Крим-2002: низький старт
У Криму, наприклад, бум газет: регіональні відділення кожної партії прагнуть мати свій друкований орган. Нові газети вже випущені кримською організацією ДемПУ, Російською общиною Криму, придбала видання собі Партія регіонів, ще ціла низка партій готують перші випуски або реєстрацію своїх ЗМІ. Багато хто прагне мати аналогічний сайт в Інтернеті. Причому кожна організація видає газети за допомогою спеціальної команди «політтехнологів», які досить часто приїжджають, часто їх так назвати можна з великою натяжкою. Та при цьому ніхто не хоче відставати від моди. Вони живуть на різних «дачах» у довірених осіб, цілими днями безперервно поїдають центнери кримських фруктів і, озброєні комп’ютерами останньої модифікації, конструюють технології перемоги.
Безперечно, цей процес природний і протиприродний рівною мірою. Природний тому, що кожна партія мріє про перемогу, а протиприродний — тому, що не кожна партія розуміє, що політтехнологіями можна лише дещо вдосконалити свій образ у свідомості виборця, але для початку його потрібно ще створити, а це можливо зробити тільки самою своєю роботою. Місцеві спостерігачі знають одного такого «соціолога», який на відповідальних виборах прогнозував перемогу своєму шефу не менше ніж у 70 відсотків голосів, однак той не набрав чомусь і одного відсотка. Це не завадило «соціологу» стати «академіком», послідовно побувати в декількох командах, вести цілком безбідне існування і раз у раз складати нові «соціовимірювання» та «прогнози», в яких неозброєним оком видно не тільки бажання шефів, але й очевидні розходження з дійсністю. Певна річ, «соціолог» не винен: чого йому Бог не дав, того в нього немає. Але не можна зрозуміти партій, які наймають його: що їм потрібно — реальну справу чи явну брехню «академіка»?
Прикметно, що в цьому конгломераті партійних та індивідуальних інтересів здебільшого ніби втрачається спільний інтересі країни: наприклад, кримські відділення більшості партій, як і на кількох минулих виборах, у погоні за жаданим відсотком електорату знов вирішили паразитувати на проросійських настроях Криму: вони знов висувають вимоги «союзу», хоча вже мало хто розуміє, що конкретно за цим стоїть, вимогу визнати російську мову другою державною, аби тільки потрафити лінію виборців і задовольнити їхнє небажання вчити українську. Деякі партії знов удають, що найбільша цінність для них — це кримська територіальна автономія, і вони планують побудувати свою виборчу кампанію на критиці української держави, що всіляко «утискає» свою «колонію». Постає природне запитання: навіщо тоді створювалися такі партії, що плавають на поверхні і не копають глибше? Щоб задовольнити свої групові егоїстичні інтереси та ще чиюсь особисту потребу влади?
У Криму, наприклад, найбільшою продержавною силою виступають кримські татари. Однак парадокс полягає в тому, що продуктивно використати цей чинник у Києві не здогадалися й досі. Навпаки, навмисно чи ні, але все робиться для того, щоб відштовхнути кримських татар від Києва: то Леонід Грач заявить про їх прагнення до Туреччини, що навіть минулого тижня йому довелося спростовувати турецького посла в Україні; то проблеми переселенців, навіть такі, що не вимагають значних коштів, не вирішуються роками. Минулої суботи в Сімферополі намічалася чергова зустріч Леоніда Кучми з Радою представників кримськотатарського народу, але її перенесли «днів на десять». Леонід Кучма в аеропорту відразу ж по прибутті провів зустріч з керівниками автономії, які потім в інтерв’ю УТН підозріло активно і синхронно доводили, чому не можна реалізувати вимоги кримськотатарського народу.
