Класична компанія

Комітет із присудження Нацiональних премій України імені Тараса Шевченка, головою якого є академік Іван Дзюба, провівши копітку роботу з відбору найбільш досконалих творів у галузі літератури, мистецтва, гуманітарних наук, ухвалив остаточне рішення щодо конкретних прізвищ лауреатів. Днями Іван Дзюба зустрінеться з Віктором Ющенком і, як наслідок, буде підписано відповідний указ Президента України. Нагадаємо, що Шевченківська премія є найвищою нагородою нашої держави, якою відзначаються (принаймні, так має бути в ідеалі) винятково високі здобутки духу — чи йдеться про мистецтво слова (поезія, проза, драматургія, есеїстика), чи про образотворче, театральне, кінематографічне мистецтво, чи про наукові розвідки, архітектуру. «Дню» особливо приємно відзначити, що серед лауреатів нинішнього року багато «наших». І це не випадково. Адже всі ці роки працювали для того, щоб наша духовна еліта мала можливість напряму звертатися до нації. Нагадаємо, що вперше в щоденній газеті ввели рубрику «Лавка філософа», першим автором якої став професор Сергій Кримський. І це також невипадково. Для того, аби осмислити ті проблеми, з якими зіткнулось посттоталітарне суспільство, потрібні були справжні мудреці.

Сергій КРИМСЬКИЙ, професор:

— Нині така ситуація (і вона склалася не лише в Україні, а й в інших країнах СНД), що філософська продукція — це здебільшого коментаторська література на західні тексти. Те, що намагався зробити я (книги «Філософія як шлях людяності й надії» і «Запити філософських смислів») — це власні думки, власні роздуми про сучасну епоху й українську культуру.

Йдеться ось про що. Я досліджую філософськими засобами феномен метаісторії. Сам цей термін свого часу запровадили богослови, і під ним розумівся прихід Царствія Божого. Я розумію цю справу раціоналістично; в поняття «метаісторії» для мене закладена інтерпретація історичного процесу не як того, що відбулося, і не як того, що відбувається, а як того, що зберігається. Причому зберігається не просто в пам'яті людей, а зберігається саме як діючі цінності. Історія з позицій того, що зберігається (і це дуже важливо) — це зовсім інша історія, ніж позицій війн, переворотів, лих тощо. Це історія наскрізних цінностей людства.

І ось саме ця проблема — розуміння в сучасній історії передусім того, що зберігається, — точно відповідає національному духовному Ренесансу в ряді країн сучасної Європи, в тому числі, безумовно, й України. Бо ми бачимо, що ідея етносу, ідея нації, ідея національної культури є наскрізною для людства. З іншого ж боку, досліджуючи метаісторію, я почав досліджувати архетипи культури. Під останніми розуміються не юнгівські психологічні комплекси, а символічні структури, які пронизують весь масив історії й культури націй, що складають людство.

Візьмемо такі теми, як «істина», «добро», «краса». Їх у кожну епоху розуміють по-різному, але незримо вони завжди присутні в розвитку людства. Ось це я й називаю архетипами. Стосовно ж української нації такими архетипами є кардіоцентризм (філософія серця), софійність — тобто розуміння розуму не лише як субстанції, зосередженої, грубо кажучи, «в голові», але сущої в самому бутті («буттєва мудрість»). Це також етична цінність особистості (не плутати з політичною цінністю, як це розуміється, наприклад, в англійському лібералізмі). Що я маю на увазі? Пригадаймо, що, починаючи з «Руської Правди» Ярослава Мудрого, в нас не було смертної кари, не було тілесних покарань. Так, вбивали людей, били людей, але не згідно із законом. Пригадаймо, що існувало виборне право, яке стосувалося і князів, і розподілу церковних посад; пригадаймо і про славнозвісне магдебурзьке право, і про рівноправність чоловіків і жінок.

