Київ — Тріполі — Брюссель?

Вельми лаконічно вітчизняні мас-медіа висвітлювали візит Президента В. Ющенка до Великої Лівійської Джамахірії. Навіть не переповіли зміст вітальної промови Лідера революції — такий титул має Муамар Каддафі, якою він втрутився у світову дискусію за наслідками Бухарестського саміту НАТО. Останнього разу він висловлювався щодо України рік тому, коли вже «біло-блакитні» влаштовували в Києві власний «Майдан». Каддафі тоді зазначив: «У Києві по вулицям вештаються, наче п’яні, люди, хтось у помаранчевих, хтось у синіх одежах, і коли спитаєш їх, що ви робите, відповідають: «У нас революція». І не знають, що все це оплачено із іноземних посольств».

Цього разу на офіційному банкеті перед тим, як вислухати екскурс В. Ющенка в українську історію, Каддафі підтримав, а головне — пояснив, чому підтримує бажання українського керівництва приєднатися до НАТО. «Навіть, коли НАТО розширюється за рахунок дружніх нам країн, ми вважаємо, що це не є однозначно ворожим. Після того, як країни Східної Європи вступили в НАТО, ми відчуваємо, що загроза з боку Альянсу та домінування там США значною мірою зменшилися. Якщо НАТО розшириться за рахунок України і навіть Росії, це вже не буде те саме НАТО із домінуванням Америки, тому що розширення створить нову ситуацію, де конфронтація пролягатиме між Північчю та Півднем, замість конфронтації між Заходом і Сходом». Каддафі також хотів би, аби Україна ввійшла в ЄС, оскільки «ми задоволені наявністю числа дружніх країн в Євросоюзі». Ба більше, лідер лівійської революції «особисто і виходячи із дружніх почуттів» вважає, що союз України та Росії з Європою є корисною річчю, водночас підтверджуючи без жодних застережень «нашу підтримку незалежності України та її свободи самовизначення». І все це, пояснив Каддафі, задля досягнення міжнародного балансу і відмови від однополюсного світу.

У Лівії є достатньо причин не любити США і НАТО. Події 1986 р. там називають «агресією США та НАТО». Тоді американські літаки з авіаносців та британських баз бомбували міста Лівії. Загинула прийомна дочка лівійського лідера, а родинний будинок був ущент зруйнований. Американський президент Р. Рейган, з’явившися на телеекранах у бейсболці за написом «ВВС США», звинуватив Лівію «у надзвичайній загрозі національній безпеці та зовнішній політиці США». Каддафі звинувачували не тільки в організації вибуху на дискотеці в Німеччині, яку полюбляли відвідувати американські вояки, а й у фінансуванні партизанських рухів у 32-х країнах, аж до Латинської Америки. Пізніше Рейган змушений був підтвердити викриття у газеті «Вашингтон Пост», що, готуючись до нападу, він підписав секретну директиву Ради національної безпеки «про розповсюдження Центральним розвідувальним управлінням неправдивої інформації про Каддафі». А держсекретар Дж. Шульц виправдовував наклепницьку кампанію висловлюванням В.Черчілля: «Під час війни правда є такою цінною річчю, що її необхідно охороняти брехнею». «Радянський уряд рішуче засуджує агресивну та розбійницьку акцію США проти Лівії і вимагає негайно покласти їй край. У іншому випадку в Радянському Союзі змушені будуть зробити далекосяжні висновки», — говорилося в заяві радянського керівництва від 16 квітня 1986 р. Днем пізніше М. Горбачов написав Каддафі: «Здійснивши збройний напад на Лівію, американці не досягли своєї мети. Навпаки, ця агресія ще тісніше згуртувала лівійський народ навколо свого революційного керівництва, ще більше посилила його рішучість захищати прогресивні завоювання революції 1-го Вересня, вести незалежний антиімперіалістичний курс на міжнародній арені». Із Севастополя до берегів Лівії попрямувала ескадра, щоб перешкодити планам американського вторгнення. Дії США були засуджені в ООН. Американські оглядачі вже після викриття таємної інформаційної війни розцінили напад на Лівію як спробу адміністрації Рейгана відволікти увагу від відомого скандалу «Іран-контрас», який загрожував Рейгану імпічментом і кримінальною справою...

Віктор Ющенко відвідав руїни родинного помешкання Каддафі, що стали меморіалом. У книзі почесних гостей, за повідомленням лівійського інформагентста ДЖАНА, він написав: «Із щирою солідарністю, від України». З рук Каддафі Ющенко отримав «Медаль Великої Вересневої революції». Три роки тому Ющенко писав в особистому посланні до Каддафі, що «українців на Майдані надихали ідеї Великої революції Аль-Фатех»...

