Криза «стратегічного партнерства»
Яку Росію їде представляти Iванов?
«Логічним кроком» перед парламентськими і президентськими виборами, підготовка до яких «дедалі виразніше характеризується як боротьба між олігархами, які зробили своє багатство за пана Єльцина, і представниками нової групи прихильників жорсткого курсу», «The Financial Times» називає і можливе залишення крісла голови адміністрації російського президента Олександром Волошиним. Можливе — оскільки учора Інтерфакс із посиланням на «джерело у Кремлі» повідомляв, що «жодних указів про кадрові перестановки в адміністрації президента на даний момент не існує». Навряд чи відставку пана Волошина, якщо вона все ж стане здійсненим фактом, можна буде вважати наслідком його невдалого «жарту» про бомбу, який прозвучав на закритому брифінгу для групи українських журналістів. Олександр Волошин, котрий очолював президентську адміністрацію з березня 1999 року, ніколи не вважався «людиною Путіна», і перспективу його усунення з посади розцінять швидше як проміжну перемогу однієї групи впливу над іншою. Багато залежить і від того, хто виявиться наступником О. Волошина, — зокрема, газета «Ведомости» серед можливих кандидатур називає його нинішнього заступника Владислава Суркова та першого віце-президента ВАТ «Російські залізниці» Володимира Якуніна. З іншого боку, те, що на зустрічі з представниками українських мас-медіа Олександр Волошин виглядав людиною, яка не вагається у непохитності своїх позицій, а всього тижнів зо два опісля в пресі знову активізувалися чутки про його відставку, також певним чином характеризує російську політику. А саме — як глибоко закриту. Що в свою чергу створить Україні ще чимало проблем.
Робочий візит міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова до Києва, який відбудеться сьогодні і був насправді запланований ще до початку епопеї навколо спорудження дамби між російським берегом та українським островом Коса Тузла, мав на порядку денному розгляд проблем розмежування морських просторів між двома державами, обговорення проблеми виплат компенсацій родинам жертв авіакатастрофи над Чорним морем 4 жовтня 2001 року, порядок передачі Україні частки радянської власності за кордоном (тобто приміщень для посольств і представництв у 36 країнах). Кожна з цих проблем є «довгограючою», по кожній з них позиції сторін якщо не є діаметрально протилежними, то вельми часто не збігаються, і кожна рано чи пізно мусить бути розв’язана. Проте на фоні подій навколо дамби все інше просто втрачає актуальність для пересічного читача і глядача в обох країнах. І, можливо, в цьому теж був свій розрахунок, коли нібито керівництвом Краснодарського краю зненацька було прийнято рішення про спорудження дамби з нібито екологічних причин. Рано чи пізно з’ясується, хто саме і з яких причин, в якій саме столиці був ініціатором цієї епопеї. Навряд чи варто було б очікувати від візиту Іванова розставлення всіх крапок над «і» — він не для того їде. Можна очікувати на вияв принципової позиції від українського МЗС. Міністру Іванову варто було б ознайомитися з даними опитування, яке нещодавно провів Центр ім. Разумкова і яке зафіксувало, що ставлення близько чверті українців до Росії внаслідок ситуації навколо Тузли погіршилося.
Якщо слушним є припущення частини аналітиків щодо того, що спорудження дамби і все подальше навколо цього — «жарт» голови адміністрації президента Путіна Волошина, то цілком офіційна заява російського МЗС про сумніви в належності острова Україні, ненадання російською стороною жодного аргументованого й логічного пояснення, що ж відбувається, демонстративне мовчання президента Росії, демонстративна і безпрецедентна за тоном вимога прем’єр-міністра Росії вивести українських прикордонників з української ж території — є «розвідкою боєм» на предмет перевірити готовність українського керівництва на адекватну реакцію, то ситуація виглядає щонайменше двоїстою.
Українське керівництво в особі Президента Кучми і прем’єр-міністра Януковича, демонструючи активність, занепокоєння, відповідальність (скорочення візиту Президента до Латинської Америки, скасування візиту прем’єра до Латвії), у той же час поводилося обережно.
Що саме обіцяв прем’єр Янукович прем’єрові Касьянову в Москві, залишається незрозумілим: Касьянов розуміє так, що Янукович обіцяв вивести прикордонників з Тузли в обмін на припинення спорудження дамби. Український прем’єр вважає, що все було не так і ще потрібно обговорити питання з експертами.
МЗС України і Верховна Рада спробували позиціонувати себе як чи не найбільших захисників українських інтересів. Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, напевно, нагадає своєму російському візаві те, що він говорив напередодні в Києві: іноземні держави проінформовано про ситуацію дипломатичними каналами, у цілому Україна має підтримку в світі, хоча поки що іноземні держави не бажають втручатися в конфлікт, наполягаючи, що питання має бути вирішено між Україною і Росією. Натомість, якщо Україні і Росії не вдасться вирішити проблему на двосторонньому рівні, участь закордонних країн у вирішенні проблеми буде більш активною.
