Хто натисне «на паузу»?

Ще півтора року тому, коли над центром столиці гриміли безплатні передвиборні концерти, а гасла «Злагоди» заважали рекламі тютюнових виробів, мало хто міг собі уявити, що сьогодні на цьому ж місці багатотисячна колона демонстрантів галасуватиме «Кучму геть!» під мовчазне схвалення випадкових перехожих.

Безперечно, перший шок від касетних звинувачень і наметових акцій минув. У влади вистачило здорового глузду не ганьбитися вдруге, організовуючи антиприродні акції «за Кучму». Не помічати акції протесту тепер просто неможливо. Сподівання на те, що народ не піде за демонстрантами і акція «видихнеться» сама, не виправдались. Народ справді не пішов у колони, організовано привезені із регіонів. У лавах протестуючих і справді в основному професійні «борці з режимом», яким без різниці, з ким боротися. Ну й що з цього?

Розтиражовані незалежними ЗМІ картини акції протесту обійдуть телеекрани всього світу і гулятимуть вільним Інтернетом. Цього буде досить, аби світ остаточно переконався у нестабільності та непередбачуваності України, де зникають журналісти, екс-прем’єри сидять по закордонних тюрмах, прокурори заперечують самих себе. Зникли останні сумніви в тому, що протести «антикучмістів» плануються і здійснюються згідно із професійно розробленим планом. Владні іміджмейкери, що роз’їлися на «боротьбі» з віртуальною комуністичною загрозою, побачивши загрозу реальну, показали свою повну нездатність нормально реагувати на події.

Акція проти Кучми йшла у вівторок столицею маршем переможців. Перемога була не в штурмі парламенту чи президентської Адміністрації, не в боротьбі із невідомо ким підісланими провокаторами, а в тому, що відповісти демонстрантам не було кому. Водночас це був марш переможців вчорашнього дня.

Ясно, що похiд на Київ є акцією одноразовою. Звезених із усіх усюд людей не триматимеш у наметах на морозі. Та й непотрібно це. Справу нібито зроблено. Влада очікувала оголошеної заздалегідь акції 6 лютого із якоюсь приреченістю. Тепер настав час переходу від вуличної демократії до демократії нормальної з урахуванням нових реалій. Реаліями є неможливість офіційній пропаганді вдавати, що нічого не відбувається, або імітувати народний осуд «провокаторів». Незалежна інформація пробила шлях до масового споживача і кожен ЗМІ, котрий бажає зберегти обличчя, змушений подавати реальну картину подій.

Тепер на арену мають вийти справжні гравці цієї великої політичної гри і виявити переможця. Було б незле, аби перемога була здобута не нокаутом, а по очках. Переможені ж бо нікуди не подінуться, залишившись поруч. І хто знає, що відбуватиметься в центрі столиці ще через півтора року, тобто після парламентських виборів. Тоді й побачимо, хто насправді переміг.

Поки залишається констатувати, що на теперішню ситуацію «гри без правил» працювали і влада, і опозиція. Тепер, очевидно, справа полягає у діалозі не в площині «хто проти кого», а «хто за що». Питання тільки в тому, чи наважиться влада на такий діалог, не зірвавшись «на силу», і чи вистачить у опозиції здорового глузду для цього.

КОМЕНТАР

Криза влади, не бачити якої може лише сліпий, спричинила низку коментарів та прогнозів, інколи діаметрально протилежних. У перший день сьомої сесії Верховної Ради керівництво парламенту спробувало зробити вигляд, ніби нічого не відбувається і спрямувати роботу депутатів у звичне русло. Та відчувалося, що справжня робота проходить не в залі засідань, а в головах депутатів, які мають таки визначити свою позицію у кризовій ситуації і діяти відповідно до неї. Перший Президент України Леонід Кравчук пережив свого часу схожу ситуацію:

— Будь-яку кризу можна розв’язати двома шляхами — або силовим, або демократичним. Так вчить нас історія. Я стою на тому, що криза є і виходити з неї слід демократичним, прозорим шляхом. Що найперше треба було зробити? Вступити у діалог з опозицією. Для цього правлячим силам треба домовитись, що цей діалог буде відкритим і прозорим. Для цього влада має взяти на себе якісь зобов’язання, створити умови для такого діалогу. Опозиція у свою чергу має забезпечити проведення цього діалогу в рамках цивілізованих методів. Я, наприклад, ніколи не піду на діалог з людиною, яка говорить словами торговців з одеського Привозу. Якщо ж діалог буде цивілізованим, будуть наведені аргументи, проведений аналіз питань, які є на сьогодні гострими... Це — конституційний лад, питання про владу, про закони, які мають забезпечити ці процеси: закон про вибори, закон про Кабмін, про адміністративну реформу. Назріла розмова про кадри, моральний стан суспільства, який є. Ми ж знаємо, що відбувається, навіщо ж закривати очі на це?

— Чому, на вашу думку, Президент не йде на такий діалог?

— Може Президенту ніхто і не аргументував таким чином. Мені здається, що люди, які оточують Президента або якась частина із них, не хочуть брати участь у цьому діалозі, тому що це непросто. Питання занадто важке. Діалог прилюдний, публічний є дуже важким. Я починав такий діалог з Рухом, пам’ятаєте, ще у 1989-му, і на собі переконався, наскільки це непросто. Потрібні знання, аргументи, інформація, витримка. Але це єдиний шлях, або один із шляхів, яким можна перевести дискусію односторонню у двосторонню. Бо в наметах ведуть між собою одну дискусію, а в залах та кабінетах іншу, теж між собою. Розмови ж між двома сторонами нема. Те, що відбувається у суспільстві, а воно вже є, слід ввести у цивілізовані рамки — є тільки такий шлях. Потрібно зрозуміти, що так, як було, вже не буде. Зараз новий етап. До цього етапу нам треба адаптувати і зовнішню нашу політику, і внутрішню.

— Який ваш прогноз, чи діалог відбудеться найближчим часом, чи криза триватиме?

— Якщо нам вдасться повернути до діалогу, то криза набуде цивілізованих форм. Не треба боятися мітингів, наметів і тому подібного. Я боюсь нецивілізованих форм, які часто-густо призводять до зіткнень. Якщо ж все цивілізовано: ви стали на вулиці, підняли прапор і повісили гасло, до вас підійшов журналіст і ви зрозумілою йому мовою, пристойною мовою пояснюєте, що ви хочете. Вам пристойно відповідають, що це неможливо з тих чи інших причин. Одразу людина заспокоюється. Її поважають. Коли ж цю людину мама передчасно народила чи тато не те робив, то з такою людиною навряд чи можна вести діалог. Але ж більшість людей у нас нормальні. Хіба ті люди, які піднімають сьогодні політичні питання, питання влади, вони що, всі ненормальні? Тому з ними треба знайти форми і методи спілкування. Іншого шляху я не бачу.

— До яких змін може призвести такий діалог?

— Ті, хто в чомусь не переконався, переконаються. Треба прийняти закони для початку, закони, що регулюють відносини між владою, її гілками. Коли досі не прийнятий закон про Кабінет Міністрів, про яку адміністративну реформу можна говорити? Тобто прийняти закони і почати працювати. Діалог може призвести до того, що ми всі почнемо поважати закони і Конституцію. Опозиція тоді зрозуміє, що вона — опозиція. Цивілізована.