Красуні та чудовисько
Ось і осінь настала. Значить, скоро Геловін.
Або «Геловін» у кінопрокаті. Для будь-якого шанувальника кіножахів це абсолютно магічна назва. Дилогія американського режисера Джона Карпентера, випущена у 1978 році, дала абсолютно новий тип горору: жодних похмурих маєтків, жодних зомбі чи кровожерливих інопланетян; все діється в тісних сучасних помешканнях, котрі, виявляється, можуть бути страшнішими, аніж всілякі там замки Дракули. Але, головне, — перший «Геловін» явив світу унікального кіновбивцю — Майкла Майєрса.
Не запам’ятати його неможливо. Високий, кремезний, мовчазний. У глухій гумовій масці, котра могла б виглядати нейтральною, якби не мертвотно-білий колір та не глибокі темні прорізи для очей. Озброєний здоровенним ножем. Пересувається повільно, не бігає і не стрибає, але втекти чи сховатися від нього, мов у поганому сновидінні, чомусь не вдається. Вбиває він завжди по-різному, але вкрай жорстоко, — якщо проливає кров, то струменями, якщо завдає поранень, то найболючіших. А от його самого вбити практично неможливо — адже кожні п’ятнадцять-двадцять років робляться рімейки. Одне слово, — ідеальний маніяк.
Ось і зараз вийшов черговий рімейк. Доволі незвичний. Режисер, вочевидь, через відчуття досить специфічного милосердя вирішив відчутно олюднити Майкла. Виявляється, у бідного хлопчини було жахливе життя — батько рано помер, а вітчим — жлоб і п’яниця, старша сестра — розбещене стерво, однокласники в школі знущаються як хочуть, одне слово, не дитинство, а пекло. Воно й не дивно, що маля почало вбивати тварин. Є й інша розрада — мистецтво; Майєрс виявляється справжнім художником, бо робить яскраві та оригінальні маски. Проте того, вочевидь, малувато. Одного зовсім не прекрасного дня хлопченя таки бере того самого ножика і методично відправляє своїх та матусиних кривдників на той світ.
І все одно, що б не коїв, скільки б красунь та красенів не вбив, все одно він врешті-решт виходить страждальцем. Бо красунь — верескливих, вередливих і дурних, як ступа, — багато, а він, Майкл у масці, один. Та й дітей він не чіпає, і свого лікаря-психіатра слухається, і свою молодшу сестру любить, хоч вона теж... красуня. «Подивіться», — наче закликає режисер, — «то ж цілковите дитя, котре, хоча й виросло в дорослого дядька, лишилося таким же маленьким, беззахисним і переляканим». І режисерові якось хочеться вірити — надто ж коли абсолютно беззбройного Майкла розстрілює поліція. Чудовиську, як завжди, не таланить.
Так і виходить, що серед монстрів геловінівського карнавалу ця — найкраща. Тож Майкла Майєрса варто берегти. Бо красунь таки багато. А він такий один.