Грищенко, очевидно, наполягатиме на тому, що, як він уже говорив на урядовому засіданні, ситуація, яка виникла навколо острова Тузла, не йде на користь розвиткові відносин між Україною і Росією, і нагадуватиме, що існують базові документи, що підтверджують належність острова Тузла до української території ще з часів Радянського Союзу (відповідна довідка з набором документів розміщена на веб-сайті МЗС України). Україна, очевидно, продовжить наполягати на тому, що необхідно провести чітку делімітацію кордону в водах Керченської протоки, Азовського моря. Москва завжди наполягала на тому, що Азов і Керченська протока повинні мати статус внутрішніх вод двох держав (часто говориться також про можливість проведення кордону по дну).
Росія змогла підкріпити свою позицію документально: в тексті підписаного українсько-російського договору про сухопутний кордон міститься знаменита стаття 5, яка і є фактичним відображенням російської позиції з частковим урахуванням української (внутрішні води з делімітацією кордону). Якби не це положення, можливо, сама ситуація навколо Тузли принципово б виникнути не могла. До речі, пiсля підписання договору про делімітацію сухопутного кордону тодішній міністр закордонних справ Зленко дав, за даними джерел, наближених до МЗС, вказівку (можливо, не свою власну) дипломатії з вимогою всіляко уникати слова «демаркація», тобто позначення лінії кордону на місцевості.
Це пояснювалося небажанням дратувати Москву зайвий раз. До чого така ввічливість призвела, бачимо зараз. Міністр Іванов, як обіцяли в Москві, привезе чіткі аргументи російської позиції. Російська позиція сьогодні виглядає дуже близькою до фактичного висунення територіальних претензій — при тому, що українсько-російський «Великий» договір вимагає визнання адміністративних кордонів СРСР як державних.
Можливо, мають рацію ті аналітики, які вважають, що у Москві просто вчергове прорахувалися. На це частково вказував, до речі, президент Кучма в нещодавньому інтерв’ю «Известиям»: він говорив, що «де в кого в Росії є спрага імперського самоствердження», що зрозуміло, чому саме Україна вибрана для цього, — «без України не було, немає й не може бути імперії — жодної, ні звичайної, ні ліберальної». Президент пообіцяв, що Україна «зможе відстояти і свої інтереси, і свою гідність». Для Києва могла стати несподіванкою така перевірка «на лояльність» і керованість, якої в Москві недвозначно вимагали щонайменше з початку року, для Москви ж — реакція України на різних рівнях.
Аргументи, які начебто привезе з собою міністр Іванов, могли бути надані в інший час і в інший спосіб. Таким чином, головне його завдання в іншому. Найшвидше — доставити до Києва сигнал або від Путіна, або від «певних кіл», а також вирахувати різницю між заявами офіційного Києва і готовністю до реальних дій. Враховуючи також, що на Тузлі будується стаціонарна прикордонна застава.
У результаті візиту Іванова не можна очікувати пошуку шляхів до компромісу — адже конфлікт полягає не в спорудженні дамби, а в набагато серйозніших речах. Зокрема, в ставленні російського політичного класу до України, спробі диктату, готовності пожертвувати реноме демократичної країни і «стратегічними відносинами», ЄЕП, чим завгодно — заради цілей, які сьогодні ще не окреслено чітко.
Уроки, які зроблять Україна і Росія із ситуації, можуть бути різними. Оскільки надто вже по-різному поводили себе представники навіть однієї гілки влади в Києві, надто вже зверхньо дивилися з Москви. Може бути, у владних коридорах обох столиць просто втрачають зв’язок з реальністю, а ситуація навколо Тузли просто була спробою певної провокації? Тоді тим більше відповідей слід чекати не від міністрів закордонних справ.
Проте цілком може бути, що зараз обидві сторони не бачать виходу із ситуації, яка очевидним чином зайшла в глухий кут. Україна не може собі дозволити піти на поступки, інакше з нею взагалі ніхто не рахуватиметься. Росія перебуває в ще складнішій ситуації щодо тузлинської авантюри.
Причиною можна вважати те, що справжньої, ефективної моделі міждержавних українсько-російських відносин, як бачимо, не існує. І на відносини, як і раніше, впливатимуть постійні виборчі кампанії, коливання позицій найвищих посадових осіб внаслідок перегрупування різних сил і так далі. І вже зараз зрозуміло, що з огляду на вибори і в Росії, і в Україні таку «модель» не змінить візит російського міністра.
