Конституційна перспектива
Культурна самобутність — основа єдності Європи
Конституції відображають історію, культуру, цінності та політичні переконання політичних спільнот. Конституція об’єднаної Європи, яку складають зараз, нічим у цьому сенсі не відрізняється. Вона не може створити загальні узи, які визначатимуть характер Європи та утримуватимуть її разом. Вона може тільки відображати їх та ними надихатися.
Однак сьогодні гуртуючі сили, які утримували Європу разом протягом двох поколінь, втратили певну частину (якщо не всю) своєї сили. Після краху Радянського Союзу мир і свобода більшою або меншою мірою сприймаються як належне. Економічна інтеграція просунулася настільки, що повернення до міжнаціонального суперництва, яке двічі втягувало континент у смертоносні війни, здається сьогодні немислимим.
Післявоєнний пошук добробуту також багато в чому втратив свою привабливість. У Німеччині та інших країнах-членах Євросоюзу економічне зростання більше не видається чимось безперечним. Громадяни з дедалі більшою недовірою ставляться до ідеї економічного та соціального прогресу. Натомість у суспільних дебатах на перший план висувається необхідність обмежити діяльність урядів та скоротити соціальні виплати.
Розширення Європейського Союзу з 15 до 25 членів означатиме, що європейцям доведеться протягом десятиріч жити з відчуттям значної матеріальної нерівності. Рівень життя у Східній Європі завжди був нижчим, ніж у Західній. Розділення Європи за часів «холодної війни» значно збільшило цей розрив. Iз розширенням Євросоюзу ці відмінності неможливо буде більше приховувати.
Возз’єднання Німеччини є протвережуючим прикладом того, як можна вирішувати цю проблему. Якщо розширений Євросоюз намагатиметься в масштабі Європи робити те ж саме, що Німеччина робила для своїх східних земель, нинішні члени Євросоюзу будуть вимушені віддавати новим членам приблизно 4% їхнього загального ВВП впродовж, щонайменше, десяти років. Внутрішньополітичні міркування унеможливлять ці виплати, але навіть якби це було й не так, нові члени не мають політичної, економічної, соціальної і адміністративної інфраструктури, щоб їх прийняти. Таким чином, час, який знадобиться для зменшення розриву між Західною та Східною Європою, вимірюватиметься поколіннями, а не роками.
Якщо узи, які зв’язували Європу протягом двох поколінь, зношуються, то які альтернативні узи можна взяти замість них? Наприкінці свого життя Жан Моне сказав, що якби він знову починав об’єднання Європи, він почав би з культури. Але секуляризація, раціоналізація та розпорошення громадянського та соціального життя, а також дедалі зростаюче втручання уряду в кожну соціальну сферу призвело до приватизації культури i релігії, зменшуючи таким чином їхній потенціал у стимулюванні почуття спільності, самобутності й солідарності.
Якщо Євросоюз має намір бути довговічним, він повинен приділяти більше уваги своїй культурній спадщині. В Європі існує багато мов, але жодна з них не може слугувати сильним елементом самобутності. Звичайно, англійська мова поступово переростає у «лінгва франка» — мову всіх. Але вона обмежена і може бути тільки технічною або професійною мовою, а не мовою спільноти.
Коли йдеться про реальну культурну самобутність, по-справжньому «спільна мова» Європи складається з її музичних, літературних, артистичних та архітектурних традицій — культурну суть всі сприймають як європейську. Культивація, постійне оновлення, розвиток і захист цієї культурної самобутності мають бути головним загальноєвропейським завданням.
Ця спільна культурна суть є фундаментом, на якому будуються європейські нації та держави. Але її не можна створити за допомогою акту державної влади. Держава може підтримувати її розвиток, збереження та оновлення, але не може примусити її існувати. Межу, до якої культура розцвітає, головним чином визначають люди. Тому культурній єдності в Європі доведеться рости знизу вгору.
Але європейські індивідууми та громадянські суспільства вважають складним відстоювати свою незалежність перед державою. Великий європейський експеримент матиме успіх тільки в тому разі, якщо європейські громадяни обмежать масштаб претензій держави на суспільство та його ресурси, перевизначив таким чином ті галузі самоврядування й незалежності, де процвітатимуть життя відповідального за свої дії співтовариства та культурна діяльність. Це, до речі, ті самі галузі, яких так потребують проекти конституції, створюваної зараз у Брюсселі.
Замислимось про Хартію основних прав Євросоюзу. Замість того, щоб обмежитися основними правами людини, Хартія розбавляє їх, займаючись докладним регулюванням трудових стандартів, соціальних законів та офіційних заяв, які швидше відображають досвід індустріальної епохи, а не звертаються до майбутнього. Встановлення таких «прав» як основних швидше увічнить статус-кво, ніж допоможе сформувати майбутнє Європи.
У цьому сенсі Хартія є реакційною: якщо її включать до конституції, вона перешкоджатиме розвитку прав і обов’язків, необхідних для майбутнього.
Нову Конституцію Європи приймуть як гарантію свободи та законного управління тільки в тому разі, якщо вона буде результатом діалогу з широкою громадськістю, відображаючи спільні культурні та моральні передумови, які об’єднують європейців разом. Що ж стосується останнього, то буде недостатньо, якщо їх сприймати тільки у світлі сьогоднішнього досвіду. Якщо передбачається, що Конституція повинна провести європейців через періоди змін і ще невідомі небезпеки, то її коріння має сягати самих основ європейської історії та самобутності, оскільки саме вони втілені у спільній культурі, яку громадяни Європи вільно визнають як свою власну.
Проект «Синдикат» для «Дня»
Курт БIДЕНКОПФ лідер християнських демократів Німеччини, був прем’єр-міністром Саксонії. Ця стаття є першою в серії статей, написаних у зв’язку з роботою незалежної робочої групи, призначеної президентом Європейської комісії Романо Проді та очолюваної ректором Віденського інституту гуманітарних наук Кржиштофом Міхальськi. Групі доручено визначити довготривалі духовні та культурні перспективи розширеної Європи.