НАЗАД У МАЙБУТНЄ

Бухарестський саміт НАТО просто змушує перечитувати історичну літературу та погодитися з тими, хто стверджує (Г. Кісінджер), що світ початку ХХI ст. повертається до процесів ХVIII—ХIХ століть, коли у міжнародних відносинах втілювалися різноманітні моделі рівноваги та системи противаг і взаємного стримування. Отже, Бухарест став лише початком довгого процесу пошуку нової розстановки сил і їхнього балансу.

Можна цілком поділяти оптимізм Президента Ющенка та чільників МЗС (як-от В. Хандогія в інтерв’ю «Дню» 09.04.08) про те, що результати Бухарестського саміту перевищили їхні очікування. Водночас слід визнати, що частка самої України в досягненні такого результату досить мізерна. А витiк в пресу після саміту дозволяє скласти дуже цікаву мозаїку із власних, часто протилежних іншим, інтересів, які переслідує чи не кожний член Альянсу.

Як стверджував в інтерв’ю радіо «Свобода» міністр закордонних справ Чехії Карел Шварценберґ (до слова, президент цієї країни Вацлав Клаус — відомий євроскептик, який охоче озвучує свою ідею перетворення ЄС на Співдружність вільних держав, що, зрозуміло, не отримало сприйняття у «помаранчевого Києва» під час його візиту три роки тому), вирішальну роль у фіксації в підсумковому документі майбутнього членства України і Грузії в Альянсі відіграв польський президент Лех Качиньський (персона з проамериканським і антинімецьким іміджем). Перший проект, де не було зобов’язань надати членство Україні та Грузії, написали німці та американці (американські джерела повідомили про сварку Дж. Буша із К. Райс, яка умовляла його полишити «програну справу» із наданням ПДЧ Україні та Грузії). «Але тут президент Польщі Лех Качиньський сказав, що це неприйнятно. Поляки вивели з кімнати групу, переважно з держав Балтії, на окрему нараду. Після цього всі разом провели нове засідання, і з’явився остаточний текст заяви», — переповів події Шварценберґ і додав, що німці та французи спробували опиратися, але врешті погодилися.

Цей виклад подій заперечує тезу тих оглядачів, які твердять, що Росія буцімто газом перетягнула на свій бік Францію та Німеччину (радник прем’єра О. Медведєв у своєму інтернет- блогу нещадно шпетив А. Меркель, хіба що не нагадав їй про комсомольське минуле в НДР). Натомість, Москва вміло використовує глибокі, навіть конфронтаційні суперечності між остаточно оформленими «старою Європою» і «молодою». Берлін давно вже вбачає загрозу в появі на своєму східному кордоні «нової Речі Посполитої» із Польщі, балтійських країн та України під проводом, ясна річ, Варшави. Адже ця унія, вважає Берлін, здатна буде контролювати постачання того ж російського газу до «старої Європи». Не варто забувати гостру антинімецьку риторику братів Качиньських, розлючених будівництвом російсько-німецького газопроводу по дну Балтійського моря в обхід Польщі. Своєрідно тоді протестували проти цього і прибалти, чиї посадовці, зберігаючи анонімність, твердили західній пресі, що це зовсім не та європейська солідарність, яку вони очікували отримати внаслідок вступу до ЄС і НАТО...

Франція, у свою чергу, уже роками ревниво стежить за іншим американським проектом за участю «молодих», яким керує Брюс Джексон, чия офіційна посада керівника «неурядової організації з перехідних демократій» відкриває йому двері на найвищих щаблях влади у столицях цих «перехідних демократій» включно із Києвом. Цей проект передбачає транспортування каспійської нафти до Європи і не тільки, проклавши шлях через причорноморські країни — Туреччину, Болгарію, Румунію, чия участь підкріплена ще й розташуванням американських військових баз. Природною ланкою цього проекту стає й Україна. А регіональне лідерство США тут резервують за Бухарестом.

Відмова у членстві в НАТО колишній югославській Македонії на вимогу Греції однозначно засвідчило, що та не вбачає в Альянсі гарантію своєї безпеки та територіальної цілісності. І це після того, як роками стверджували, що саме членство в НАТО ворогуючих Греції та Туреччини утримувало їх від війни. Вето Греції спричинило вибух національної гордості греків із великою долею антиамериканізму, оскільки, як одностайно оцінила грецька преса, країна «не піддалася на шантаж Буша».

