявлялося з подачі режисера, Геніальний фільм про гетьмана Мазепу. Але, на жаль, картина не виправдала ні витрат, ні надій на світову славу, а культура продовжувала ледь жевріти. Такими є «витрати» на створення патріотичного іміджу колишнього прем’єр- міністра.
Виявилося, що історичне «коріння» нинішнього уряду не таке вже й глибоке та заплуталося в радянській епосі. Там же перебувають і деякі місцеві самоврядування як дзеркала містечкового самоуправства. Нещодавно в харківській міськраді визріла думка спрямувати близько мільйона гривень на реставрацію... монументальних серпів і молотів (!). Дивно, як швидко народні обранці перетворюються в Обраних, «утаємничених» у все і вся. Учорашні борці за соціальну справедливість, сьогодні вони — витончені естети, шанувальники форм капітелі й пілястра, «сохнуть», турбуючись про архітектурну гармонію. Водночас про історичну пам’ятку архітектури та культури світового значення — Софію Київську ні на міському, ні на державному рівні піклуватися нема кому...
Рішення про святкування ювілею В. Щербицького ухвалено більше ніж за півроку. Для чого? Не лише ж заради пишних церемоніалів у брежнєвському дусі? Не здивуюся, якщо під час підготовки до ювілею раптом «відкриється», що колишній перший секретар і все ЦК були борцями за незалежну Україну. Дивує інше: рішення ухвалено урядом А. Кінаха. Адже саме Анатолій Кирилович — єдиний, хто сказав виборцям, що блок «За ЄдУ!» не створюватиме більшості разом із Компартією, інші лідери мовчали, не хотіли псувати стосунків з комуністами. А. Кінах чітко заявив про необхідність відновлення історичної справедливості щодо воїнів ОУН-УПА й зараз в уряді готують відповідний документ. Можливо, з ювілеєм Щербицького главу Кабміну просто підставили. (У боротьбі за прем’єрське крісло всі способи хороші.)
Першим критиком рішення уряду стала Партія українських націоналістів. Слід нагадати: фракція «Наша Україна» В. Ющенка (куди входять і представники КУНу) співпрацювала з комуністами в «портфельному» питанні, тоді як у виданнях компартії поливали брудом ОУН-УПА. Критикувати уряд, звичайно, є за що. Ніхто не питав у платників податків, чи хочуть вони платити за тиражування історії Щербицького, історії України, узгодженої в Москві. (Москва не погоджується (!) з документом українського уряду щодо української історії). У нас не видані масовими тиражами М. Грушевський, В. Стус, класики української літератури. Не відзначалося на державному рівні 120-річчя з дня народження Микити Шаповала — політика, вченого, письменника, який присвятив своє життя боротьбі за незалежність України як держави в сім’ї європейських народів. Не потрібні помпезні урочистості, необхідне видання для широкого кола читачів творчої спадщини особистостей такого масштабу, як М. Шаповал, щоб народ дізнався про своїх героїв, побачив своє справжнє історичне обличчя.
«Скелети в шафі», страшні знахідки останків жертв комуністичного режиму (нещодавня — в монастирі поблизу Жовкви Львівської області) нагадують про кричущу недоречність ювілейних урочистостей, так чи інакше пов’язаних з Компартією. Далека від думки, що з В. Щербицьким пов’язані лише негативні сторінки історії, про нього вже багато написано об’єктивно. Але відзначати ювілей на державному рівні, на мій погляд, рівносильно ще одній реабілітації Компартії. Згідно з рішенням Конституційного Суду, КПУ веде свій відлік від 12 липня 1918 року. А як же відповідальність за масові репресії 30 х років? У зв’язку із цим укомпартійній пресі робиться спроба поставити під сумнів їхній масовий характер і виправдати їх «адекватністю масштабам і характеру злочинності в країні». («Правда і брехня про «сталінські репресії». На допомогу ідеологічному активу.). Про які ювілеї може йтися. Актуальним стає питання про Нюрнберзький процес над Компартією.
Р.S. Наголосимо, не йдеться про особисті риси Володимира Щербицького. Можливо, він і був одним з найкращих представників тієї номенклатури (пригадаємо Кунаєва й Рашидова). Питання в іншому, і «День» поставив його нашим читачам — як ставитися до святкування його ювілею на державному рівні?
