Канада — Україна: горизонти «чесного суспільства»
Ще не віриться — я повернулася. Бо що таке «їхати» й що таке «повертатися» для нас, сьогоднішніх двадцятирічних українців, які скрізь по світу, — вдома? Але які хочуть, щоб найтеплішим і найгостиннішим домом була Україна?
Протягом останніх двох місяців я брала участь у CUPP — Канадійсько-Українській Парламентській Програмі (Canada-Ukraine Parliamentary Program). Ця програма щороку, після жорсткого добору, формує групу українських студентів із добрим знанням англійської, які, як передбачається, можуть потенційно зробити внесок у розвиток України в різних сферах — у політичну і правову її систему, в культурну ідентичність, суспільну та економічну реальність. Кожен із цих студентів працює в офісі одного з депутатів парламенту Канади й цілковито інтеѓрується в щоденну роботу законодавчої системи цієї західної країни, яка в такий спосіб дає змогу молодим фахівцям вивчати безпосередньо реальні механізми демократичних інституцій.
Це не просто гарні слова. Це несподіваний досвід, який усі ми ще маємо осмислити. Доки ти не бачив цього світу своїми власними очима, не чув внутрішнім слухом, не пережив його між калатанням серця й вибухом думок, то просто це теорія. А з нами усіма відбулося щось дуже важливе. Ми — це студенти з різних університетів України та Європи. Правники і філософи, математики і політологи, економісти з Києва й Оксфорда, Львова й Рима, Полтави й Брюсселя, Харкова й Маастріхта... Поки що це різні простори. Але наше право — мріяти, щоб це був єдиний простір. І робити все для цього — наш обов’язок.
Я завжди пишалася, що я наполовину італійка й наполовину українка. Дві реальності діалогують між собою в тобі. Взаємно доповнюються. Але це не завжди легко. Подорожуєш світом в пошуках себе й що далі дорослішаєш, то більше розумієш: дедалі важче себе віднайти, сфокусувати в єдиному якомусь вимірі. Хочеш знайти якісь ідеали й якихось людей, щоб змусили тебе зупинитись, утихомирити твою спрагу пошуку. Щоб допомогли тобі знайти перехрестя в заплутаності твоїх доріг. Це не трапляється майже ніколи, тож повертаєшся до свого шляху з тією ж самою сумною усмішкою. Але цього разу я вирішила спинитися — ніби знайшла якесь дуже важливе перехрестя, контрапункт моїх пошуків. Можливо, це унікальне переплетення автентичного відповідального мультикультуралізму, яке ми знайшли в Канаді, й наших складних ідентичностей, які «розбігаються» з України по світу — й повертаються в країну, збагачені й заряджені новим досвідом, новими враженнями, новими переконаннями й проектами.
Одну частину року я живу і вчуся в Римі. А потім їду до Києва. І часто подорожую. Тобто хоч де б я бувала, в мене вже вмикається якийсь «інстинкт» порівняння країн як систем демократії. Й ось цей канадійський досвід став для мене справжньою несподіванкою, зокрема й тому, що я побачила градації демократії: як демократія добре працює в Канаді, як вона погано працює в Італії й як... вона просто не працює в Україні.
Найцікавіше, мабуть, було те, що CUPP цього року зібрав дуже різних між собою людей, і кожна людина ділилася з іншими своїм баченням і своєю позицією у вільних, невимушених дискусіях, де навіть незгоди були імпульсом не до сутичок, а до роздумів і аналізів. Ми мали можливість дискутувати з політиками, інтелектуалами, дипломатами, представниками недержавних організацій про теперішню ситуацію в Україні, про її міжнародні відносини, про її перспективи. І дивне відчуття: в них не було зневіри в Україні. Суворий погляд на ситуацію — так. Однак погляд все одно звернений у майбутнє.