Як сказав кореспондентові «Дня» голова Ради — народний депутат Мустафа Джемілєв, у членів Ради нині переважає песимістичний настрій: декілька попередніх зустрічей практично нічого не дали. Чи варто зустрічатися ще? Вирішили, що так — це справді доцільно. Можливості Президента країни ігнорувати не варто, та при цьому вже час приступати до формування своєї позиції щодо імітації діяльності з боку влади. Нині закінчилися вибори нового курултаю. Безумовно, в майбутніх виборах Верховних Рад України і Криму вони відіграватимуть значну роль, і головним питанням буде питання про те, кого, крім Руху, вони підтримуватимуть на місцевому рівні. Цілком можливо, що Сергія Куніцина, який багато зробив для татар. Сергій Куніцин, який всупереч усім прогнозам не перейшов на роботу до Києва, а залишився в Криму саме «на політичній роботі», очолюючи місцеву організацію НДП, фактично є реальним політичним лідером усіх центристських і правих сил, починаючи від об’єднаних соціал-демократів, які на місцевому рівні створили блок з НДП та Аграрною партією, і закінчуючи кримськими татарами та Рухом. З другого боку, всі розуміють, що в комуністів реально більше немає тих 20-и відсотків голосів виборців, які декларують соціологи «на замовлення» у своїх опитуваннях. Наше суспільство в усій його сукупності вже готове голосувати не за комуністів — треба тільки зуміти консолідувати і привести на вибори його розважливу частину. Просто є проблема з’явлення на вибори. Якщо туди прийде не тільки законослухняне й дисципліноване старше покоління, привчене ще за радянських часів організовано і поголовно опускати бюлетені «за комуністів», то більшість наберуть центристи і праві. Тому не виключено, що 2002 року на шостий поверх кримського Пентагону зійде не Грач, а Куніцин, тому місцеві спостерігачі вважають, що Леонід Грач вважає своїм головним обов’язком нинi просто зберегти себе як політика до 2002 року. Далеко не останню роль у цьому вiдіграють результати формування кримського уряду.
Джерело, близьке до апарату кримського уряду, що побажало залишитися неназваним, повідомило «Дню», що Леонід Грач зазнає певних ускладнень із майбутнім формуванням нового уряду. Леонідові Грачу вдалося виконати два завдання: по-перше, відразу ж призначити до складу уряду додатково до кількох комуністів ще декілька своїх висуванців. «А решта — то це вже ваша з Мірімським справа, — сказав він, зі слів джерела, Валерію Горбатову. — Я більше ні на що не претендую, я буду тільки запитувати». На практиці це означало, що Валерію Горбатову за своє крісло з кримською «Трудовою Україною» доведеться розраховуватися самому. Судячи з усього, Леонід Грач і Валерій Горбатов знайшли варіант, якщо можна так сказати, як обійти кримську фракцію «Трудової України». Спостережники вважають, що саме вони ініціювали серпневе і вересневе «відробляння» Криму силами МВС, що, як вважають на півострові, примусило актив «Трудової України», який раніше проходив за списками кримінальних справ у прокуратурі та МВС, дещо притихнути і втамувати свої претензії. Скандал Володимира Тутерова з журналістами тільки дискредитував усю команду «Трудової України», що прийшла в парламент. По-друге, було поставлено умову, що всі нові призначення в уряд проходитимуть через подвійне узгодження: спочатку їх повинні погоджувати в МВС на предмет непричетності до ОПГ ОЗУ, потім свою згоду повинен дати Президент. Таким чином, кримську групу «Трудової України», силами якої було знято Сергія Куніцина, «покинули» тричі: по-перше, її публічно дискредитували, зрадивши гласність версії про зв’язки з криміналом; по-друге, дали зрозуміти, що такі її кандидатури призначено не буде, і, можливо, вже наступного тижня «в.о.» від «Трудової України» буде відкликано з посад. По-третє, аж ніяк не лідери «Трудової України» будуть вирішувати, кого призначати, а кого — ні. Вирішувати буде Президент, а як уже його рішення буде виконано в Криму — багато в чому залежить від впливу Грача. Принаймні Грачу не важко буде при затвердженні уряду мобілізувати проти небажаних кандидатур потрібну кількість голосів. Уже зараз він заявив, що членами уряду не стануть депутати Верховної Ради, сказавши при цьому, що це не стосується комуніста Лентуна Безазієва. Це не торкатиметься, очевидно, й інших комуністів-міністрів. Але це торкатиметься міністрів від інших партій — безумовно, Партії регіонів, НДП, СДПУ(о) тощо. Леонід Грач ніколи не цурався подібних технологій, якщо вони були йому вигідні.
Загалом кримські аналітики дiйшли висновку, що майбутні вибори — важкий, але закономірний і необхідний етап у розвитку України, особливість якого полягає в тому, що він буде тільки першим кроком до майбутньої стабілізації. Загалом вона зможе відбутися тільки років 6—7 по тому, коли з нинішнього партійного конгломерату на місці партійних блоків сформуються справжні партії. Нова партійна система вирізнятиметься прагненням до різкого скорочення кількості партій, коли їх залишиться не більше ніж десять, стане можливою декомунізація України. Тоді й настане час справжніх політтехнологій.
