Кому потрібна преса без читачів?

1. Які б ви назвали найважливіші, ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?

2. До чого привела ця сума об’єктивних та суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в Україні (зокрема в контексті «касетного скандалу»)?

3. Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішнє становище? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в істинному їх значенні? Хто і що є найбільш консервуючим, гальмуючим чинником?

Валерій ІВАНОВ, доктор наук, професор Київського університету:

1. У принципі, класифікуючи періоди розвитку української преси, можна брати найрізноманітніші критерії.

Можна згадати піки тиражів популярних видань: «Вечірнього Києва» (В. Карпенка), «Независимости» (В. Кулеби), «Киевских ведомостей», «Всеукраинских ведомостей», «Фактов» (все О. Швеця), «Сільських вістей» (І. Сподаренка) та проаналізувати, чим були викликані зльоти та падіння їхніх накладів.

Можна взяти за рубіжні дати вихід спочатку самвидавівських, а потім перших приватних газет (тут чільне місце знову-таки посідали б «Киевские ведомости»). Усі ці класифікації були б доречними і мають право на існування.

Зовнішньо виправданою була б періодизація, що пов’язана з прийняттям основних законів в інформаційній сфері. Такого базового «парасолькового» закону, як закон «Про інформацію», закони «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» тощо. Але, як на мене, в Україні така періодизація не є слушною. І справа тут не в недосконалості законів. Взагалі, Україна займає одне з перших місць у СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа. І розроблені рамочні умови функціонування українських медіа набагато краще, ніж у тієї ж Росії. Але рівень використання цих законів на практиці, на жаль, залишає бажати кращого. Жоден із законодавчих актів в інформаційній сфері не виконується в повному обсязі. Так що спиратися на непрацюючі закони навряд чи доречно.

На мій погляд, нормальною для українських реалій буде виглядати періодизація, що застосовується для розгляду розвитку преси в інших постсоціалістичних країнах. В Україні, як і у Схiднiй Європi, в цiлому, ринок ЗМК пройшов кiлька етапiв свого розвитку. Для першого етапу змiн був характерним «стихiйний ентузiазм». Це стосується розвитку незалежних видавничих iнiцiатив як у центрі, так і на регiональних ринках преси та органiзацiйної перебудови у старих органах преси. Вiдбулося швидке зростання нових видань, iз яких потiм мало хто вижив. Дався взнаки спад кiлькостi читачiв, їх недовiра до нової пропозицiї на видавничому ринку. Другий перiод — «уявної стабiлiзацiї». Для нього характерне формування нового порядку на ринку преси і розширення пропозицiї з боку електронних ЗМК. Полiграфiчнi видання у цей перiод полiпшили своє оформлення, деякi журнали стали видаватися за кордоном. Знизився iнтерес до суспiльно-полiтичних видань, а також до релiгiйної та культурної преси. Новiтнiм етапом став етап «боротьби за ринок». Тепер уже кожне видання змушене вiдбивати свiй сегмент ринку вiд конкурентiв. Якi ж видання мають найбiльший шанс вижити в умовах ринку? Тут, окрiм багатьох рекомендацiй, можна видiлити три вимоги. Початок дискусії — у «Дні» № 3,4

По-перше, в них мають бути солiднi кошти, котрi постiйно поповнюються за рахунок спонсорiв чи власної комерцiйної дiяльностi. По-друге, володiння потужними джерелами свiжої iнформацiї, сучасними засобами зв’язку й новiтньою полiграфiчною базою. По-третє, основним фактором, який визначає успiх видавництва, є кадровий склад його спiвробiтникiв.

2. На сучасному етапі говорити про свободу преси в Україні, на жаль, не доводиться. І мова навіть не про ті граничні випадки такої несвободи як зникнення Г.Гонгадзе, вбивство Б.Дерев’янка, вбивства та злочини, вчинені проти інших журналістів (не може вільно творити людина, яка відчуває небезпеку для свого життя чи життя своїх близьких).

