«Хвороба лівизни»

У суспільстві, особливо на рівні економічної аналітики, продовжується обговорення нещодавно схваленої Верховною Радою програми Кабінету Міністрів «Назустріч людям». Багато її аспектів, зокрема ті, що стосуються боротьби з корупцією та тінізацією, знаходить активну підтримку, і це зумовлює оптимістичні очікування. Водночас є принципові питання, які потребують ґрунтовного аналізу. В цьому не може не бути зацікавленим і новий уряд. Йдеться насамперед про суперечності економічного блоку програми, його методологічну незбалансованість та фрагментарність. З досвіду попереднього періоду знаю, наскільки це небезпечно. Економіка не сприймає еклектики.

Не лише у мене, а й у моїх колег викликає подив передусім те, що в програмі взагалі відсутнє обґрунтування принципів макроекономічної політики — основної й визначальної складової економічної діяльності уряду в ринковій економіці. Не можу збагнути, чим мотивована така позиція, адже для суб’єктів ринку відповідні орієнтири є чи не найбільш значущими. До них завжди прикута увага економічної громадськості. Не випадково свого часу обґрунтовані в програмі Л.Кучми «Шляхом радикальних економічних реформ» (1994 р.), а потім в «Стратегії економічного та соціального розвитку на 2000—2004 роки» основні засади макроекономічної політики викликали чи не найбільші суперечки. Потрібно враховувати й те, що забезпечення макроекономічної збалансованості, яка врешті- решт стала основною передумовою економічного зростання, виявилося найскладнішим фрагментом економічної політики попереднього періоду. Не думаю, що нині відповідні проблеми втратили актуальність. Це — небезпечна омана. Однак зазначений аспект діяльності уряду взагалі упущено. Що це — прикра недоречність чи, можливо, вияв спеціалізації осіб, які прийшли в економічний блок уряду? Усі вони прекрасні фахівці у питаннях трансакцій (це дуже добре), однак логіка макроекономічних перетворень має дещо іншу основу.

Водночас суперечності програми не обмежуються лише цим питанням. Є речі не менш принципові. У виступах нових лідерів держави, у т.ч. й перед іноземною аудиторією, неодноразово акцентувалася увага на підпорядкованості політики реформ утвердженню соціально-ринкової економіки. Зрозумілою є публічна привабливість цієї позиції. Але насправді саме вона викликає чи не найбільше запитань. Знову наступаємо на одні й ті самі граблі — прагнемо перескочити через ще нереалізовані етапи, що завжди призводить до ескалації негативних наслідків. За всіма канонами теорії та світової практики соціально- ринкова економіка — це сучасні досягнення країн Заходу у виробництві ВВП на душу населення, які забезпечують не лише високі стандарти споживання, а й створюють економічні передумови реальної демократизації, утвердження громадянського суспільства. Це етап зрілого капіталізму, найбільш високий ступінь його розвитку. До того ж, відповідна модель може бути продуктом лише досконалих ринкових відносин. Тільки розвинутий ринок створює матеріальні передумови вирішення якісно нового за своїм змістом комплексу соціальних завдань, пов’язаних iз утвердженням реальної свободи та вільного розвитку особистості. Це підтверджує і досвід колишнього СРСР, зокрема провал горбачовських реформ, які ставили за мету забезпечити безпосередній транзит «реального соціалізму» у соціально орієнтовану ринкову економіку. Аналогічних методологічних прорахунків весь час припускаються і морозівські соціалісти, які, відстоюючи принципи соціалізму, прагнуть лише збагатити його окремими «позитивними» рисами капіталістичного суспільства. У зв’язку з цим можна думати, що основний бренд нової влади «соціально-ринкова економіка — вже сьогодні» — це достатньо суперечлива поступка соціалістам, фактична капітуляція перед лівою фразеологією.

Насправді завдання нового етапу економічних реформ перебувають у іншій площині. Необхідна жорстка реформаторська модель завершення ринкового транзиту. Йдеться про реалізацію тих завдань, перед якими через різні причини, у т.ч. й через супротив парламенту, зупинилися реформи Л.Кучми. Водночас потрібно бути свідомими й того, що логічне завершення ринкових перетворень можливе лише на основі принципів ліберальної ідеології. Для цього необхідно пройти смугу багато в чому непопулярних, достатньо радикальних ринкових реформ у різних сферах, які мають суттєво підвищити насамперед загальний рівень економічних свобод та демократизації української економіки. Це водночас конче важливо і з точки зору розбудови основних засад демократичного суспільства, утвердження консолідованої демократії, забезпечення яких стало основним гаслом помаранчевої революції. Йдеться про азбучну істину, не засвоївши якої, претендувати на реформаторство неможливо.