Ще одна дуже істотна річ — архетип слова. Всі народи мають повагу до своєї мови, це винятково важливо. Але в Україні слово справді було «мечем духовним» (так написав Лазар Баранович ще у XVII столітті); Леся Українка уподібнювала слово «гострій криці», Франко ж писав про «вогонь в одежі слова». Тобто в Україні здавна склалося розуміння слова як апостольської місії. Що ж стосується Тараса Шевченка (поема «Неофіти»), то він створив істинну молитву слову:
«Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь».

І на закінчення скажу ось про що. Для мене дуже важливо (і взагалі це дуже знаменне явище), що Шевченківський комітет звернув увагу на українську філософію. Я — другий філософ, удостоєний такої високої нагороди (першим був Мирослав Попович). Ми не маємо права забувати, що філософія — це осмислення епохи, і без світоглядного усвідомлення того, що відбувається в Україні нині, в момент зародження нової політичної нації, не може бути соціально-культурного прогресу.

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, літературознавець і критик:

— Горда з того, що удостоїлася такої честі. Не секрет, що ставлення до Шевченківської премії неоднозначне. Адже серед причетних до неї далеко не всі гідні її високого імені — це стосується як тих, кому її присуджували, так і тих, хто її вручав. Та все ж у суті своїй Шевченківська премія була й залишається головною державною нагородою в гуманітарній сфері, а кому ж як не нам самим, усім гуртом, відновлювати честь і престиж імен, звань, посад?! Щаслива тим, що відзначена премією саме тепер, у час сподівань. Що отримую її з гідних рук. До того ж, одержую разом з людьми, які чесно заслужили високу відзнаку народу й держави, людьми, яких поважаю й ціную.

Марія МАТІОС, письменниця:

— Я не зомліла від радості, але й не упала би в тугу, коли б усе трапилося не так. Однак зараз почуваюся щасливою! І це — найчистіша правда.

Моя «Солодка Даруся» спочатку здобула одностайну прихильність читача, а вже потім — нагороду держави, а не навпаки. І слава Богу, це не посмертно і не навздогін. Рада, що зі своїми видавцями вже обговорюємо умови видання третього тиражу книжки.

Я, звичайно, щаслива, що за всі 43 роки існування премії стала першим буковинським письменником, відзначеним Шевченківською премією в галузі літератури. (Михайло Ткач був удостоєний цього звання у 1973 році як кіносценарист . ) Трохи лячно, бо імена моїх земляків — шевченківських лауреатів Андрія Кушніренка, Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Андрія Шкургана — зобов'язують тримати планку дуже високо. Надзвичайно приємно потрапити саме в таку достойну, некон'юнктурну, майже що класичну компанію цьогорічних лауреатів: Михайлина Коцюбинська, Володимир Микита, Сергій Кримський.

До того ж, нарешті урвалося дев'ятирічне ігнорування Шевченківським комітетом українських жінок-письменниць. А мій прогноз такий, що в найближчі роки моду у прозі диктуватимуть саме жінки: Софія Майданська, Теодозія Зарівна, Любов Голота, Галина Пагуняк.

І насамкінець, невимовно тішуся, що свідками мого творчого тріумфу є живі і здорові, найрідніші й найлюбіші мої батьки, інтелігенти в першому поколінні Павл и на Власівна і Василь Онуфрійович Матіоси.

За кілька днів я передихну, перехлипаю це щастя та сяду собі десь у Карпатах чи на дачі в Осокорках у Києві за свій ноутбук, і все почнеться, як у гарячці, з чистого аркуша, а тільки при чесному слові й Божій помочі.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник:

— Моя книга «Поет із пекла» присвячена дивовижній, трагічній долі одного з найталановитіших українських письменників ХХ століття — Тодося Осьмачки. Але почнемо здалека. Свого часу, коли я відвідав український цвинтар у Баун-Бруку під Нью-Йорком і дивився на масивний степовий хрест роботи Святослава Гординського на могилі Тодося Осьмачки — то думав: яке ж то не збагненне, нехарактерне і нелогічне поєднання... Тодось Осьмачка, старожитній, старосвітський український поет із села Котівка на Черкащині, упокоївся і лежить тут, в американській землі... Взагалі, все, що відбулося з Тодосем Осьмачкою, це винятковості доби й справжня похмура унікальність долі.