Не було жодної зустрічі, де б якийсь канадійський депутат не сказав нам, що ми «майбутні лідери» нашої країни й що Україна обов’язково побудує демократію завдяки зокрема й допомозі таких країн, як Канада. В ці моменти я завжди дивилася на своїх колег. Хто слухав із блиском в очах — невмирущі романтики. Хто дивився поглядом орла на скелі, сидячи, як якась мармурова статуя незрозумілих віків — це вже новітні скептики, в яких відібрали віру й ідеали після 2004 року. Хто просто невдоволено сопів — невтомні гуляки чи чесні зубрилки, які мали закінчувати завдання і для університету і для CUPP, бувало, і вночі. Ці погляди мені допомогли багато чого зрозуміти про ідеї своїх далеких-близьких молодих співвітчизників. Ні, я не відчула в них байдужості. А якщо й відчула біль, то нічого, це теж творчий стан. А скільки ми обговорювали Україну, навіть сварились! А також дискутували про Європу й Євразію, про кордони між Сходом і Заходом, кордони між культурами й між нейронами людського мозку... Ми писали про Україну, ми читали про неї, перекладали й навіть співали... Тобто переживали її на різних регістрах — аналітичних і веселих, критичних і ностальгійних, ревеляційних і прощальних...
Кожен із нас, я вже казала, мав працювати в офісі депутата чи сенатора. Кожен день ти чогось міг навчитися. Але насамперед у нас і справді була можливість спостерігати безпосередньо за канадійською урядовою й законодавчою системою, вивчати її зблизька. Ви собі уявляєте — молоді англійці, поляки чи ті ж канадійці приїжджають вчитися демократії в український парламент?! І їх допускають до внутрішнього життя цієї інституції, показують ізсередини її механізми, закони, традиції... Звучить навіть не смішно. На жаль.
Себто нам дали змогу побачити і зрозуміти внутрішнє життя політики, не приховуючи й те, що навіть в одній із найсолідніших демократій світу не все так і досконало. Але в Канаді КОЖЕН ГРОМАДЯНИН має право прийти в парламент і слухати сесію наживо. А самі депутати занурюють себе безпосередньо в гарячі й болючі проблеми суспільства. Там депутат може провести цілий день на інвалідному візку, щоб особисто усвідомити проблеми інвалідів, — а отже, й вирішити, що саме треба робити для полегшення їхнього життя, їхнього пересування містом тощо. Громадська кампанія боротьби проти раку — і знову депутати солідаризуються з суспільством, вислуховують його, пропонують, підтримують. Донецькі чорнобильці, які голодують і сплять на осінньому листі під стінами Верховної Ради, протестуючи проти скорочення й без того мізерних пільг у той час, як можновладці збільшують витрати на своє утримання, — у вимірі політичної етики Канади це просто виглядає як СВІТ НАВПАКИ.
І потім стиль — вільний, безбар’єрний. Ми вже віталися щоденно з депутатами, мовби з учителями, яких знаєш із початкової школи. Ми відчули в них спонтанний імпульс до допомоги іншому. А особливо зацікавив нас один із принципів, який дуже би пригодився в Україні, — це те, що канадійці, а загалом англосаксонський світ, називають check and balances. Ідеться про мережу інституцій, що забезпечують «контроль і рівновагу», тобто гарантують незалежність різних гілок влади й регулюють взаємини між владою й суспільством у демократичній системі. Зрештою, вразило самопочуття політика як людини, яка в кожну хвилину зобов’язана звітувати перед суспільством за все, що робить, — а головне, за все, чого не робить! Словом, відкрите динамічне спілкування — як дзеркало відкритості й динаміки в політиці.
Особисто я працювала в офісі Жустена Трюдо — молодого політика, ініціативного, енергійного, послідовного у своїх переконаннях. Сфери його компетенції пов’язані насамперед із проблемами молоді та вищої освіти, а це теми, що мене особливо цікавлять. Я також зробила з ним інтерв’ю, в якому ми обговорювали роль молоді в сучасному глобалізованому світі, й зокрема значення таких програм, як CUPP для зрілішання студентського середовища.
