Хто розгрiбатиме успiхи?
Як гарно закінчився перший акт політичного бенефісу Віктора Ющенка! Під переможні вигуки натовпу, тепер уже «опальний і знехтуваний» прем’єр пішов у політику. При цьому нічого не зробив для того, щоб порятувати «унікальні та значні» результати роботи свого персонального уряду. Ні переговорів, ні програмних заяв, ні слів подяки парламенту, який рік підтримував його і марно намагався виправити становище. Уже забуто висловлювання із приводу того, що заради України глава Кабінету готовий співробітничати хоч із бісом.
Так, напевно, з бісом готовий, а от із депутатами — ні. І тепер Президент та опозиційна політична тусовка розпочнуть паралельні консультації. Одна сторона формуватиме новий уряд, якому доведеться розплутувати напрацювання так званого реформатора. А друга — домовлятиметься сама із собою — кому ж конкретно дістанеться у фаворити ця улюблена пенсіонерами та студентами особа.
Не покидає відчуття, що цей спектакль режисирували з розумінням справи, з розставлянням політичних сил. Бо ніякими іншими доводами неможливо пояснити поведінку прем’єра, який не зробив для порятунку Кабінету жодного, навіть незначного, зусилля. Коли всім стало зрозуміло, що аргументів на захист своєї позиції в нього взагалі немає, що далі ця авантюра так тривати не може, він просто здався без бою. Це невипадково. Адже чесний бій і боротьба передбачають обгрунтування своєї позиції, аналіз помилок та прорахунків, передбачають пропозиції щодо можливої перспективної співпраці для їх усунення. А замість цього він кисло усміхався і потискував народові руки, говорив із папірця: «Я завжди буду з вами». Тепер уже ніхто не сумнівається, що таким чином він розпочав боротьбу за своє політичне майбутнє, а значить, за дострокову відставку Президента. Думаю, що всі розмови про мораторій на політичні виступи були тільки розмовами. Бо якщо Президент залишиться при владі до 2004 року, то про Віктора Ющенка не згадають, як і про Юлію Тимошенко. І тепер вони знову разом боротимуться за своє світле завтра проти деяких темних сил.
Сьогодні, коли відставка позаду, треба спокійно й аргументовано розповісти про те, що робив колишній прем’єр і чому депутати, не злякавшись мітингового тиску, відмовилися від його послуг як глави уряду.
Справа в тому, що вся діяльність Віктора Ющенка була спрямована на знищення тіньової економіки, отримання доступу до тіньових фінансових потоків задля вилучення їх до бюджету. А оскільки їх можна було вилучати тільки через кишені пересічних громадян, то саме вони першими і єдиними відчули цей удар. Чому? Та тому, що підприємства можуть тим або іншим чином уникнути сплати ПДВ, а ми — ні. Цей податок та інші непрямі податки на споживання державних і соціальних послуг платять усі: старi, інваліди, хворі та здорові, жінки — із «крилець» та немовлята — з памперсів, незалежно від рівня своїх прибутків. Тому в кишенях більшості громадян грошей ставало дедалі менше, а у виробництво їх вкладалося більше. Це призвело до того, що зростання валового продукту супроводилося падінням реального рівня життя громадян. На внутрішньому ринку платоспроможних покупців стало менше. Спочатку — покупців споживчих товарів, а потім і продукції всіх вітчизняних підприємств. При цьому відібрані в нас гроші — консолідовані кошти — витрачалися надто неефективно. І у зв’язку з національними особливостями податкової політики вони взагалі не працювали на зростання добробуту громадян. Те, що робив колишній прем’єр, — це, по суті, технологія знищення тіньового сектора економіки.
Я не вважаю, що тіньовий сектор — це добре. Однак він існує не тому, що з ним не борються, а тому, що немає нормальних умов для легального бізнесу. Це перша, головна і на сьогодні єдина причина його життєздатності. І доки не будуть створені ці нормальні умови, він існуватиме в тій чи іншій формі. Боротьба проти нього буде боротьбою із громадянами цієї держави і в прямому, і в переносному розумінні цього слова. Отже, перша помилка: треба було формувати сприятливі умови для функціонування легальної економіки, а не стимулювати згортання тіньового ринку. А прем’єр його знищував разом із нами, нічого не створюючи. Ми заплатили за цю помилку тим, що стали менше споживати, дорожче за все платити, багато які наші співвітчизники втратили робочі місця в тіньовому секторі. А що втратили тіньовики? Аж майже нічого. Вони швидко переорієнтувалися, і їхні прибутки трималися на стабільно високому рівні.
