«Красный день календаря»
«Хотелось, чтобы будущая Россия
не знала ни февральской
слякоти, ни октябрьских туманов».
Андрей Белый
«День седьмого ноября — красный день календаря». Такому віршику вчили моє покоління. І справді, в СССР це завжди був святковий день, день Жовтневої революції. Хоча... Хоча самі більшовики, починаючи з їхнього вождя Леніна, вважали цей день просто річницею «жовтневого перевороту». Наприклад, 7 листопада 1920 року у Москві відбувся «Вечір спогадів про жовтневий переворот». І це слово не шокувало ні Троцького, ні Подвойського, ні Садовського, ні інших більшовиків, які взяли участь у цьому вечорі.
Вони не були фальшивими ідеалістами: вони точно знали, що саме трапилось у 1917-му. Зокрема, знали, що не було ніякого штурму Зимового палацу, який потім, «навздогін», відзняли спочатку на фото, а потім розтиражували у художніх фільмах, створюючи міфологію, потрібну для леґітимізації нової влади. Та що там штурм Зимового! У Леніна не було знаменитої борідки, оскільки він гримувався і поголив її перед тим, як йти, ризикуючи життям, до Смольного палацу в Петрограді.
У серпні 1917-го перед Росією постала проблема: куди і як йти? Заколот ґенерала Корнілова гранично загострив ситуацію. Корнілов — це військова диктатура. Ленін — це також диктатура, хоча лівих сил. Керенський — це панування партій соціалістів-революціонерів і меншовиків, навряд чи здатних забезпечити порядок у країні. І сталося так, що всі проти Корнілова, а виграли від його поразки більшовики.
Ленін успішно тисне на ЦК Російської соціал-демократичної партії: 10 з 21 члена ЦК голосують за повстання, себто за державний переворот. Сергій Мельгунов у книзі «Як більшовики захопили владу» написав, що «восстание становится для Ленина навязчивой идеей». Чиста правда.
Лев Троцький, один із ключових промоуторів жовтневого перевороту, потім напише: як би Леніна не було у Петрограді, перевороту не сталося б. У своєму останньому перед переворотом листі до ЦК Ленін напише: «Уряд коливається. Треба добити його за будь-яку ціну!»
І, як відомо, добили. Більшовики захопили вокзали, телеграф, мости, заарештували міністрів Тимчасового уряду. При цьому обстріляли Зимовий палац. Обстріл був, по суті, оперетковий: лише два снаряди досягли мішені. Проте більшовики досягли мети. Вони захопили владу безкровно, щоб потім пролити море крові в ім’я соціального експерименту під назвою «Жовтнева революція». До речі, у листопаді 1917-го норвезькі соціал-демократи висунули Леніна на здобуття Нобелівської премії за зміцнення миру. Премію не дали, оскільки висунення відбулося з запізненням. І правильно не дали, оскільки невдозві увесь світ зрозумів: невелика купка підпільників трансформувалася в потужну політичну силу на чолі з вождем, який добре знав, для чого взяв владу. А потім розпочав громадянську війну (про що відверто сам писав) із «експлуататорськими класами», хоча жертвами стали мільйони зовсім неексплуататорів.
Завершувався важливий цикл історії — від лютого 1917 го до жовтня того самого1917-го. Та була різниця. У лютому, як писав один із сучасників тих подій, народ «ломав тисячолітню клітку держави». Сьогодні про лютий пишуть багато дурниць — і про невдаху- царя, якого зрадили піддані, які не хотіли воювати. І про ґенералів, які не вміли воювати, і про міністрів, які не вміли керувати. Щоб там не писали чи не казали, але в тих подіях була закономірність, продиктована перебігом подій у світі, починаючи від антимонархічної Великої французької революції.
Тисячоліття державного деспотизму майже миттєво, вибухово витискається тисячолітнім інстинктом спротиву цьому деспотизму. Маятник свободи сягає крайньої межі. Проте не зупиняється — йде у зворотному напрямі. У напрямі нового деспотизму, тепер вже червоного. Отже, лютий і жовтень 1917 року — два контрапункти політичної історії намертво зв’язані між собою.
Не випадково, коли 7 листопада (або 25 жовтня за старим стилем) 1917-го до Києва долетіли відомості про петроградські події, з боку української більшості Української Центральної Ради не було висловлено жодного слова співчуття Тимчасовому уряду, хоч не виправдовувалися і дії більшовиків. Позиція Центральної Ради полягала в тому, що, на її думку, відповідальність за події у Петрограді порівну ділять і уряд, і більшовики.
Щоправда, невдовзі Рада винесла резолюцію про владу в країні. В ній говорилося про необхідність переходу влади «до рук всієї революційної демократії», але ніяк не до рад робітничих і солдатських депутатів, які «складають тільки частину революційної демократії». У зв’язку з цим робився висновок: «Українська ЦР висловлюється проти повстання у Петрограді й буде енергійно боротись з усякими спробами піддержати бунти на Україні». І як це Рада думала боротися з бунтами, коли вони були суттю того, що сталося, що зрештою визначить долю самої Української Центральної Ради?
