Хто не боїться — той перемагає!

Із слабкими суперниками наші грати не вміють. Це стосується як київського Динамо, так і його послабленої копії — національної команди України. Страждання наших футболістів у матчах із вірменами, албанцями та щорічними іграми з датчанами і різними іншими футбольними меншинами зумовлені зовсім не «піками функціональної готовності», як нам намагаються пояснити. Представникам сучасної нашої футбольної школи набагато легше не давати грати сильнішим, ніж перемагати слабших.

Команду Словенії футбольна команда України просто зобов'язана, як казав видатний український гуморист, «покривати як бик вівцю». Приїжджати й обігрувати подібні команди має кожен колектив, який бажає наступного літа не осоромитися на Євро- 2000. Українці на турніри такого рівня поки що не потрапляли, а окремі успішні для нас відбіркові матчі були такими лише завдяки вмінню «прихопити» пресингом, «не дати дихати» зіркам світового масштабу i шукати свого шансу в контратаці. Так було у двобоях з командами Росії та Франції в цьому відбірковому циклі, а також із Німеччиною та Португалією в попередній кампанії за путівку до Франції-96. Київське Динамо також саме завдяки такій грі «проходило» Реал, Барселону та Арсенал. Не думаю, що тренери команди настільки вже перестраховувалися, обираючи в грі зі словенцями захисний варіант. Тренери просто реально знали можливості своїх гравців.

Обраний нашими варіант із шістьма гравцями оборони мав забезпечити програму мінімум — непрограш на виїзді. А кому, власне, було програвати? Прізвища гравців команди Словенії щось говорять хіба що дуже великим фахівцям. У команді господарів був лише один футболіст, який колись грав на справді високому рівні. Та погодьтесь, що таких Заховичів є по п'ять-шість на вибір у кожній італійській, іспанській чи французькій команді першого дивізіону.

Спочатку все було ніби нормально. Якщо, ясна річ, вважати за нормальне нездатність нашого напівзахисту хоч півхвилини протримати м'яч у центрі поля. Залученому в пожежному порядку до національної команди Кандаурову просто не було кому віддати м'яч. Харківський «португалець» свою справу таки зробив, вивівши Шевченка на завершальний удар воістину бразильською передачею. Але це був щасливий випадок, а не закономірність. Немає сумніву, що Андрій Шевченко — суперзірка, але ж тепер його гру щосуботи бачить уся Європа. І навіть заштатні словенські захисники знають, куди побіжить наш Андрій. У Мілані «Шева» залюбки «ділиться» м'ячем із партнерами, за рахунок чого і є одним із кращих. У національній же команді вiн явно тягне ковдру на себе, збіднюючи і без того незначний потенціал збірної.

Після того, як українці повели в рахунку, справа вважалася зробленою. Захист стояв стіною, залишалося лише ловити на контратаках господарів, котрі нервували. Однак метушитися чомусь почали наші. Йожеф Сабо, свято сповідуючи лінію найголовнішого нашого тренера Лобановського, теж поставив на правий край оборони московського спартаківця. Тільки не колишнього, яким є Мамедов, а нинішнього — Дмитра Парфьонова, капітана нашої славної «молодіжки» часів Шовковського, Ващука, Дмитруліна, Косовського та інших гравців, що є тепер кістяком єдиної української команди міжнародного рівня. Повернення спартаківця виглядало логічним, якби не та обставина, що Дмитро не пройшов динамівської школи й тому не міг не випадати з органічної для того ж Дмитруліна гри. І якщо помилки дебютанта Кандаурова не несли загрози нашим воротам, то правий край нашої оборони став врешті тiєю доріжкою, якою м'яч через півзахисника словенців Рудонью щораз знаходив шлях до штрафного майданчика Шовковського, і лише після вилучення нашого захисника за грубість і переходу на правий край Дмитруліна там все майже заспокоїлось.

Перший гол у наші ворота потрапив через те, що занадто багато в нас було захисників. Заважаючи один одному, вони не змогли завадити Заховичу з другої спроби (першу відвернули Шовковський та стійка воріт) зрівняти рахунок. Це могло бути межею бажань господарів, якби наші змогли налагодити контроль над м'ячем. Втомлені словенці вже не встигали за двожильним Косовським, свіжим Кардашем і Ребровим, який, як виявилося в другому таймі був на полі, і, звичайно ж, за Шевченком. Та контратаки українців виглядали хаотичними й зовсім не загрожували майже двометровому воротареві господарів, якщо не вважати за удар єдиний за всю другу половину гри тичок м'яча Шевченком вбік словенських воріт. Досягнутий нічийний результат наші берегли ніби Буратіно свої п'ять «золотих», і тому переможний гол словенців не виглядав несподіваним. Ачимович настільки майстерно пробив здалеку в тимчасово порожні ворота Шовковського, що хотілося не звинувачувати нашого прекрасного воротаря, а радіти за суперника. Коментувати суддівство, зокрема вилучення Гусина, не варто: наш футболіст зіграв так, як звик удома, а у нас киян за подібну грубість з поля просто не видаляють, нема такого в наших правилах.

В результаті того, що відбулося в Любляні, поставлено під загрозу здавалося вже остаточно вирішене питання виходу України на Євро-2000. Ніби й не проблема — забити один гол у Києві не першій, і навіть не двадцять першій європейській збірній. Ми будемо раді й щасливому випадкові, як з Росією, і майже «стовідсотковому» одинадцятиметровому, як з Ісладнією. Та приклад із безглуздою помилкою Шовковського натякає на те, що запас везіння може закінчитися у найбільш незручний момент. Тому хотілося б побачити завтра в Києві нормальну повноцінну впевнену перемогу українців над словенцями, яка б гідно увінчала дворічний цикл життя головної футбольної команди країни. Як це робиться показали в суботу датчани та англійці, які без проблем довели на практиці, хто більш гідний грати в єврофіналі. На їхньому місці могли б бути й ми, якби збірна зіграла в Любляні розкуто та спокійно без судомного страху помилитися, який часто сам заганяє м'яча в свої ворота на радість здивованим суперникам. Нічого не втрачено — слід просто не боятися програти й тоді все буде гаразд. Українці, хоч і не бразильці, однак за словенців об'єктивно сильніші..

P.S. Приємно здивувало вітчизняне ТБ, запропонувавши дві версії показу матчу Словенія —Україна. На жаль, з першої спроби конкуренції не вийшло. Було враження, що повернувся в сімдесяті, коли на всіх програмах одночасно транслювали з'їзд КПРС. Альтернативний коментатор відрізнявся від звичного хіба що більшою закоханістю в себе та свій канал. Чи то через відсутність великої кількості подій на полі, чи з іншої причини коментатори двох каналів змагалися не стільки в кращому висвітленні футболу, скільки в похвалах нашим незрівнянним панам Суркісу та Лобановському та закликах прийти на вибори й належним чином проголосувати. Сподіватимемося, що завтра обидва наші телеканали, так само, як і наші футболісти, виглядатимуть краще ніж у суботу. Вони це можуть.