Країна Київ

Намалювати портрет пересічного киянина, як за те взялися столичні соціологи й політтехнологи на круглому столі «Пересічний киянин. Хто він?» — навряд чи під силу: сильно далися взнаки суспільне розшарування (соціальне та економічне) та міграція громадян України. Фахівці можуть виокремити лише певні особливості, притаманні більшості киян, котрі не так притаманні жителям інших міст. Отож, більшості киян мають вищу освіту, через це вони потрапляють до категорії інтелігентів, зайнятість — у нематеріальній сфері, підвищений рівень вимог (до всіх, але не до себе), незадоволеність життям (роботою, зарплатою, можливостями для відпочинку), низький рівень громадської активності та помірна ксенофобія. Можна було б додати ще багато характеристик, але результат буде один — «середня температура по госпіталю». Загалом же, згідно з офіційними даними, у Києві проживає 2,7 мільйона чоловік (за неофіційними — п’ять), 80% з яких говорять російською мовою, 20% — українською, хоча в той же час 60% категорично проти другої державної мови. Також соціологи вважають, що корінними киянами (принаймні у другому поколінні) у кращому випадку є кожен сьомий.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ І ПРОБЛЕМА КСЕНОФОБІЇ

Всім відомо, що з економічної точки зору в Києві жити краще, ніж будь де в Україні. Середня зарплата вже перевалила за 300 доларів, пропозицій роботи — хоч відбавляй, головне — аби було бажання працювати. Навіть в київському центрі зайнятості говорять, що у них на обліку числяться ті, хто «перебирає» роботою і не хоче працювати за низьку зарплату.

Тим не менше, стверджують соціологи, жителі Києва постійно не задоволені своїм життям. «При оцінці свого економічного становища відсоток киян, які називають його добрим (при всіх перевагах), є не вищим, а то й нижчим, як в цілому по Україні, — зазначив директор Інституту глобальних стратегій Максим Стріха. — Кияни звикли до певного стандарту життя і навіть у 1999 році, отримуючи зарплату 500 доларів, могли почуватися гірше, ніж жителі іншого обласного центру з зарплатою 500 гривень». Згідно із останніми дослідженнями соціологів, середній клас, який має бути стержнем розвитку суспільства і на який мала б опиратися влада, у Києві не перевищує 10—11%, а на думку доктора соціологічних наук, президента соціологічної служби «Соціс-ЦСПД» Михайла Чурилова — таких в столиці приблизно 15%. Як не дивно, говорять експерти, ці люди не люблять ідентифікувати себе з середнім класом (аби не «засвітити» доходи).

Також, через можливість підробити в столиці, сюди вже добрий десяток років з’їжджаються люди з усієї України: хтось тут залишається жити, хтось працює посезонно, але картина Києва від цього стає строкатішою і постає ще одне питання: ксенофобія і толерантність до людей інших національностей. На думку наукового співробітника Інституту соціальної і політичної психології АПНУ Олега Покальчука, в цьому питанні кияни не відрізняються від усіх українців. «У нас є побутовий расизм і ксенофобія. Але люди, як правило, найбільше бояться тих, про кого вони найменше знають. Приміром, в Криму не люблять поляків, у Західній Україні — росіян. Хоча для цього абсолютно може не бути підстав», — наводить він приклад.

Людей з інших регіонів, які живуть в Києві, досить важко підрахувати, бо мало хто зiзнається, що в нього немає столичної реєстрації. Тож думки соціологів щодо їхньої точної кількості відрізняються: одні говорять, що таких — близько мільйона, інші — що 2,5 мільйони. За спостереженнями експертів, до таких людей кияни ставляться досить лояльно, якщо вони не смітять в під’їздах, тримають в чистоті квартири, які наймають, та ведуть себе пристойно в громадських місцях. «Як будь-який лондонець чи парижанин, киянин може дещо відчужено ставитися до приїжджих, але на треба забувати, що ці люди сплачують податки у міський бюджет», — наголосив Максим Стріха.

Фахівці згадали, який сплеск незадоволення в пресі викликала ідея Черновецького запровадити спеціально для приїжджих «картки обліку». І знайшли для цього своє пояснення: журналісти, які писали на цю тему, теж родом не з Києва.