Найбільш складним у цьому є завершення ринкової трансформації соціальної сфери. Потрібно бути свідомим того, що в Україні до цих пір ще не створено соціальної системи, адекватної умовам ринкової економіки. Слід враховувати й те, що ринок несумісний з надмірними соціальними вимогами, а гіпертрофований розвиток соціальної функції держави породжує непереборні суперечності, які послаблюють стимули суспільства до економічного прогресу. З цим зіткнулися навіть такі гранди світової економіки, як країни Західної Європи, зокрема Німеччина. Існує пряма залежність між можливостями економічного зростання і рівнем державного навантаження на економіку. У нас цей рівень у 1,5—2 рази перевищує оптимальні параметри. Це означає, що ми давно вже вичерпали можливості вирішення соціальних проблем через механізми державного бюджету. Тож головна проблема дня — як уберегти себе від нереальних і непосильних для економіки взятих під час виборів соціальних зобов’язань, не припуститися небезпечної реанімації утриманських настроїв, ідеології державного патерналізму. Йдеться про цілком конкретні застереження: за даними лютневого (2005 р.) моніторингу, лише 16% опитуваних погодилися з твердженням «люди самі повинні собі створювати умови для життя, незалежно від уряду». Півроку тому відповідна частка перевищувала 30%.

Висновок очевидний. Першочерговою турботою нової влади повинен стати не демонтаж, а навпаки — поглиблення ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, свідомих особистої відповідальності за власну долю і водночас здатних слугувати локомотивом економічного прогресу. Нині для нас це найважливіше. У зв’язку з цим слід розуміти, що проблема бідності, якою цілком природно опікується і новий уряд, не має ефективних шляхів вирішення через механізми бюджетних виплат.

Це знову ж таки омана. На небезпеку політики «швидкого подолання бідності через механізми перерозподілу національного доходу» свого часу звертав увагу нобелівський лауреат Ф.А.Хайєк. Бідність долається, наголошував він, через політику нарощування національного доходу і зміцнення на цій основі позицій середнього класу. Існує й інша проблема, яку не враховує уряд. Перед тим, як робити реальні кроки щодо посилення соціального захисту знедолених, потрібно вирішити питання адресності соціальних витрат, у т.ч. і проблему монетизації соціальних пільг. Скажімо людям відверто: необхідність перейти на сувору адресність соціальної підтримки пов’язана з тим, що ми ще недостатньо багаті. Досвід Росії показує наскільки складними є ці реформи. Це ж стосується завдань, пов’язаних із реформуванням заробітної плати, проведенням глибокої житлово-комунальної реформи, ефективної пенсійної реформи, запровадження страхової медицини тощо. Однак без них все, що нині говориться про соціальні пріоритети, це рух у зворотному напрямі, це реанімація збанкрутілих анклавів соціалізму, того, що ми вже якоюсь мірою подолали на попередньому етапі реформ.

Відверто кажучи, розраховував на те, що у верхніх ешелонах влади є люди, які не лише розуміють, а й готові відстоювати саме такі рішення. Одна справа — виголошувати палкі популістські промови, а інша — брати на себе відповідальність за вирішення складних, далеко не в усьому популярних, але конче значущих реформ. Складається враження, що правляча еліта психологічно не готова до будь-яких непопулярних кроків. Однак без цього неможливий і реальний економічний прогрес. Позначається і наша стара хвороба — відсутність правої опозиції, яка послідовно відстоювала б саме такі принципи.

Інша проблема — потрібно відмовитися і від політики новаторських випробувань на міцність приватної власності, яка є основою ринкової економіки. Складається враження, що нові «охоронці справедливості» спустилися на парашуті з Місяця і їм зовсім не має діла до того, що процес первісного нагромадження здійснювався у нас не впродовж трьох- чотирьох століть, як це було на Заході, а у максимально стислий період, до того ж в умовах практично демонтованої влади, правового вакууму та шаленої гіперінфляції, відсутності національної грошової одиниці, несформованості ринкової культури та громадянського суспільства. Це ж стосується і приватизації. Вона ніколи не спрямовувалася і не могла спрямовуватися на розв’язання фіскальних проблем. Цілі приватизації були іншими. Її основною метою було реформування інституційної та соціальної структур колишнього соціалізму, утвердження найбільш дієздатного прошарку суспільства — власників капіталу — основного замовника й водночас — головного носія не лише ринкових реформ, а й демократичних перетворень. Не можна не враховувати й того, що майже 85% вартості державного майна було фактично приватизовано на безгрошовій основі (47 % — за сертифікатами і 38 % — через механізми т.з. робочої приватизації). До цього слід додати результати безгрошової приватизації майже 30 млн. га земель сільськогосподарського призначення та 5,7 млн. квартир. Цікавою є і така деталь: урядом пропонувалося приватизувати на безгрошовій основі 40% майна, а депутати підняли відповідну планку до 70%. Це був цілком осмислений вибір, пов’язаний із демонтажем основних підвалин соціалістичного способу виробництва. Він відповідав досвіду інших країн. Ми розуміли всі плюси й мінуси такого рішення, яке, звісно, ніколи не підтримувалося лівою опозицією.

