Вперше чемпіонат світу з споконвіку російського виду боротьби самбо пройшов на самому заході Європи — в іспанському місті Хіхоні. Цей невеликий порт на скелястих берегах Біскайської затоки, відомої своїми непередбачуваними ураганними штормами, що поглинули чимало мореплавців і кораблів, зустрів учасників змагання незвичайно тихою й теплою як для листопада погодою. Що не завадило, щоправда, спортсменам, які приїхали з усіх кінців земної кулі, влаштувати справжній шквал емоцій на килимі місцевого Палацу спорту. Приємно, що в епіцентрі цих подій, як завжди, були майстри самбо з України, які завоювали в результаті 18 медалей і посіли друге загальнокомандне місце. Мало який вид спорту може похвалитися таким досягненням.

СПІЗНИВСЯ, ЩЕ НЕ ОЗНАЧАЄ — НЕ ВСТИГ

Відверто кажучи, група підтримки, яка подолала в автобусі дорогами України, Польщі, Чехії, Німеччини, Франції й Іспанії близько чотирьох тисяч кілометрів, прибувши на місце проведення чемпіонату, була здивована й стривожена: збірної країни в день зважування на місці не було. В готелі «Ліон», де вже розмістилися представники 28 країн, не було тільки однієї команди, й у штабі організаторів уже поповзли чутки, що через неоформлені візи один з лідерів останніх років до Хіхона не прибуде. Але незабаром усі сумніви розвіялися після появи в мандатній комісії половини наших хлопців на чолі з головним тренером, віце-президентом ФІАС Олександром Наухатьком. Як виявилося, затримка сталася через страйк залізничників Мадрида, й спішно довелося втискуватися до автобуса, що не зміг усіх вмістити, й спортсмени змушені були розділитися на два склади.

Втім, це непорозуміння не вплинуло на настрій наших хлопців, і, забігаючи вперед, можна сказати, що якби чоловіки були удачливішими, святкувала б збірна України загальнокомандну перемогу. Звичайно ж, не треба скидати з рахунків втому й хвилювання, та й організатори турніру могли б бути моторнішими (знаючи час прильоту літака з Києва, чому б не послати автобуса до Мадрида?), але все ж виступ наших майстрів заслуговує на всілякі похвали. Чи треба ще щось казати, коли 15 із 18 спортсменів повертаються додому з медалями?

— Що збулося й не збулося? — старший тренер чоловічої збірної львів'янин Михайло Юнак на секунду замислився. — Є в мене мрія — обійти збірну Росії. Ось вона залишається поки що мрією, адже знову мої підопічні стали тільки другими. Але, гадаю, мрія здійсниться вже на наступному чемпіонаті світу, який, як відомо, пройде 2000 року в Києві. Й це не бравада, а твереза оцінка ситуації. Наша команда дуже молода, тільки в декількох категоріях Україну представляють ветерани, такі як неодноразовий чемпіон світу й Європи киянин Ростислав Борисенко. Потенціал хлопців дуже добре було видно вже в Іспанії. Дуже образливо упустив золоту медаль у сутичці з росіянином харків'янин Віктор Савінов у вазі 68 кг, трози «перегоріли» Михайло Бакін з Керчі, львівяни Руслан Задворний і Сергій Онищук (обидва вихованці тренера Геннадія Горохова), та й нашому кращому дзюдоїсту Руслану Машуренку, який уперше вийшов на самбістський килим, під силу було вибороти перше місце. Проте завойована ним «бронза» — досить успішний дебют.

А взагалі, турнір у Хіхоні був відзначений двома приємними особливостями — конкуренцією, що зросла, з боку країн Західної Європи, Азії й Америки, а ще якісно новим рівнем самбо. Сутички, як ви бачили, проходили в хорошому темпі з великою кількістю різноманітних прийомів як у боротьбі в стойці, так і в партері.

НАШІ В АМЕРИЦІ

Хіхон. Місто гірників, рибалок і склодувів, розташоване на півночі Іспанії в Астурії, на березі Біскайської затоки, прокидається рано. З вікон невеликого, але дуже затишного готелю «Ліон» на набережній Атлантики (з дзвоником на міцних дубових дверях, скрипучими старими сходинками з різьбленими поручнями й консьєржем початку віку), тільки-но трохи розвиднюється, добре видно, як потяглися до порту маленькі верткі баркасики. Вони почали свій перший човниковий шлях з моря до невеликих закусочних просто неба, готуючись прийняти своїх перших відвідувачів, де в мангалах під решітками вже горіло вугілля й шкварчала ароматна оливкова олія. Як розповідали нам потім, багато які хіхонці віддають перевагу такому рибному сніданку й перед роботою ласують дарами моря.

На другий ранок чемпіонату ми з кореспондентом газети «Україна Молода» Ігорем Корольовим опинилися за одним столиком на набережній з двома нашими американцями — президентом Федерації самбо США, колишнім киянином Леонідом Поляковим і керівником прес-центру в Хіхоні екс-москвичем Семеном Тейтельбаумом. Їли обваляну в житніх сухарях і змочену в апельсиновому соці скумбрію по-біскайськи, устриці щойно з моря, котрі пищали від льоду й лимона. Пили подане у важких глиняних глеках молоде терпке вино нового урожаю й, звісно, вели розмову про самбо.

