Iсторичний масштаб
Нью-Йорк знаменитий своєю музейною культурою. Утім уваги гідні не лише гіганти на кшталт Метрополітену або МоМА.
Доходний будинок-музей (Tenement Museum) мало відомий, але вартий окремого детального візиту.
Tenement Museum розташовано в будинку, зведеному в 1863—1864 роках кравцем Лукасом Глокнером, який приїхав до Америки з Німеччини. Будівля стоїть на Оранжерейній вулиці (Orchard street), у колись глухому, а нині богемному районі Нижнього Іст-Сайду, і з часу споруди не змінилася. 1988 року історик і соціальний активіст Рут Абрам саме тут почала реалізовувати свою мрію — створити музей на честь американських іммігрантів. Починали реставрацію з одних апартаментів (хоча апартаменти тут, звісно, надто гучне слово). Нині Tenement Museum включає вже чотири повністю відреставровані, незважаючи на постійний брак коштів, квартири.
Тут немає прямого доступу глядачів: квитки продаються на екскурсії, що проводяться в певний час працівниками музею. Вони проводять гостей темними тісними коридорами, вузькими сходами, показують і розповідають, дають потримати важезну праску, якою хазяйки в позаминулому столітті прасували білизну, вмикають напівзабуті італійські мелодії через динаміки допотопного приймача. Важливо, що це не музей побуту, не колекція антикваріату, а ретельна реконструкція того, як жили конкретні люди з конкретними іменами й долями — сім’я Гумперц у ХIХ столітті, сім’я Балдіззі в першій половині ХХ століття — ті самі німці, італійці (а також євреї, українці, поляки), які всупереч подеколи страшенній скруті створювали нинішню процвітаючу країну.
Зрозуміло, що США як молода держава дуже уважно ставиться до своєї історії в усіх її нюансах. Але, все-таки, гадаю, в основі цього ставлення ще й принципово інший, ніж у нас, підхід. Історія — це якраз ось такі пересічні, небагаті громадяни (яких у нас і в Росії дуже показово називають маленькими людьми): вони будують сім’ї, вони ростять дітей, вони працюють, вони, якщо треба, вирушають на війну. А у нас, схоже, досі заведено міряти історію героями, вождями, начальниками, а також діяннями підпорядкованої їм безликої народної маси. Уявити собі, наприклад, квартири-музеї донецького гірськопрохідника, київського кравця, львівського ремісника-гончара вкрай важко. І провиною тут — не відсутність фінансів, а все ще радянське ставлення до людей.
Поява таких музеїв саме й стане чіткою ознакою того, що в Україні дійсно щось змінюється.