ДО РЕЧI
Конгрес українців Канади (КУК) закликав канадський уряд посприяти розв’язанню тузлинської кризи. «Конгрес засуджує явне нехтування Росією кордонів України, що загрожує мирові та стабільності в Європі, — йдеться в заяві КУК. — Незважаючи на суворі протести України, Росія самочинно вирішила насипати дамбу до Тузли від свого Таманського півострова. Цей односторонній крок є спробою Росії контролювати суверенну й багату українську землю, незважаючи на попередні гарантії Росії щодо недоторканності території української держави. Канада була першою західною країною, яка визнала незалежність України в 1991 році з її теперішніми кордонами, які включають острів Тузла. Ці кордони мусять бути недоторканні для миру в регіоні. Тому КУК закликає уряд Канади продовжувати свою провідну роль у сприянні миру в світі, відкрито заявляючи Росії про беззастережну підтримку Канадою незалежності й територіальної недоторканності України».
КОМЕНТАРI
Михайло ГОНЧАР, віце-президент фонду «Стратегія-1»
— Думаю, в даному контексті не так принципово, яку Росію, який клан, пітерський чи московський, приїхав представляти Іванов. Він швидше представляє ту ідеологію Росії, яка відома з часів відомої фрази князя Горчакова: «Россия сосредотачивается». За пострадянський період Росія значно ослабла, а починаючи з 2000 року, почала відновлювати свій економічний і політичний потенціал. Відтак вона знову, як це вже було не раз на витках історичної спіралі, повертається до ідеології домінування на Євразійському материку. Думаю, саме в цьому контексті є показовою ситуація навколо Тузли загалом і візит Іванова зокрема.
Александер РАР, керівник програм Німецького товариства з питань зовнішньої політики, Берлін
Насамперед Ігор Іванов представлятиме МЗС Росії. Він один із кращих дипломатів. Його головне завдання — зробити все можливе, щоб ситуація не вийшла з-під контролю, щоб не вилилася в дуже серйозний конфлікт. Іванов, думаю, готуватиме грунт для цих подальших переговорів.
Росія відчуває, що у 90-х роках була ущемленою, багато поступалася, була дуже слабкою. Путінська команда поставила мету виправити таке становище. Нині ця команда вважає, що Росія зміцніла і більше не потребує будь-якої допомоги Заходу, що вона може самостійно проводити зовнішню політику. Вона переконана, що з’явилися всі передумови, щоб бути самовпевненою. Я б назвав сьогоднішню політику Росії більш націоналістично налаштованою, жорсткою та твердою. Але об’єктивно вона геополітично та геостратегічно дуже слабка, щоб відігравати важливу роль на арені без союзників. На саму Білорусь Москва сподіватися не може, тому вона намагається залучити в союзники Київ. У Росії уявляють Україну країною на роздоріжжі — мовляв, на Київ ще не пізно вплинути, ще не пізно щось пообіцяти, не пізно створити міцніший союз. У Росії триває передвиборна боротьба. Але триває вона не між партіями або між окремими політиками, а в самому центрі влади — у президентській адміністрації, яка розділилася на дві частини. На ту частину, яка хоче якомога швидше інтегруватися із Заходом. Інша ж частина еліти цього не хоче: я б не називав її антизахідною, але вона хоче іншої Росії, більш ізольованої. На сьогодні провідну роль у Кремлі відіграє «фракція», що виступає за жорсткішу політику, не орієнтовану на глобальні інтереси Росії. Ця група набирає дедалі більшої ваги і дедалі частіше впливає на процеси у зовнішній політиці. Коли дві сили стикаються лобами, то відбуваються певні зиґзаґи у зовнішній та внутрішній політиці.
Ситуація з Тузлою «віддає» передвиборною кампанією — як у Росії, так і в Україні. Конфлікт дуже вигідний силам націоналістичного спрямування (російським, можливо, навіть більше, бо там зараз передвиборна кампанія). Тузла — це саме та тема, яка може «розворушити» виборця. Завдяки їй можна отримати купу голосів від комуністично або націоналістично налаштованих верств населення. Цим політики дуже зручно користуються. Хоч я не думаю, що хтось цю акцію спланував. Немає жодної політичної інтриги, просто Росія поводилася дуже самовпевнено, забувши, очевидно, про те, що підписала з Україною 1997 року важливий двосторонній документ (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство). При цьому я впевнений, що конфлікт навколо Тузли не можна порівняти з тими конфліктами, які ми спостерігали в українсько- російських відносинах у 1994 — 1995 роках, коли ділили Чорноморський флот, коли стояло питання Криму, Севастополя. Я думаю необов’язково бути оптимістом, але в цьому питанні я схильний вважати, що конфлікт не настільки серйозний, щоб його не можна було якимось чином вирішити.