До кінця не зрозумів позицію уряду, зокрема те, чи йдеться про ревізію наслідків всієї приватизації, починаючи з її початкового етапу, коли першими у приватну власність перейшли системні державні банки, у тому числі і колишній АБ «Україна»? Це було ще у 1990 році. З того часу змінили форму власності майже 94 тисячі суб’єктів. Чи всі вони будуть перевірятися на предмет відповідності принципам нової влади?

Все це не може не турбувати. Хіба незрозуміло, що під палкими гаслами «справедлива приватизація» криється небезпечна загроза не лише відкату назад у проведенні ринкових реформ, а й реальна можливість зацікавленого перерозподілу власності? Загалом приватизації не буває справедливої. До того ж, хто гарантує неупередженість відповідних кроків і хто здійснюватиме контрольні функції? На Заході відповідні функції реалізуються через механізми громадянського суспільства. Ми ж лише стартували в цьому напрямі. Є золоте правило, де ми не можемо бути винятком: за відсутності громадянського суспільства приватизація (або реприватизація) може бути лише чиновницькою.

Так само можна сказати і про специфіку державної власності. Хіба не відомо, що такої власності у нас фактично не існує? Вона підірвана ще в період горбачовських реформ і нині є чи не основним каталізатором тінізації української економіки. У зв’язку з цим єдино можливою альтернативою оздоровлення державної власності є не зміцнення керівництва відповідних підприємств (зміна чужого на свого), а їх приватизація. За оцінками, які були зроблені раніше українськими експертами, частка продукції підприємств державної власності має зменшитися до 8—10 відсотків. Сподіваюся, що нова влада ставитиме у кінцевому підсумку за мету реалізацію саме такого завдання.

Точно такою ж є ситуація і з підтримкою мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Починаючи з відомого Указу Президента Л.Кучми 1994 року щодо земельної реформи, ми крок за кроком рухалися у напрямі створення ефективного ринку землі. Однак нині і в цьому надзвичайно складному питанні зроблено відверту поступку протилежній позиції — позиції, якої весь час дотримувалися соціалісти. Всі знають, наскільки небезпечним є нелегальний ринок земель, що фактично вже багато років існує і стає дедалі вагомішим чинником тінізації економіки. Добре розумію, що у нас залишається багато нерозв’язаних проблем у розвитку села. Але вони пов’язані, за моїм глибоким переконанням, насамперед із незавершеністю розпочатого, з тим шаленим опором ринковим перетворенням, який чиниться упродовж усіх років. Нині нова влада виявляє природну активність у пошуках фінансових джерел підтримки посівної. Однак це ми вже проходили. Хіба незрозуміло, що без капіталізації землі як основного засобу виробництва у сільському господарстві ці питання в принципі не мають шляхів позитивного вирішення? Загалом можна поздоровити О.Мороза: найважливіші концептуальні засади програми нового уряду повною мірою кореспондуються з ідеологічними принципами саме його партії. Я щиро вітаю з цим і колишніх поборників ліберальної ідеї. Що це — відверта капітуляція чи лише тактичні кроки?

Виокремлюється й суперечливість іншого порядку. Мова йде про основні акценти щодо механізмів подолання корупції та тінізації. Невже все зводитиметься до ініціатив Ю.Луценка та О.Турчинова, тобто лише до застосування адміністративного інструментарію? Кому незрозуміло, що це також безперспективна позиція? Корупцію та тінізацію у перехідній економіці (не лише у нас, а й у інших країнах) називають системними насамперед через те, що вони пов’язані з незавершеністю реформ. Ключ подолання відповідних явищ перебуває у цій площині.

Хочеться сподіватися, що проблеми, які постають у контексті вже продекларованих програмних принципів економічної політики, є скоріше за все відбиттям революційного пафосу і цілком природної у зв’язку з цим своєрідної «дитячої хвороби лівизни» в новій українській економічній політиці. Щиро сподіваюся на те, що у кінцевому підсумку життя внесе відповідні корективи. Дуже важливо забезпечити широку гласність та публічність у визначенні основних засад післяреволюційних економічних реформ. Кілейність у цьому, як і до болю відомий кожному з нас принцип «одобрямс», можуть лише зашкодити. Нам необхідна наступність реформ, і від цього відійти неможливо. Така логіка самого життя, природний інструментарій руху вперед. Ламати легше, ніж створювати нове. Будемо сподіватися на те, що конструктивізм, логіка такого необхідного нам і сьогодні реалістичного прагматизму стануть домінантою і у політиці нової влади. Це потрібно для держави, для нашого суспільства.