Одинокою на саміті почувалася Іспанія, через те, що її прем’єра демонстративно ігнорував американський президент. Для Сапатеро у Буша знайшлося три слова: «Привіт- привіт, поздоровляю». Вашингтон не в захваті від переобрання Сапатеро (на попередніх самітах Буш охоче позував фотографам у компанії відданих Блера і Аснара, правого попередника Сапатеро), і далі — болісною є образа за поспішний вивід іспанських вояків із Іраку.

І все це на додачу до дискусій всередині Альянсу щодо небажання воювати в Афганістані, витрачати більше на оборону, нарешті, дуже прозорих натяків про неготовність у разі чого виконати пункт 5 Вашингтонської декларації про те, що напад на когось із членів Альянсу розцінюватиметься як напад на всіх...

Зовсім непоміченою у нас залишилася промова генсека НАТО Яапа де Хооп Схеффера під назвою «Поза НАТО», яку він виголосив у Брюсселі напередодні Бухарестського саміту 15 березня. Ця промова, власне — довгий перелік глобальних проблем, на які Альянс має знайти свої відповіді. Дещо у цьому переліку особливо вражає: енергоносії, вода, продукти харчування, біопаливо, точніше, їхній зростаючий дефіцит і зростаюча боротьба за доступ до них (теленовини європейських країн переповнені сюжетами про зростання цін на харчі й купівельну неспроможність населення). Тому, наполягає генсек НАТО, вже за рік треба розробити й ухвалити на найвищому рівні «нову стратегічну концепцію НАТО».

Отож, українському керівництву слід усвідомити, що воно прагне долучитися до організації, яка перебуває в глибокій системній кризі, вирішення якої ще ніхто навіть не запропонував.

Обіцянка повернутися до розгляду заявки України та Грузії на приєднання до ПДЧ у грудні виглядає як банальне затягування часу. Наївно довіряти словам, що рішення буде прийняте залежно від оцінки нашого «прогресу у реформах». Рада Європи вже роками страждає від головного болю через українські «реформи». Згаданий Б. Джексон уже зовсім не випадково натякає, що українському керівництву слід задекларувати, що політичне рішення щодо членства буде прийняте десь між 2015—2020 рр. («День», 08.04.08). Це нагадує хитрість Ходжи Насреддіна: до того часу помре або падишах, або віслюк. Тобто, за Джексоном, і українське керівництво геть обновиться, і НАТО зміниться разюче...

Прикро, але слід усвідомлювати, що у всіх цих пошуках балансу інтересів і нової системи противаг Україні уготована роль, знову ж таки, об’єкта, а не суб’єкта. В деяких європейських країнах усерйоз говорять про відведення Україні ролі «буфера між Заходом і Сходом». Причому під Сходом розуміють не тільки Росію, а й Китай (ось чому знайшли підтримку на саміті плани США розміщення ПРО в Східній Європі, стверджує в своїй свіжій статті кубинський лідер Фідель Кастро). Це, зрозуміло, не заперечує існування в нашому істеблішменті світлих голів, які здатні не гірше за британця Пітта або австрійця Меттерніха запропонувати концепцію загальноєвропейського устрою. От тільки хто дослухатиметься навіть до слушних пропозицій країни, на чиїй політичній візитній картці викарбовано два слова: нестабільність і корупція?

Але навіть за такої ситуації у чомусь таки можна виграти. Наприклад, вміло грати на суперечностях між світовими акторами задля власної вигоди. Навіть зростаюча агресивна риторика Росії (Путін, за одним із джерел, гарячкував на саміті: «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!») може посприяти, як свідчить світова практика, зцементуванню національної ідентичності України. Що, у свою чергу, суттєво вдарить по проросійському лобі в нашому політикумі, яке змушене буде рахуватися з настроями виборців.

Але це можливо за умови, коли українське керівництво здатне буде виявити політичне лідерство та добре урядування (світові терміни, які у нас навіть не вживаються). Це зовсім не вміння малювати ввічливій аудиторії райдужні вербальні проекти. Що-що, а це в нас вміють. Пригадаймо, як в ейфорії початку 2005 р. ми проголосили себе «регіональним лідером» та «чемпіоном із демократії і прав людини». Доходило просто до смішного, коли тодішній міністр закордонних справ на засіданні Економічної комісії країн Латинської Америки і Карибського басейну переважну частину виступу розповідав про Майдан і скаржився на євросоюзівську «політику сусідства», яка розглядає Україну вкупі з північно-африканськими країнами... До речі, Лівія — одна з цих північно-африканських країн, партнерство з якою вже проголошено пріоритетом Брюсселя. Так само як партнерство з ними в НАТО. Отож, цілком може виявитися вже у найближчому майбутньому, що обом країнам є сенс разом попрацювати над новою політичною географією Європи, обриси якої не знає, як він сам нещодавно зізнався, навіть французький президент Ніколя Саркозi.