Дійсно ж бо. Він уцілів «на косовицях» тирана Сталіна, коли геть винищувалось українське національне відродження, тільки тому, що вдало імітував психічне захворювання. Але річ у тому, що він у той же час справді був психічно хворим — в тому й полягає винятковість ситуації! Він опинився в політичній еміграції в Америці й там, вивчивши буквально «на марші» англійську мову, здійснив феноменальний, блискучий пере клад «Макбета» Шекспіра! Пекло, яке геніально відтворене в цій трагедії, наклалося на те страшне пекло, що було в душі Тодося Осьмачки... Причому все ж таки розмовною англійською мовою Осьмачка володів слабо, доводилося потрапляти в різні життєві ситуації (а жив він в українському «гетто» Нью-Йорка), і поет завжди мав при собі документ — посвідчення Українського З'єднаного Допомогового Комітету, де було сказано: « Ц е — поет Тодось Осьмачка. Просимо всіх, хто бачить це посвідчення, всіляко йому допомагати й сприяти; поет Осьмачка працює над перекладом трагедії «Макбет». Всім відомо, на скільки суворі й несентиментальні американські поліцейські, але вони, коли Осьмачці було необхідно, дозволяли йому переходити кордон Америки з Канадою й назад, опікувалися ним, немов дитиною.

Найлегше нам (принаймні, мені особисто) уявити Тодося Осьмачку в образі якогось дядька на пасіці або ж на леваді, в якомусь українському селі; такий собі сільський мудрець у солом'яному капелюсі, майже Григорій Сковорода... Але спробуємо уявити Григорія Сковороду серед американських мегаполісів, у джунглях американських швидкісних «автотрас-хайвеїв», де царство гудрону, машин, інших «принад цивілізації». К артина неможлива, абсурдна! Дуже цікаво, що Осьмачка якийсь час наймав у Нью-Йорку притулок на тій самій вулиці, де колись жив Ергар По. Справді споріднені душі... Осьмачка, постійно відчуваючи себе і в Америці гнаним і переслідуваним, не міг більше місяця утриматись на одному місці. Бо с крізь йому ввижалися енкаведи с ти, що полюють на його життя.

Я, працюючи над книгою, прагнув не просто скласти біографію героя, дати певний опрацьований набір фактів. Мені хотілося написати про людину, яка жила в пеклі, втікала від пекла (прагнула втекти!) й мимоволі приносила пекло навіть тим людям, котрі любили його, турбувалися про нього. Доба була такою, що інакше бути не могло. А твори Осьмачки — дивовижні. Євген Маланюк знаходив у них «геніальне косноязиччя», а Сергій Єфремов захоплювався «страшними брилами» його образів, саме з таких, на його думку, споруджували піраміди Хеопса. Страшними, гротескними, символічними були твори Осьмачки, таким же, «на грані небувалості», було і його життя. Досить сказати, що в 30 ті роки його 9 разів заарештовували, йому доводилося ховатись у скиртах, на цвинтарях, у яких завгодно місцях... Під час війни, в 1941—1943 роках, багато колишніх друзів Осьмачки були впевнені, що його немає серед живих, що він розділив долю своїх побратимів Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного та інших.

Усе, що в моїй душі пов'язане з цією книгою , — це ланцюг дивовижних випадковостей. Коли я працював над нею (йшов 1995 рік, сота річниця від дня народження Осьмачки) — то мені порадили звернутися до його колишньої дружини, Олександри Трохименко, феноменальної жінки (вона, наприклад, у 92-річному вічі, після важкого перелому, з ентузіазмом заходилася вивчати французьку мову!). Але буквально за тиждень до планованої зустрічі вона померла. І все ж таки, попри всілякі колізії, я довів працю над романом, який можна було б умовно назвати «Осьмачка і навколо» (бо я прагнув докладно розповісти і про долі Плужника, Підмогильного, інших митців) , до кінця. Вдячний Шевченківському комітету за високу оцінку моєї книги.