Прем’єр, будучи фінансистом, працював виключно у сфері руху фінансів. Метою його зусиль були гроші, і якомога більше. Причому такі, за які не треба було відповідати ні перед ким, окрім себе самого. Тому пріоритетним напрямом у діяльності Кабінету стало залучення до державного бюджету коштів західних інвесторів та заборона інфляції за рахунок дозованих грошових вливань у кишені бюджетників та пенсіонерів. Реалізовуючи це завдання, всі підприємства орієнтувалися на обслуговування чиїхось ринків. А точніше, будь-яких, окрім внутрішнього. Бо, по-перше, експортні торгові операції перебувають під жорстким контролем держави і в процес руху грошей і товарів можна втрутитися на будь- якому етапі. А по-друге, взяти безвідповідально гроші наших бізнесменів було неможливо. Їх треба було спочатку попросити й економічно обгрунтувати прохання. Потім за їхнє ефективне використання треба було відповідати, гарантувати їх повернення. Та й у процесі користування, доступ до них був вельми утруднений. Бо повноваження прем’єра не поширюються на приватний капітал. Тут не вийде — коли хочу, тоді візьму, кому хочу, тому дам. А кредитні ресурси західних інвесторів — річ на декілька порядків менш відповідальна. Адже гарантом є держава, тобто громадяни, а підпис прем’єра — то всього лише фінансовий транзит. У таких операціях ризик оплачуємо ми з вами, як і всю збиткову економіку. Тому він і не міг домовитися з олігархами, бо чим йому було гарантувати ефективне вкладення коштів? За цю концептуальну «помилку» і «принципову» позицію ми заплатили таким чином.
По-перше, орієнтація промисловості на експорт без гарантованого внутрішнього ринку збуту своєї продукції зробила Україну маріонеткою в політичній грі різних держав. Ніхто не підвів Україну до краху державної незалежності ближче, як хронічний стан передбанкрутства підприємств у всіх сферах економіки, які вимушені згортати виробництво або віддавати зроблене задурно.
По-друге, збільшення мас консолідованих коштів досягалося за рахунок вимивання оборотних коштів підприємств та регіональних бюджетів. У результаті, технічне і технологічне переозброєння підприємств, капітальне, дорожнє і житлове будівництво, ремонтні роботи в комунальній сфері було згорнуто і вони продовжують скорочуватися в обсягах. У результаті — зростання безробіття і скорочення виробництва споживчих товарів та послуг.
Далі, за час прем’єрства Віктора Ющенка було спочатку розпочато, а потім зупинено адміністративну реформу. При цьому кількість управлінців збільшилася. Діяльність регіонального рівня державного управління змістилась у сферу політики, оскільки ні коштів, ні повноважень для інших функцій там просто не стало. Загострилися конфлікти між органами місцевого самоврядування і державної адміністрації щодо комунальної та муніципальної власності.
Політизація функцій почала стрімко розростатися на регіональному рівні і набувати конфронтаційного характеру. Щоб уникнути такого розвитку подій, Кабінетові треба було поділитися функціями та повноваженнями з регіональними структурами. Проте оскільки єдиною технологією, яку використовував прем’єр в управлінні економікою, був вплив на фінансові потоки, то через брак грошей йому просто нічим було ділитися, та й не потрібно. Штучна ідеологізація функцій регіонального рівня влади через те, що немає державної, демократично орієнтованої ідеології, призвела до проблем свободи слова і розвитку інститутів громадянського суспільства.
Реалізація ще однієї концептуальної новинки Віктора Ющенка гідна особливої уваги. Вона називається принципом розширення поля оподаткування, який насправді являє собою матеріальний базис нового механізму маніпулювання суспільством, де в будь-який момент держава може запровадити додатковий податок на будь-який етап отримання додаткового продукту і цим економічно знищити матеріально фінансову базу розвитку будь-якого бізнесу. Це так — побіжно, про втрату демократії після того, як пішов цей уряд. Я навіть не знаю, як це точніше назвати — помилкою чи продуманою технологією економічного тоталітаризму? У результаті замість того, щоб усерйоз займатися проблемою лібералізації економіки, скорочувати втручання влади в бізнес, він займався побудовою системи контролю і нагляду за всіма видами народногосподарської діяльності.
І останнє, що хотілося б зауважити, це абсолютне ігнорування об’єктивних законів розвитку економіки професіоналом № 1, який претендував працювати виключно із професіоналами. Як відомо, ці закони грунтуються на таких базисних поняттях, як собівартість виробництва додаткового продукту, продуктивність праці, енергоємність і технологічність. Цікаво було б подивитися на графіки зростання собівартості в різних галузях промисловості і послухати обгрунтування динаміки цього показника в бік його збільшення. А потім попросити прем’єра популярно пояснити пенсіонерам, чому кекс, спечений у Польщі і привезений в Україну, дешевше обходиться покупцеві і доступніший йому, аніж продукція вітчизняних кондитерів. Отже, Кабінет помер — хай живе Кабінет! Подивимося, що ж запропонує кожна із протиборчих сторін у розв’язанні вищезгаданих проблем. Кандидатуру нового рятівника нації чи програму розв’язання накопичених проблем? Яку пропозицію зроблять шанувальники Віктора Ющенка, я навіть не беруся здогадуватися. Вони настільки непослідовні, що одного і того ж дня, з однієї і тієї ж трибуни спочатку кричали про альянс олігархів із комуністами, а потім тут же консолідувалися з ними у боротьбі проти Президента. Тож я не здивуюся, якщо завтра вони запропонують пост прем’єр-міністра панові Волкову, посаду спікера — Петру Симоненку, а Юлію Тимошенко висунуть у президенти. Чим не нова ситуаційна єдність? Її також можна виправдати великою ідеєю боротьби проти Кучми.
