Хто сервірує круглий стіл?
Пропонований сьогодні як Заходом, так і деякими вітчизняними політиками так званий «польський» варіант круглого столу навряд чи можна без суттєвих коректив перенести в нинішню українську кризову динаміку як ефективний і дієвий спосіб розв’язання кризи. По-перше, наприкінці 80-х років у Польщі було чітко вибудовано взаємостосунки влади та опозиції. Поляки мали, з одного боку, антикомуністичний масовий рух, а з другого — деморалізовану й істотно ослаблену комуністичну владу. Зрозуміло, що широка опозиційна коаліція та політична самотність влади сформували й відповідний порядок денний круглого столу, його «формат», «сервіровку», «меблеву атрибутику» тощо.
А якщо проаналізувати нинішню українську ситуацію, то насамперед впадає в очі наявність біполярної опозиції: так званої нової й традиційної комуністичної. Тут слід зазначити, що комуністи є програмною концептуальною опозицією. З другого боку, Форум національного порятунку й опозиційні групи, що долучилися до нього, є антипрезидентськими силами, але, з концептуальних програмних позицій, є якщо не попутниками, то союзниками Президента, оскільки й Президент, й «нові» праві декларують європейський вибір, ринкові реформи й т. ін. Такі парадокси взаємовідносин влади й опозиції формують своєрідний малюнок перебiгу кризи, що теж не може не позначитися на проведенні різних діалогів.
Між «новою» опозицією та комуністами розміщено владний центр, що дає можливість владі для маневру й не сприяє формуванню єдиної коаліційної опозиції, яка могла б на широкій політичній платформі формулювати порядок денний круглого столу й висувати вимоги. Але й влада не є однорідною та перебуває в стадії своєрідної диференціації. Ускладнює ситуацію наявність двох конкурентних опозицій — «нової» та лівої, а також наявність напівопозицій. Напівопозиції — це низка пропрезидентських партій і фракцій, які, не перебуваючи взагалі в опозиції, в ряді випадків використовують опозиційну тактику.
Для того, щоб сформувати реалістичний порядок денний діалогу, правильний формат і змістовне наповнення круглого столу, а також висувати реалістичні вимоги, сторонам необхідно проаналізувати нинішню ситуацію, визначити переговорну силу тих, хто буде задіяний у таких формах розв’язання кризи. За нинішнього характеру політичної ситуації ми бачимо декілька «наборів», тактичних комбінацій, формалізованих координат різних політичних сил і тактичних союзів, що ставить перед тією чи іншою політичною силою дуже непрості дилеми.
Перший ігровий набір — Президент плюс комуністи проти «нової» опозиції. Тут Президент має таку дилему: публічно блокуватися з КПУ не можна, але й без комуністів сьогодні неможливо вибудувати стратегію виживання або стратегію більш-менш поступового розв’язання нинішньої кризи, враховуючи електоральний запас, становище в законодавчих органах влади. Ця проблема потребує дуже тонких тактичних маневрів з боку Президента та його оточення.
Другий ігровий набір — комуністи плюс «олігархи» проти прем’єр-міністра. Третій ігровий набір — прем’єр- міністр, низка правих націонал-демократичних партій проти «олігархів» і комуністів. Четвертий ігровий набір — праві плюс ліві проти «силовиків» і за пропорційну виборчу систему. П’ятий набір — Форум національного порятунку проти Президента та прем’єр-міністра. Шостий — Президент плюс «олігархи» проти прем’єр-міністра. І сьомий набір — «олігархи» плюс ФНП проти прем’єра. Такі неформалізовані тактичні комбінації можливі в нинішній ситуації. І їх слід враховувати при підготовці до різних антикризових сценаріїв в Україні, зокрема й до таких, як круглі столи, діалоги тощо.
Інакше кажучи, маємо сьогодні багатомірний простір кризової української політики, що надає умови для маневру президентській стороні, яка може вступати в тактичні союзи, розв’язуючи головне завдання збереження стабільності та плавного переходу влади.
Такі ситуації в теорії ігор називаються ситуаціями, що мають стратегічну форму. Стратегічна форма ситуації означає, що вибір і дії однієї зі сторін є функцією від того, що виберуть і як діятимуть інші зацікавлені сили. Якщо опозиція не здатна на відкриття «єдиного опозиційного фронту», на взаємопов’язані колективні рішення, то й дії влади будуть відповідними — чітко раціонально буде не поспішати, не оприлюднювати свої зобов’язання, чекати розвитку ситуації. Стратегічна невдача опозиції — в нездатності й неможливості розв’язати дилему координації. Влада має кращу позицію і більше простору та ресурсів для маневру, її дії скоординованіші. Положення влади в ролі «розвідного» дає можливість не допускати розвитку за найгіршим для неї сценарієм. Однак діалог необхідний. І його необхідність — не стільки в «касетній» надбудові кризи, скільки в її політичному базисі — вичерпання інститутів і механізмів червневого 1996 року конституційного режиму. I досвід імплементації, й проходження законопроектів у ВР свідчать, що парламентські та конституційні механізми вже не спрацьовують. Політична система не здатна до генерування позитивних змін або проводить політику з нульовою сумою, коли виграш однієї зі сторін є пропорційним поразці інших політичних сил. Маємо механізми так званих «блокувальних демократій» — взаємоблокування рішень гілок влади, політичних сил і т.ін. Приклад зі сфери законодавчої діяльності — блокувальний механізм працює за схемою: «закон — вето — поправка — вето...». Або імплементація — є референдум і немає конституційної більшості, й водночас всі єдині щодо необхідності конституційних змін. Оскільки всі не прагнуть зберегти Конституцію 1996 року, отже ситуація й політичний режим перебувають у стадiї фундаментальної нестабільності. Виходячи із цього, круглий стіл міг би врахувати проблеми формування порядку денного й плавно перейти до роботи в режимі конституційних зборів на базі консенсусу всіх груп еліт і контреліт за конституційними політичними змінами. На це дуже важливо звернути увагу, тому що ряд сторін (передусім ФНП) висуває ультимативні й заздалегідь не здійсненні вимоги, виявляючи таким чином стратегічну короткозорість. Коли низка опозиційних сил висуває вимогу відставки Президента й супутні вимоги, то це явно свідчить або про свідому «піарність», або про політичну некомпетентність, невміння побачити, що трансформація політичного режиму може здійснюватися лише крок за кроком, у формі розв’язання стратегічних вузлів. Вийти з нинішньої ситуації можна лише поетапно, а не шляхом революційно-радикальних сценаріїв. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що криза закінчується, але діалог тільки починається.
