«Квіткові» революції: передумови та загрози
Зовнішній вплив на вибори в перехідних демократіях, як і прагнення «внутрішньої» опозиції використати цей вплив проти можливих фальсифікацій, у тому числі не без залучення вулиці та силового перегляду підсумків, — прикмети нового часу в ряді регіонів світу. Політична й технологічна «хитрість» «зовнішнього впливу» полягає не в прямому втручанні у внутрішні справи держави, а в тому, що зовнішні соціальні простори та політичні інститути дедалі більше використовуються як засоби виробництва легітимності внутрішньої національної влади. Легітимність політичних режимів і національних еліт дедалі більше виходить від влади на наднаціональному рівні. Тому ключовим для внутрішнього розвитку стає питання: хто виробляє легітимність? Це питання набуває особливо драматичних резонансів під час передвиборних кампаній. Власне, з делегітимації результатів виборів запускається сценарій електоральної кризи та «флоральних» («квіткових» — троянди, каштани, гвоздики тощо) революцій. На початковому етапі це виглядає так: заяви опозиції про фальсифікацію результатів виборів та їхню нелегітимність і перехід до фази гуманітарних «війн інтерпретацій». Потім — запуск інтернаціональних оцінок виборчої кампанії, особливо з боку західних правозахисних і гуманітарних інституцій.
Власне, в подібних інтерпретаційних технологіях спочатку присутня претензія на створення особливої законності й особливої правової форми, що виходить за межі офіційного передвиборного законодавства та національної системи правозастосування. Інтерпретатор таким чином претендує не тільки на моральні оцінки, а й на правозастосування, тобто на створення законності або незаконності виборів. З іншого боку, владу провокують на вихід за межі мирного правового рішення. При цьому акцент робиться на тому, що боротьба проти фальсифікації є не знаряддям приходу до влади когось, а способом відновлення законності. Якщо на цю технологічну структуру накладається соціальна криза всередині суспільства, тоді можливий розвиток подій за белградським або грузинським сценаріями.
Щоб ця технологічна структура втілилася в реальний результат і щоб політичні сили могли переграти результати виборів і прийти до влади, необхідно кілька внутрішніх умов. Перша — наявність держав і суспільств, що не відбулися. Держави, що не відбулися, «розмивають» еліту; суспільство, що не відбулося, — особливо піддається трансформації на «революційну вулицю». Так було в Сербії 2000 року і в Грузії 2003 року. Друга — соціальна криза, слабкість влади та мінімальна легітимність внутрішнього режиму, відсутність національної соціальної структури — передусім основних політико-економічних сукупностей: національного капіталу і національної найманої праці. Все це в сумі складається в основний політичний конфлікт на лінії «режим — народ», «влада — опозиція». Такий технологічний малюнок «квіткової» революції, що накладається на умови загальної кризи суверенної державності.
Звернувши увагу на українські президентські вибори, неважко помітити, що війна інтерпретацій з приводу результату українських виборів вже є фактом нинішньої виборчої кампанії. Фактом виборчої кампанії є також і поступова інтернаціоналізація оцінок виборів і дедалі більше залучення в перебіг виборчої кампанії міжнародних спостерігачів, організацій, інституцій. Однак для того, щоб повномасштабно задіяти сценарій «електоральної революції» в Україні, не вистачає низки загальних кризових чинників. По-перше, Україна — все ж таки держава, що відбулася, хоча й громадянське суспільство не відбулося. По-друге, економіка попри всі застереження все ж таки перебуває на підйомі. Третє — політичний режим хоча й зачепила криза легітимності, однак він досить міцний, щоб тримати контрольні ресурси у виробництві влади. Досить сильні позиції провладної еліти в силових й адміністративних структурах. Четверте — в Україні формується національна соціальна структура, і в українському соціальному полі присутній ряд протилежних сил, представлених сильними політичними групами, які не зацікавлені у сценаріях електоральної кризи та «квіткових» революцій. І боротьба на цих виборах в Україні триває не за лініями «режим — народ», «влада — опозиція», а має більш рельєфний, дроблений і змішаний малюнок. У цій боротьбі беруть участь і різні сили національного капіталу, і соціальні сили найманої праці, і різні регіонально орієнтовані політичні групи, а також політичні групи з різними геополітичними проекціями. Тобто в Україні склалася політична сфера і представницька система, яка не тільки представляє інтереси суспільства, а й, що важливо, структурує його. Інакше кажучи, відносно самостійна та диференційована політична структура блокує революційні трансформації суспільства на «вулицю», демосу — на натовп. «Вулиця» можлива, але як територіальна проекція легітимної політики і не як пальне для «квіткової революційної машини». Тому створити загальний фронтальний наступ на владу теоретично неможливо. Хоча практичні спроби для формування подібного конфліктного напруження робитимуться.