До слова, Жустен Трюдо — син П’єра Трюдо, видатного політика, прем’єр-міністра Канади в сімдесятих і в першій половині вісімдесятих років. Хто, може, не надто пам’ятає цю харизматичну постать, згадаю одну колоритну деталь, що зробить екстравагантного Трюдо-старшого симпатичним для багатьох: кажуть, що свого часу його заарештували під час його поїздки до Москви, бо він там кидався сніжками в пам’ятник Сталіну. Але головне те, що він був тим політиком, завдяки якому в Канаді двомовність стала офіційною, а мультикультуралізм — ключовою цінністю для розбудови «чесного суспільства». Just society — це одна з кардинальних категорій ліберальної політичної думки демократичного світу, яка накреслює схему стосунків між індивідуумом і суспільством в їхній взаємній залежності й взаємодоповнюваності. Ідея бере свої корені ще з Давньої Греції, але актуалізував її в ХІХ ст. видатний британський філософ й економіст Джон Стюарт Мілль. Як на те, дуже актуально виглядає ця теза в часи глобальної кризи. А також і в самій Україні — цю формулу можна перекласти двома способами: йдеться про «чесне суспільство» і про «справедливе суспільство». Непорушний біном: загальна справедливість і врівноважений розподіл ресурсів для життєдіяльності суспільства можуть бути досягнуті лише шляхом чесності кожного громадянина і всієї спільноти загалом.
Двомовність — це унікальна характеристика канадійського щоденного культурного й суспільного виміру. Всі депутати зобов’язані знати досконало й англійську, і французьку мови, а для тих, хто має поглибити знання однієї з двох мов, є спеціальні курси! Проблема двомовності була для мене особливо цікавою — й саме в порівнянні з Італією та Україною. Італія — держава ніби (!) унітарна, але тут неймовірно важко будувати компактну національну ідентичність через культурне ДНК локальних реальностей — міст-комун, розділених між собою ще з Середньовіччя. Так що ідентичність окремого міста чи регіону в Італії часто буває сильнішою від ідентичності національної — звідси сильний вплив діалектів, місцевих традицій (що добре) і локальних ментальностей (що погано). Ця ситуація негативно виявляється і на політичній сцені також — політики не проти експлуатувати «локалізми» задля своїх індивідуальних дивідендів. А в Україні тим більше: за неї борються два антагоністичні й антитетичні світи — Європа й Росія. А цю ситуацію в щоденному вимірі інструменталізують політики, нацьковуючи одну частину країни на іншу. А вже щодо двомовності, то страшно й думати: політики говорять незрозуміло якою мовою, а чимало людей із нових поколінь виростають у безкультурній атмосфері, розмовляючи мовним покручем, позбавленим будь-якого змісту. І це при тому, що сьогоднішнє суспільство в цілому значно дезорієнтованіше і складніше, ніж колись, тому й важливішим стає в ньому збереження й постійне осучаснення канонів мовлення і спілкування.
І потім двомовність — це ж не просто комунікація двома мовами. Це простір інтелектуального й культурного діалогу, що має філософський підтекст. Діалог вимагає толерантності й плюралізму, іншими словами — здатності чути іншого. Знову ж таки, екстремальні позиції не допомагають розплутувати драматичні вузли ні української історичної пам’яті, ні теперішньої політичної й соціальної ситуації. Тож робота у двомовному офісі з такою історією і з таким регістром діалогічної культури мені допомогла зрозуміти ще більше, як це важливо зберігати в собі й навколо себе як культуру, до якої ти належиш, так й інші культури, усвідомлюючи, що різні національності й мови у сьогоднішньому світі мають право жити не тільки одна обіч одної, а разом. Це красиво, динамічно, цікаво. Це стимул до розвитку, до модернізації, до прогресу. Хоча це також неймовірно складно скрізь, а особливо в такій країні, як Україна.
