«Кілери» дерев цілили в особистість

Учитель Олексій Трачук, який свого часу давав Миколі уроки музики та співів, а потім показував до нього стежку газетярам і телевізійникам, убитий горем: «Мені туди йти, як до рідного попелища. А самого Миколу після того руйнування вже не довелося зустріти. Кажуть, що після того його вже ніхто не зустрічав. Ні тут, у лісі, ні в мами в селі Завадівка. Не знаю, чи колись з’явиться він серед людей. Це ж треба було комусь так тяжко упослідити його обитель!»

На краю лісу – високі, більше за метр, пеньки. Ось цей, від ясена, на якому Миколина хата «стояла». Тут-таки, поруч, і стовбур – упав верхівкою разом із хаткою в провалля. «Ген там, бачите, руїни Миколиної хати. Ага, далеко. Ясен за років шістдесят чи сімдесят вигнався високий. Тож хата «стояла» на висоті метрів з двадцять п’ять від землі. А он і той пасок, по якому він «йшов» зі своєї хати», — каже 60-річний Олексій Трачук.

Довкола ще шість високих пеньків. О.Трачук намагається відтворити моторошні подробиці тієї наруги: «Коли ця нечиста сила зрізала бензопилкою дерево, то воно стояло, не падало. Наче не могло вмерти разом із Миколиною хаткою. А чому? Бо Микола зробив шість розтяжок – з’єднав дротами свою будівлю з довколишніми деревами. Це щоб його хатку не хитало, не розхитувало. Тому люди, які її бачили, так говорили: хатка на сімох вітрах...».

Зараз сюди прибула поважна комісія з природоохоронців. Складає протокол. Звісно, без емоцій, канцелярською мовою записує: зрізано сім дерев: ясени – три, граби – чотири... Дерева, падаючи, пошкодили кущі ліщини, свидини... «Протокол передамо в слідчі органи. Хай розшукують і притягнуть до суворої кримінальної відповідальності громадян, які підняли руку на заповідну природу. Факт, що мали місце цілеспрямовані дії. Комусь, видно, той Микола Сас заважав. А сюди ходити із пилкою чи сокирою – зась! Шостий квартал, територія Національного заповідника «Подільські товтри». Охороняється законом», – повідомив «Дневі» Володимир Хоптинець, головний лісничий облоб’єднання «Хмельницькліс».

Ніхто не знає й не уявляє, що пережив сам самітник, коли, повертаючись звідкись (мабуть, садив картоплю в селі) до своєї хати в урочищі Сильвестрів, побачив, що тут сталося, і що саме переживає він у ці дні. Загоїться його тяжка рана чи так і залишиться, як оті пеньки від убитих дерев? «Вже ні зустрітися з ним, ні перегукнутися», – тихо, майже пошепки, печалиться вчитель Олексій Трачук. Згадує: «Німці до нього приїздили. З телекамерами, фотоапаратами. Він показував їм борсукову нору, оті рослини, які сам пересадив, аби не пропали серед довколишньої природи. Ось, бачите, як пішла рослина стовбуром отого граба. Микола говорив мені, як ця рослина називається, та я вже забув. Може, ще згадаю, коли душа трохи заспокоїться. Якось показував мені папороть. Мовляв, іншої такої папороті в нашому лісі немає. Бо він її десь із Закарпаття привіз і тут посадив. А он та верба, з якої Микола стрибав у річку Смотрич. Холодно було. Німці попросили, то він стрибнув, щоб вони на кінокамеру змогли зняти...»

Відтак О.Трачук іде від цього пенька. Туди йде, де над проваллям зависли руїни Сасової хати. Невдовзі повертається: «Гадав, що знайду хоч одну книжку з отих, які він тут мав. Може, із собою взяв? Сковороду, Бальзака, інших філософів і письменників він читав».

— Світ ловив мене, але не впіймав, – казав Григорій Сковорода. А його шанувальника Миколу – впіймав? І куди ж понесли звідси Миколу міцні, та підкошені цим руйнуванням ноги? Від людей. Якщо вже на найвищому в лісі дереві не зміг усамітнитися зі своїми думками, турботами, переживаннями, то де, зрештою, ще усамітниться на цьому білому світі?

Олексій Трачук пам’ятає, як уперше зустрів десь на лісовій стежці Миколу: «Хтось, дивлюсь, майнув поміж деревами. Я гукнув. Він мене тут-таки впізнав, нагадав, що я його навчав. Я ж нікому тоді не сказав, що він на ясені в урочищі побудувався. Як було? Пропав якось хлопець у селі. Його шукали, та зразу знайшли цю хатку. Схопили Миколу, силоміць потягнули до сільради. Хоча він не дуже й пручався. Гадали, що дідька якогось у полон узяли. Дільничний із ним зустрівся, поговорив по душах і відпустив з миром. А того хлопця, якого шукали, згодом знайшли в річці. Втопився нещасний...»

Олексій Трачук каже, що село по-різному коментує цю пригоду в урочищі Сильвестрів: «Як по-різному говорили про те, що він на дереві жив та був, так по-різному й про руйнування говорять. Більшість, звичайно, обурена, що так сталося. На жаль, і такі є, які втішаються. Ні людини, ні дерев убитих їм не шкода». Мовляв, ми тут бідуємо, наполегливо переживаємо житейські труднощі, а цей здоровань сили не розтринькує, з якоїсь принуки у лісі відсиджується. Не п’є, не гуляє...

Великокарабчіївський сільський голова Віктор Воробель також обурений. «Зроблено крадькома. Село не розуміє, кому він, Микола Сас, заважав чи дорогу перейшов? Він же нікому збитків не робив, а навпаки, дбав про рідну природу. Як про фауну, так і про флору. Кажуть, що це руйнування десь місяць тому сталося».

Слухаючи сільського голову, головний лісничий об’єднання «Хмельницькліс» Володимир Хоптинець, висловлює своє міркування: «Чоловік не «вписався» у звичний стереотип». А Олексій Трачук виявляє обізнаність у процесах, що здавалося б, відбуваються дуже далеко від цих тихих мальовничих місць: «Як ото людину хтось замовляє, так було замовлено й це лихо в урочищі Сильвестрів». Він чомусь нічого не має до виконавців: «Їм звеліли, то вони й зробили. Такі тепер часи настали, що супроти сили не попреш».

«Батьки» Городоцького району, адміністративно-територіальної одиниці, в якій розташоване це урочище Сильвестрів, складова й невід’ємна частина заповідної зони, раніше вельми дивувалися, що довкола непересічної персони Миколи Саса преса зчинила цей гармидер на весь світ. Дивуються й зараз, що от знову гармидер. Буря в склянці води. Саме в той гострий період, коли йде боротьба, коли спрямовуються зусилля влади, аби виростити високий урожай в останньому році тисячоліття. Їм навіть отих сімох дерев, якихось чагарників, не шкода. Говорили, що в лісі ще багато дерев... Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День» Хмельницька обл.

Фото Володимира СТРИХУЛЯКА