Ще до лютого 1917-го на поверхні життя лібералізм у Росії почав відігравати значну роль і уряд змушений був з ним рахуватися. Та парадокс полягав у тому, що ліберальні ідеї, ідеї права, соціального реформування виявились у Росії утопічними.
Микола Бердяєв у зв’язку з цим напише: «А більшовизм виявився найменш утопічним і найбільш реалістичним, найбільш відповідним всій ситуації, як вона склалася в Росії в 1917 році, і найбільш відданим деяким прадавнім російським традиціям, і російським пошукам універсальної соціальної правди, потрактованій максималістично, і російським методам управління і владарювання насиллям... Комунізм виявився невідворотною долею Росії...»
До цих слів можна лише додати: «На жаль». Чи не тому і сьогодні в Росії ми спостерігаємо рух маятника історії зліва направо? Щоправда, спостерігаємо і дещо інше, зовсім дивне. В Росії сталося немислиме: там перепоховали діячів, яких колись таврували як «зрадників» і «контрреволюціонерів».
Йдеться про перепоховання 3 жовтня 2005 року на цвинтарі Донського монастиря в Москві російського філософа Івана Ільїна з дружиною Наталією, а також генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією.
Провідні російські телеканали коментували це так: мовляв, це початок кінця громадянської війни, довгоочікуване примирення червоних і білих, пора б і Леніна з Красної площі — з Мавзолею — перепоховати на кладовище.
Дещо іншу оцінку дав один з московських політологів: «...Війна червоних і білих вже давно не є актуальною, хай навіть частина російського суспільства вважає блюзнірством саму думку про перепоховання Леніна, тоді як інша ще більшим блюзнірством вважає «анатомічний театр» у центрі великого міста. І ніхто з сучасних політичних сил — ані комуністи, ані ліберали, ані консерватори — не є одноосібним спадкоємцем ані червоних, ані білих... Я подумав: а що, може, повернення на батьківщину Ільїна і Денікіна, «верность Отчизне сохранивших и в рассеянии жизнь свою скончавших», стане новою «точкою відліку», «нульовим меридіаном» для Росії? Для Росії справжньої, невіртуальної, для Росії, що претендує на духовне лідерство хоча б на пострадянському просторі».
Ось така трохи дивна думка політолога, який, до речі, із симпатією ставиться до України. Тепер запитання: а хто такі, власне, і Денікін, і Ільїн? Денікін, вихованець Драгомирівської Київської військової округи, поміркований, недурний і дуже консервативний генерал. Його політичні ідеали не виходили за межі горизонту розмов у офіцерському зібранні. Ільїн, великий знавець Гегеля, високий інтелектуал. Однак є те, що об’єднує його з Денікіним: вони обидва виступали за «великую Россию». Денікін під час Другої світової просив прийняти його допомогу для захисту Росії.
Це було вирішальним фактором для нинішньої російської влади при прийнятті рішення про перепоховання. І ще одна річ. Згаданий політолог пише: «І, стоячи між старовинних могил, я подумав, що, напевно, сумно перебувати вдалині від України «українському Ільїну» — Дмитру Донцову, що не менше Денікіна хотів би повернутися із закордонного «рассеяния» на батьківщину його «візаві» часів громадянської війни Симон Петлюра. І що, може, таке перепоховання могло б стати «моментом істини» для нової України?»
Не думаю, що для нинішньої Росії згадане перепоховання стане «моментом істини». І як можна змішувати ці «моменти» для України і для Росії? Росія Денікіна та Ільїна впритул не бачила України незалежної, в той час, як Донцов і Петлюра не уявляли собі життя без такої України. I, до речі, ніколи не обстоювали якусь «месіанську» роль України, як це робили Денікін і Ільїн. Їх повернення в Росію скоріше можна назвати посмертним взяттям під варту. Коли Донцов і Петлюра повернуться в Україну, так не скаже ніхто. ***
А я ще раз повернусь до Троцького. У цього «червоного Лева революції», як його називали, день народження саме 7 листопада. Фактичний творець Червоної армії, нарком у закордонних справах, голова Реввійськради у роки громадянської війни, він після смерті Леніна програє Сталіну битву за владу. Його вб’є у 1940 році у вигнанні, у Мексиці агент НКВД.
Так ось Троцький якось написав: «Военную хитрость Ильич любил вообще, обмануть врага, оставить его в дураках — разве это не самое разлюбезное дело! Лишь бы взять власть!»
То ж не дамо себе обдурити сьогодні тим, хто базікає про безсмертя Жовтневої революції, а насправді прагне влади і реваншу, цензури і дефіциту, єдинодумства та концтаборів, залізної завіси і «авторитету», підкріпленого зброєю. 90 років тому суспільство все це почало переживати. А для нинішніх керманичів України ще і ще раз повторю: взявши владу, треба бути владою, інакше спадкоємці харизматичного Ілліча повторять його інфернальний досвід.