З цього досвіду я винесла кілька дуже важливих уроків. Насамперед той, що усвідомлювати наші права й наші обов’язки — це, на мою думку, перший шлях до побудови автентичної демократії. Це було також одним із моїх критичних аргументів супроти ідеалістичних тверджень типу «Ви будете наступними лідерами України» чи «За допомогою і підтримкою західних урядів Україна зуміє стати демократією». Адже демократія — це не концепт, що його так просто можна експортувати. Західні політики мають загалом трохи ментальності мегаломанів, думаючи, що демократії можна навчити. Е ні! Навіть Греція, що була у давні часи батьківщиною демократії як особливої системи цінностей, чи інші західні країни, що будують систему народовладдя вже впродовж двох тисячоліть, не завжди складають «іспит з демократії» на «п’ятірку». Демократія починається зі свідомості — індивідуальної й колективної: демократичні цінності суспільство має засвоїти самостійно, має переконатися «знизу», на рівні окремих індивідуумів, що це єдина система, яка може забезпечити найкращий вихід із національних проблем та найефективніше втілення потреб суспільства.
Однак це самоусвідомлення приходить із часом, не автоматично, а в результаті великої інтелектуальної й моральної праці. Треба, наприклад, робити радикальні реформи в системі навчання, бо саме звідти починається будь-яке оновлення. В процесі здобуття освіти формуються майбутні громадяни, майбутні інтелекти, майбутні виборці. Але ж реформи забезпечують політики. А якщо вони, як в Україні, вихідці з віджилої корумпованої системи, то годі чекати від них змін, — вони можуть лише радикалізувати старі хвороби. Але ж якщо політики ведуть українське суспільство на край прірви, то чого ж це суспільство їх знову обирає?! У мінімально раціональному свідомому соціумі саме це питання звучить абсурдно — таке може бути лише в суспільстві самогубців. Тож і не дивно, що зрештою всі зусилля вкладаються в пошуки винуватих. Давні римляни називали це circulum vitiosum, порочним колом. Боляче й гірко бачити, як це коло продовжує спокійно крутитися, а з нього сходять омолоджені привиди і всідаються в ті самі крісла. Чорний мультиплікат.
Last but not least, саме з перспективи Канади — «Європи» американського континенту — було найбільш очевидно, що сьогоднішня Україна сприймається вже ЗА МЕЖАМИ європейської цивілізації. Але очевидно також і те, що Захід не полишає надії (яку він сприймає швидше як свій моральний обов’язок!) конвертувати переважно «східну» українську ментальність у вимір цінностей демократичного світу. Однак формальним прийняттям цих категорій Захід не обдуриш. Коли Україна свідомо й конкретно вдасться до кроків, що будуть засвідчувати пріоритет для неї основоположних цінностей демократії, дорога до ЄС буде відкрита. А поки що Захід бачить, що Україна має у своїй історичній і культурній традиції певний європейський досвід. Але він ще не набув тієї критичної маси, яка б унеможливила шлях України в євразійському напрямку. Тому в Канаді ми мали відчуття спільної роботи — роботи української діаспори, роботи канадійських політиків і роботи нашої — як зусилля, спрямованого на пошук і консолідацію тих основ в Україні, які б дозволили їй завтра стати природною частиною вільного світу.
Одне з найсильніших вражень — це наполегливість і сила пам’яті української діаспори. Це правда — багато хто вважає, що представники діаспори часто поводяться як ідеалісти, не помічаючи (чи й не бажаючи помічати), як гірко й сумно їхні слова можуть сприйняти молоді українці, що зараз себе відчувають у клітці якоїсь України, якої вони взагалі не впізнають (або ж, навпаки, впізнають занадто добре...). З іншого боку, діаспора — це й приклад того, що безвихідних ситуацій не буває. Треба просто вірити і працювати. Але працювати в режимі «етичної роботи», Work Ethic.