Преса, радіо і телебачення України переживають глибоку кризу. На сьогодні в країні фактично немає газет і журналів, телекомпаній і радіостанцій, які б отримали справжню економічну незалежність. Економічний успіх видання, теле- радіопрограми України — в силу діючого законодавства, існуючих правових, адміністративних і економічних регламентів ринку ЗМК — майже зовсім не залежить від кількості аудиторії. Ряд газет і журналів у рекламних цілях у кілька разів перевищують свої тиражі, публікують необ’єктивні рейтинги популярності. Нормою стали дотації і спонсорські вкладення у ЗМІ за так зване інформаційне забезпечення, ангажованість видань і телерадіопрограм, порушення етичних норм серед журналістів. Падіння тиражів газет і журналів, що почалося в 1991 р., не припинилось.

Основна частина населення країни близька до того, що скоро буде позбавлена доступу до друкованого слова, а виходить, і до інформації про соціально- економічне, політичне і духовне життя України, про події за рубежем. Ми змушені констатувати, що наша країна давно перестала бути «найбільш читаючою». За рівнем насиченості періодичними виданнями на тисячу чол. населення вона значно (в 5 — 20 разів) відстає від інших країн світу.

Але головне, звичайно, в тому, що у нас майже немає незалежної преси. Згідно Віндхукської Декларації (була прийнята Генеральною Конференцією ЮНЕСКО в 1991 р. та Міжнародною Федерацією журналістів в Монреалі в 1992 р.), «під незалежною пресою ми розуміємо пресу, незалежну від урядового, політичного або економічного контролю, а також від контролю матеріалів та інфраструктури, необхідної для виробництва та розповсюдження газет, журналів та періодичних видань…» Подумаємо самі, чи багато у нас знайдеться видань, які б відповідали цьому високому стандарту?

Ситуація ускладнюється фактично повною відсутністю корпоративної солідарності серед журналістів. Навіть коли зник Г.Гонгадзе, багато хто з журналістів вважав, що то є частиною якоїсь PR-акції і не поспішав приєднуватися до кампанії з привернення уваги до цього ганебного факту.

3. Передбачати майбутнє завжди важко. Особливо в такому непередбачуваному суспільстві, як сьогоднішнє українське.

Якщо говорити про якісь політичні зміни, то вони, як на мій погляд, будуть залежати не стільки від дій чи бездіяльності якихось українських громадських чи політичних кіл, скільки від позиції закордонних, перш за все американських, владних структур.

Зараз найбільшим затискувачем свободи слова виступають владні структури. Але важко передбачити, щоб зі зміною влади ситуація поліпшилася. Справа тут, мабуть, у тому, що сучасні політики сформовані на постулатах «слухняної» своєї преси і «ворожої» чужої. Для них незрозуміла загальновизнана за кордоном контролююча функція преси. Тобто, щоб преса була «сторожовим собакою демократії», стежила за діями влади і доповідала громадськості про всі порушення, які владою припускаються. Та що там говорити про політиків, якщо й журналісти на тому ж ICTV починають всерйоз обговорювати тему: чи має бути преса опозиційною для влади? Для них незрозумілим є те, що слухняна преса не потрібна суспільству, що суспільство зацікавлене в тому, щоб преса контролювала владу. Так що найбільш консервативним фактором тут є наша свідомість, яка звикла до розмежовування: якщо хвалять — то це гарні хлопці, якщо сварять — то це погані.

А зацікавлені в повній реалізації свободи слова насамперед не журналісти (багато хто вже до того призвичаївся до жирних шматків пирога зі столу господаря, що не хоче незалежного, але й незаможного життя), а прості пересічні громадяни. Бо саме вони отримають найбільше користі від побудови в Україні громадянського суспільства. Того самого суспільства, про створення якого без вільної преси годі й мріяти.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Наші автори-експерти, відповідаючи на запитання дискусії «Дня», самі порушують водночас проблеми, варті полемічного розгляду. Наприклад, щодо корпоративної солідарності журналістів. Якою вона має бути? Навколо чого, яка основа? Як запобігти використанню немовби «солідарності» заради виправдання будь-яких писань деяких журналістів і видань, що не сумісні з професіоналізмом та загальноприйнятою мораллю? До речі, якими вони повинні бути — критерії професіоналізму та журналістської етики? Чекаємо аналізу читачів і щодо цих проблем.

Наша адреса: 04212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л; факс 414-43-31; e-mail: master@day.kiev.ua; тел. 414-91-26