— Найсмішніше, — розповідає Леонід, — що за наш вид доводиться боротися не тільки зі спортивними чиновниками, а й з конкуруючою фірмою — ще однією федерацією, керованою сином впливового члена МОК, який опікується дзюдо, Джоном Хентоном. Як мовиться, «багатенький буратіно» більше піклується про саморекламу, ніж про розвиток самбо, яке останнім часом завойовує в Штатах усе більшої популярності. Шоправда, тут у Хіхоні, він ладний залишити амбіції й повністю перейти (природно, залишаючись у керівництві) до Міжнародної федерації самбо ФІАС. Тепер, вважаю, з двох боків — Європи й Америки — буде легше «прописуватися» в родині олімпійських видів.

— А могли ж це зробити ще двадцять років тому, — вступає в розмову Семен. — Під час підготовки до Олімпійських ігор 1980 року в Москві НОК колишнього Союзу, як організатор, міг ввести до програми один новий вид спорту. Вирішувалося питання: самбо або хокей на траві. За логікою речей, звісно ж, — самбо. По-перше, був би хороший поштовх для розвитку загальнонаціонального виду в усьому світі, а по-друге, що важливо, з десяток медалей до копилки країни нікому б не завадили! Та гору взяли «хокеїсти», які мотивували, що цим ми відлякаємо від ігор багато які країни, котрі про боротьбу й не чули (як відомо, змагання у Москві бойкотували й без цього), а ось у «зелений хокей» грають наші друзі — Індія, Іран, Пакистан. Вважаю, при розв'язанні цього питання важливу роль відіграли й грошові підношення керівникам НОК СРСР. А ось зараз доречно запитати: де сьогодні в світових табелях про ранги прихильники ключки з м'ячем, а де самбо?

Проте пізно вже про це жалкувати, є чудовий мотив зараз підняти келихи за успіх українських дівчат на цьому чемпіонаті світу. Легко сказати: в перший же день — три золоті медалі. А ось і сам мотив до нас наближається.

...Набережною Біскайської затоки до нас наближалися нова чемпіонка світу Тетяна Чорна й срібний призер турніру Віктор Савінов.

ТЕТЯНА ЧОРНА — ОЦІНКА «ВІДМІННО»!

Звичайно ж, ми всі чекали на успіх наших самбісток. Що тут говорити, сильними є, а значить, удачливими, наші дівчата, попри велику конкуренцію з боку росіянок, монголок і тих самих іспанок, які в рідних стінах зуміли вибороти дві золоті медалі. Тож успіх головним керманичем України Олександром Наухатьком прогнозувався, і, як він потім зізнався, в душі вірив, що його підопічні обійдуть у загальному заліку непереможних досі на чемпіонаті світу сусідок.

Трикратна переможниця цих самбістських оглядин киянка Світлана Лисянська була в Хіхоні непереможною. Кожний її вихід на килим просто випромінював упевненість у своїх силах, і вона розправлялася з суперницею за лічені хвилини, демонструючи темпову жорстку боротьбу. Не встояла перед цим нестримним натиском у фіналі й титулована росіянка Оксана Болтенкова. Тепер у колекції Світлани — чотири «золоті». Своєрідна вдячність за власну квартиру, отриману цього року після довгих років поневірянь і проживання на спортивних базах.

А ось Віталія Врублевська з Маріуполя приємно всіх здивувала. Чемпіонка світу 1995 року після тієї перемоги начебто відійшла в тінь. Ні, призові місця завойовувала, але яскравої впевненої перемоги не добивалася. Що ж, залишається тільки схилити голову перед цілеспрямованістю й терпінням спортсменки з Донецької області. За це їй у нагороду — другий чемпіонський титул. Від студентки четвертого курсу Національної академії внутрішніх справ України Тетяни Чорної, якщо відверто, абсолютного успіху ніхто й не вимагав. Принесе чемпіонка світу серед дівчат до копилки дорослої команди якусь нагороду — от і добре. Молода ще, адже тільки виповнилося двадцять і попереду — ціле життя в самбо. Мабуть, тільки її нинішній наставник, полковник міліції Марсель Хасанов вірив в її зірку. Я був свідком, як він у різних кабінетах відстоював її право на місце в збірній. Та й гроші, отримані у спонсорів на поїздку Тані, були чималими й, звісно, вимагали переможного підтвердження.

І, як виявилося, досвідчене око судді міжнародної категорії, який входить до десятка кращих арбітрів планети, цілив точно, як кажуть, у десятку. Майбутній експерт-криміналіст Тетяна Чорна свою спортивну експертизу провела на килимі просто відмінно. Й хоча, на відміну від її подруги по збірній досвідченої Лисянської, перемога їй дісталася дуже нелегко, але тим вагомішим є результат! Чого була варта тільки сутичка з японкою, яку за типове іскрометне самбо фахівці охрестили «азіатським тайфуном». Перетерпіла, вистояла, жорстко зустріла й тому була активнішою, а значить, сильнішою. Й за становлення свого характеру, як сказала Тетяна Чорна відразу ж після свого щасливого соло, вона вдячна своєму першому тренеру з невеликої сумської ДЮСШ Олексієві Леоненку.

— Чемпіонат у Хіхоні для всіх уже позаду, й тепер усі наші помисли пов'язані з Києвом, де на рубежі двох століть відбудеться черговий чемпіонат світу, — підсумував поїздку до Іспанії найголовніший в Україні самбіст, перший віце-президент всесвітньої Федерації Олександр Наухатько. — Звісно, ми постараємося, щоб це свято на нашій землі запам'яталося всім і залучило до секцій нове поповнення дітлахів. Ось це й буде найголовнішою перемогою. Тож до зустрічі в Києві.

...Олександр Корнійович попрямував до входу на посадку на літак, що вилітає рейсом Більбао-Київ. Цим ж маршрутом вирушила автобусом дорогами Європи й група підтримки. Адже домовилися про зустріч!