Ми конкретно усвідомили, яке чудо створив директор CUPP юрист Ігор Бардин, усі його колеги навколо, українські родини, що інвестували час, кошти, інтелектуальну й душевну енергію в таку Програму. Цікаво, що те, що вони віддають — радісно, добровільно, — ніби повертається до них додатковою позитивною енергією. Пам’ятатиму завжди й подружжя Гордієнків — до речі, з Дніпропетровщини, — вже старші люди, а такі закохані між собою, що й на вечірках танцюють, як молодята. Чи італійку Люсі Хікс, яка так прикипіла душею до такої суто української справи, що вже не відділяє свого життя від Проекту CUPP. Ці люди тяжко працювали у своєму житті, але вони випромінюють спокій, віру, волю, гідність. Особисто я дуже багато взяла для себе від цього канадійського досвіду — і сподіваюся, що щось корисне повернула й у відповідь. І не можна було цього не зробити — бачачи, як відповідально й самовіддано українці з різних міграційних хвиль, яких спершу соціальні нестатки, а згодом політичні драми витіснили з України, працювали і працюють упродовж 120 років (2011-й — це ювілейний рік!) задля побудови, ідентичності й розквіту Країни Кленового Листка. В моменти, коли Україна й далі не спроможна подбати про себе і просить то такої, то такої допомоги у світу, люди, які сформувалися в демократичній системі, дбають і про країну свого перебування, і про країну свого походження. В них відібрали Батьківщину, але вони її відтворили в Канаді й віддають частку цього світла і своїй втраченій землі.
Такий шляхетно простий символ — але сумний: під час прощального вечора пан Бардин приніс бонсай і окрему гілку дерева. «Ви є деревом, що має коріння в українській землі, хоч як би не було важко цьому дереву, — сказав він меланхолійно. — А ми відрізана гілка. Наша найбільша мрія колись мати можливість знову бути частиною цього дерева». І коли ці вже старші люди плачуть, згадуючи свою землю, а для більшості українських політиків ця земля сьогодні не більше, як бізнес-територія, — це ще одне підтвердження: демократична система — життєдайне середовище для свідомого й етичного патріотизму, який тоталітарні системи нищать під корінь.
Програма вже існує 21 рік поспіль, однак ризикує невдовзі припинити своє існування. Як завжди, проблема — не вистачає коштів. Але все ж таки канадійські українці її утримували впродовж двох десятиліть — в надії, що зростатиме нове покоління української наукової, творчої, політичної еліти. В той час як у самій Україні мало хто й знав про таку Програму. Символічний парадокс. Тому для мене проблема не просто в можливому зникненні такої Програми, а в нас усіх, хто про цю Програму знає, але не знайде сил і можливостей її захистити, хто дозволить їй зникнути. Допомогти цій Програмі означає покласти камінчик у будову громадянського суспільства в Україні. Мені б хотілося зробити все можливе, що в моїх силах зараз, для цієї перспективи — і до цього мене змушує, власне, мрія про Україну як частину громадянського суспільства сучасної Європи. Хотілось би побачити наступного року тих, хто пройде нашим шляхом, — українську молодь, яка безпосередньо пізнаватиме, як працюють демократичні інституції в Канаді, яка зустрічатиме цікавих людей, яка матиме можливість додати до свого життя оригінальний і цінний досвід, що допоможе їй шукати себе в Україні — й Україну в собі.
А щодо мого власного становлення як людини, то скажу, що ці два місяці дуже багато значили для мене і в цьому плані. Канада в цілому дала незабутнє відчуття країни з дивовижним вмінням зберігати культурні корені. Й потім — усі ті різні люди, яких я зустріла завдяки роботі в офісі Трюдо, збагатили мій світогляд, зміцнили мої ліберальні цінності. І тепер маю нових друзів по всьому світу, з якими цікаво й радісно ділити думки, ідеї, спогади. Але, може, найцінніше те, що я зустріла фантастичну українську молодь, яка зцементувала мою українську ідентичність на такій психологічній глибині, за яку я завжди буду вдячна кожному з них. Знайшла друзів — душевних «меценатів» моєї української половинки, що набагато більше, ніж вони самі це усвідомлюють.