ГРОМАДЯНСЬКА АКТИВНІСТЬ

Помаранчева революція дала такий сплеск громадянської активності, що ще одного такого, невідомо, коли дочекаємося. Особливо, якщо орiєнтуватися на висловлювання фахівців, які називають киян інертними і орієнтованими на те, щоб їм щось дали. «Люди чекають, що їх будуть дотувати, ніякої трансформації в суспільній свідомості немає, — говорить київський політ-технолог Павло Карайченцев. — Можу навести приклад. В районі Воскресенки є багато старих будинків — облуплені, з страшними під’їздами, але їхні жителі нічого не зроблять для того, аби влаштувати хоча б косметичний ремонт, поміняти двері чи поставити домофон. Люди чекають, що їх звідти переселить київська влада...»

Орієнтація на те, що їхні проблеми вирішить якийсь «дядя» чи «тьотя», — це ще одна особливість столичних жителів (зрештою, в різній мірі це характерно для всієї України). Причому, практично у всіх жителів столиці влада ототожнюється лише з мером. «Наші дослідження, які ми провели перед виборами 2006 року, показали, що ніхто з киян не може назвати голів районної ради, не те що кандидатів в депутати! Влада — це Черновецький», — обурюється низькою громадянською освіченістю Микола Чурилов. Але співпраця між громадою міста і міською владою можлива лише при співпраці з районною владою — по- іншому, виходить тільки імітація співпраці. Тому виходить так, що мерія займається лише тими проблемами, які вже «вилізли», і не працює на попередження. Більше того: у Києві, як і в багатьох містах, бiльшiсть проблем можна і слід було б вирішити, враховуючи думку киян, але цього не робиться.

Влада в столиці змінюється, а проблеми залишаються — забудова, сміття, транспортні розв’язки тощо. Життя показало, що з приходом до влади Леоніда Черновецького нічого не змінилося. Власне, його прихід до влади соціологи вважають за краще не обговорювати, бо в цьому є «дуже багато таємниць». Одну з них озвучив Микола Чурилов: власне те, що Черновецький ввів у виборчі перегони новизну — купувати не голоси (а продуктові пайки? — Авт.), а територіальні виборчі комісії. Таким чином виходить, що і влада в Києві — «самодостатня», і жителі — теж, оскільки їм нічого не залишається.

КУЛЬТУРНА «ПОЛІТИКА» І МЕНТАЛІТЕТ

Як свідчить життя, у будь-якому суспільстві найбільш активним є прошарок інтелігенції, але Київ сильно зачепила проблема «відтоку мізків». Втрати — колосальні, вважає Максим Стріха. На його думку, й тепер цьому сприяє відсутність належної політики міської влади. «Днями до мене зателефонувала професор Петрова — доктор філософії, художник, чиї ілюстрації закупила бібліотека Британського музею, — розповів він. — Вона жалілася на те, що в неї відбирають її майстерню... А що потрібно художнику для роботи? Майстерня! Наразі майстерні київських художників масово відбираються, розриваються з художниками угоди, туди «заселяють» бізнесменів. Все це робиться за потурання міської влади. Але на нас чекає сумне майбутнє, якщо в Києві залишаться ті, хто вдало продає речі на Андріівському узвозі, а не ті, чиї речі закуповує Британський музей».

На думку Олега Покальчука, поки що в Києві не сформувалася своя урбаністична культура, оскільки її носіїв — обмаль, а Київ — в процесі формування себе, як мегаполісу.

«Враховуючи інерційність української психології, думаю, що у більшості киян — ще сільський менталітет, — вважає він. — Це добре і погано. Плюсом такого менталітету є апеляція до категорій моралі, вага родинних зв’язків, а «мінусом» — повільна реакція на зміни, неприйняття нового, марнославство. Це пов’язано зi спілкуванням і створює проблеми імітаційні, тобто, люди люблять щось вдавати: в нас дуже багато в житті імітацій, які видають за дійсність». Також експерти стверджують, що в жителів Києва — досить серйозна проблема з самоідентифікацією і що вони не почуваються господарями міста. На думку Павла Карайченцева, для багатьох жителів столиці їхнім «києвом» є район, в якому вони народилися та громада, у якій вони виросли: «Це людина з нашого сільпо». В той же, час урбанізація наклала й позитивний відбиток на характер киян — швидку реакцію для прийняття рішень, більшу прямолінійність під час спілкування (удавання, вважає Олег Покальчук, в мегаполісі не діє), відкритість до змін, мобільність тощо.

Тож, портрет пересічного киянина — річ дуже неконкретна, суперечлива і змінна. Зрозуміло, що цей «портрет» буде домальовуватися і підкориговуватися життям — процесів глобалізації нам не обминути. І бажано, щоб, змінюючись, кияни ставали більш активними в громадському житті. Адже в будь-якому випадку, на поведінку, стиль життя, активність жителів столиці дивляться всі. І дуже шкода, якщо для хорошого прикладу не знаходиться підстав.