Як уникнути ризиків для внутрішньополітичної стабільності й, що важливіше, для демократичної репутації та перспективи держави? Неминуча дестабілізація електоральної ситуації, перетворення її на революційну ситуацію чреваті для країни «кризовим виробництвом» майбутньої поствиборної влади та майбутнього політичного режиму. А політичні режими, що формуються в умовах кризи, спочатку є недостатньо легітимними і слабкими для того, щоб виробляти і здійснювати ефективну політику національних інтересів. Щоб знизити ризики подібних сценаріїв, передусім необхідно «націоналізувати» оцінки і саму електоральну ситуацію в Україні, зокрема, й за участю опозиції та інших невдоволених. Зрозуміло, що, розвиваючись у глобалізованому світі, неможливо і не потрібно створювати внутрішньо закриту ситуацію, в тому числі й для виборів. Однак слід знайти і дотримати міру, баланс, оптимум між інтернаціональним та інтернальним (внутрішнім), тобто між «зовнішнім» і «внутрішнім» в українських виборах. Дилема — інтернаціоналізація і/або інтерналізація потребує вирішення згідно з правовою матерією виборів і відповідно до інтересів країни. Важливо запропонувати й відстоювати внутрішній електоральний стандарт. Зрештою, боротьба навколо результатів виборів, проти «електорального фальсифікату» — це тест на здатність суспільства виробляти внутрішні демократичні стандарти, відповідні загальносвітовим цінностям.
Необхідно також подолати однобокість нинішньої інтернаціоналізації оцінок. Запрошення міжнародних спостерігачів і міжнародних організацій не повинне призводити до монопольної присутності тих або інших транснаціональних центрів у передвиборній українській політиці.
Поки ж можна спостерігати не стільки інтернаціоналізацію участі, скільки транс- і наднаціоналізацію інтересів та оцінок, представлених лише певними географічними центрами впливу. І ще один момент — не треба прямолінійно використовувати ЗМІ, особливо електронні, таким чином створюючи підстави для обвинувачення влади у використанні адміністративного ресурсу, розігріваючи «війну інтерпретацій». Уже на рівні технологічного формату всі сучасні ЗМІ тією або іншою мірою є маніпулятивними. Професійні та демократичні ЗМІ саме тим і відрізняються від авторитарних, що здатні управляти індивідуальними емоціями, а не намагаються маніпулювати колективною свідомістю, маніпулюють через залучення відмінностей (у тому числі й різних опозиційних думок), а не через вилучення й умовчання. Тим більше, що умовчання, невисловлене й непоказане, означає набагато більше… «Нежива картинка» виборів у бюрократично-канцелярській подачі — це не просто слабка технологічна спроба, спрямована на маніпуляцію свідомістю виборця, а ще й «безкоштовний» аргумент для «війни інтерпретацій», спростування результатів виборів й інспірування на поверхню «електоральної революційної ситуації».
ДО РЕЧІ
Переважна більшість українських громадян не братиме участі в масових протестах, якщо опозиційний кандидат у президенти України програє вибори. Такого висновку, передає Інтерфакс-Україна, дійшли експерти Фонду свободи. Згідно з даними опитування, проведеного організацією 13—22 серпня (опитано 1300 респондентів старших 18 років), 76% респондентів заявили, що не братимуть участi в акціях протесту, якщо кандидат від опозиції програє. Готові взяти участь у масових заходах 13%, не визначилися — 11% опитаних. Таким чином, тільки один із восьми повнолітніх громадян України готовий особисто брати участь у можливих протестах опозиції. Ще менш виражалася готовність взяти участь в акціях протесту, коли уточнювалося, про якого саме кандидата в президенти йдеться. Протестувати в разі програшу на виборах лідера Компартії Петра Симоненка висловили готовність трохи більше 9% респондентів, лідера «Нашої України» Віктора Ющенка — близько 8%, лідера Соцпартії Олександра Мороза — менше 5%. При цьому практично ніхто з прихильників В.Ющенка не висловив бажання протестувати в разі програшу лідера комуністів, і навпаки. У крайній формі протесту — повстанні, готові брати участь менше половини відсотка опитаних (0,38% респондентів).