Може, ще й тому, що від України йдуть на Європу дедалі сильніші хвилі безнадії. Але я відмовляюся приймати таку безнадію, коли зблизька бачу таку молодь. І сподіваюся, що нам вдасться продовжити цей Проект і в інших формах — можливо, наприклад, за дискусійним столом такої газети, як «День». Адже саме «День» із щонайбільшою повагою й увагою завжди ставився до української молоді з усіх широт України і світу, й не як до риторичного «нашого майбутнього», а як до реальної інтелектуальної й моральної сили, здатної змінити нашу країну.
Святкуючи наші дні народження, ми в глибині душі пам’ятаємо, що наше покоління двадцятирічних — це ровесники Незалежності. Ми справді, можливо, перше цілком вільне покоління української молоді. Ми природно рухаємося по світу. Я люблю і Київ і Рим, але найкраще мені в Лондоні, я закохана в Париж, ностальгую за Шотландією, планую глибше пізнати Польщу, відкриваю для себе Німеччину. Ми рахували країни, де бували, — число в когось добігає десятка, а в когось і більше. Попереднім поколінням радянська система не дозволяла виїжджати з країни, а діаспорі забороняла в’їжджати. Натомість багато хто з нас уже може вибрати, де йому вчитися, а потім працювати. Тому для нас геополітичні координати світу корелюються екзистенційним нашим виміром. Бо ми сьогодні — люди вибору.
Але свобода — це насамперед відповідальність. Зусилля. Воля.
«Wollen kоnnen», — говорив мій улюблений Кант. Прагнути — це могти. Якщо ж кожен із нас буде прагнути чесної, совісної поведінки в усіх формах нашого життя, це й буде шлях до побудови чесного суспільства, а отже, і справедливого. Хай це буде ідеал, але це ідеал, яким впродовж двох із половиною тисячоліть живе Європа, — ідеал як стимул до дії, подолання, переборення.
Ось тому, як на мене, ми можемо — й мусимо — взяти геополітичний олівець у руки й намалювати нову мапу НАШОГО ПРОСТОРУ, де Європа й Україна більше не матимуть між собою кордонів.
АВТОР — ПРО СЕБЕ
Народилася в місті Страдіварі — Кремоні. Це було 4 вересня 1991 року — я солодко спала, але в цей день над Верховною Радою було вперше піднято національний прапор України. В чотири роки співала «Форца Італія, форца Україна!», граючи на банджо і вимахуючи жмутом петрушки. У шість скандувала в ритмі українського гімну італійську імпровізацію: «Мій світ великий. Там немає меж. У ньому є одна межа — вулкан». У класичному ліцеї вивчення давньогрецької і латини дало мені змогу відчути Європу від джерел. Вчуся у Безсмертному Місті, вивчаю безсмертні думки філософів і поетів. Люблю французьких шансоньє, рок, імпресіоністів. Улюблені філософи — давньогрецькі, Кант, Гайдеґґер, Камю. Основні виміри пізнання себе і світу — письмо і музика. Ключова цитата — Віттґенштайн: «Межі моєї мови окреслюють межі мого світу». Малою я казала «танцюваре», а сьогодні співіснування в мені італійської і української мов змусило мене до постійного переформатування значень і нюансів слова. Тому кожна нова мова, яку пізнаю, — це не просто граматика, а нові Геркулесові стовпи. Знайшла в собі Донну Кіхот. Часто б’юся з вітряками. Весела і трагічна, стихійна, але ніколи не забуваю про Лоґос. Подорожую, відколи мені було кілька місяців, — спершу між Італією та Україною, а зараз Європою і світом. Але головна моя подорож — у душі. Для мене над Україною, Італією, Європою завжди дме той самий вітер.