КОМЕНТАРІ
Георгій КРЮЧКОВ , фракція КПУ:
— Я позитивно ставлюся до створення організаційного комітету з підготовки та відзначення 85-річчя з дня народження Володимира Щербицького. Вважаю, що кожна держава повинна поважати свою історію та її лідерів. А Володимир Васильович понад двадцять років був одним із лідерів держави. Саме за час його керівництва в Україні спостерігалося піднесення в економічному, соціальному та духовному планах. Гадаю, було б несправедливо не відзначити таку видатну постать. Тому я гаряче і щиро підтримую створення відповідного комітету. Звичайно, можна пред’явити претензії і до Щербицького, і до Шелеста, як, зрештою, і до інших. Проте не можна забувати, що це були великі постаті, які залишили глибокий слід в історії держави.
Думаю, новостворений комітет повинен внести цивілізовані пропозиції щодо візначення історичної дати, а також створити фонд Щербицького і видати збірник його виступів і статей. Це буде справедливо, і посприяє консолідації суспільства.
Леонід КРАВЧУК, фракція СДПУ(О):
— Постать Володимира Васильовича посiдає належне місце в історії України. У свій час він зробив багато для розвитку держави. Інша справа, що тоді були особливі умови, а отже, й відповідні лідери. Наскільки я памятаю, Щербицький очолював Комуністичну партію України 17 років. А це тривалий час. Тому відзначати потрібно ювілейні дати людей, які щось важать в історії держави (навіть постаті з мінусами), щоб нічого не залишилося непоміченим для народу. В роки незалежності не було повної оцінки ролі лідерів Комуністичної партії. Спостерігалися лише крайнощі у бік перебільшення чи очорнення. Сьогодні ж важливо показати приклад об’єктивної оцінки ролі Володимира Щербицького. До цього повинен прикласти руку створений комітет з метою точної оцінки того часу і ролі в ньому Володимира Щербицького. Крім того, слід повернутися до деяких сторінок історії, показати позитивні і негативні її сторони.
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ , народний депутат України:
— Коли мова про історію, я звик не оглядатися назад. Я ніколи не кидаю каміння за свою спину. Тому до всіх діячів нашого минулого, в тому числі і до того, про якого йдеться, я ставлюся, по-перше, скептично, по-друге, спокійно, і по-третє, з повагою. Однак відзначати ювілей Володимира Щербицького на державному рівні мені здається недоречним.
ДУМКА ІСТОРИКА
Юрій ШАПОВАЛ , професор, доктор історичних наук:
— Створення такого оргкомітету на державному рівні є чиїмось абсолютно суб’єктивним кроком. Логічніше було б, якби ініціатива виходила від Компартії України, а не Кабінету Міністрів.
Звертаю вашу увагу на те, що в лютому наступного року виповнюється ювілей (95 років) Петра Шелеста, і ця дата, здавалося б, поважніша, старша на 10 років і з формальної точки зору вагоміша. Тому незрозуміло, чому з усіх «не круглих» дат вибрали саме ювілей Щербицького. Думаю, це вияв чиїхось симпатій та антипатій. Ось один бiк справи.
Наступна. Щербицький вже зайняв своє місце в історії. За період його перебування на посаді голови Ради Міністрів України (з 1965-го до 1972-го) не було зроблено очевидних проривів. Його призначення на посаду зміщеного Шелеста відбувалося за часiв брежнєвського керівництва у контексті ідеологічного диктату, нетерпимості до інакомислення, прагненні до централізації усіх процесів. Тобто, це все було інтродукцією того, що згодом вилилося у застій. Тому, вшановування на державному рівні — в незалежній Україні — людини, яка, власне, доклала багато зусиль для зміцнення брежнєвського диктату та кризових явищ — виглядає, меншою мірою, дивно.
І третій момент, на який хочу звернути увагу. Володимир Васильович уникав термiну «український народ», вживаючи натомість евфемізм «народ України». Напевно, у такий спосіб він хотів підкреслити свій інтернаціоналізм. Хоча б з цієї формальної точки зору, гадаю, немає підстав для того, щоб виокремлювати цю особу і робити з неї якусь принципово важливу постать в політичній історії України ХХ століття. Як історик, наголошую, що в нашій історії є більш потужні фігури, які були для нашого народу знаковими, які цементували суспільство, які насправді обстоювали національні інтереси.
