Лариса ІВШИНА: Книги «Дня» — посібник iз набуття українського громадянства

РОБОТА НА ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ ІМІДЖ

На ХI Форум видавців у Львові наша газета презентувала третю книжку із серії «Бібліотека газети «День» — «Війни і мир» за загальною редакцією Лариси Івшиної. «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...» — це українсько-польські вiдносини протягом кількох століть у подіях, фактах, персоналіях. Проект вийшов двома мовами — українською та польською. Бо важливо, аби точку зору української сторони щодо цієї проблематики, висвітлену прогресивними істориками, філософами, культурологами, знали також у Польщі, особливо, молоді покоління, які спільне минуле осмислюватимуть для спільного майбутнього. В Україні польськомовної літератури видається вкрай мало, і вона здебільшого — навчальна. За даними Книжкової палати України, у 2003 році вийшло 11 назв загальним тиражем 5,2 тисячі примірників. На вересень цього року ще менше — 5 найменувань книжок накладом 6,5 тисячi. З них 4 назви — це загальноосвітні видання для дітей... Тепер до цього скромного списку додається «Війни і мир» — грунтовне наукове видання, розраховане на студентів, аспірантів, науковців, політологів, зрештою, на кожного, хто цікавиться минулим України і тим, як, ймовірно, може скластися її майбутнє.

На урочистому відкритті Форуму у Львівській опері президент Олександра Коваль нагородила цей проект «Дня» персональною грамотою, зазначивши, як доречно він з’явився — у Рік Польщі в Україні. І це, безумовно, підсилить до нього інтерес.

У перший же день книжкового ярмарку біля нашого стенду щоразу гуртувались люди. Максим Сівців зі Львова, інженер за фахом, придбав уже дві попередні книжки «Україна Incognita» та «Дві Русі» й зрадів появі третьої: «Торік купив ваші видання минулих років. Я цікавлюся історією, але про деякі події, постаті дізнався вперше саме з них. Пригадую, коли прочитав їх, було відчуття, що виріс ментально, інтелектуально, морально... Державницький настрій, характер, якщо хочете, в них відчувається. Гадаю, «Війни і мир» будуть такими ж інформативними й цікавими». Ігор Майгутяк, директор книгарні в Івано-Франківську, відразу взяв книжки на реалізацію: «Люди знають ваші видання. Приходять, запитують, чи є продовження серії... Я сам «Дві Русі» та «Україну Incognita» прочитав, спершу — вибірково, а потім захопився й дочитав до кінця. Подобається, що автори збірок висвітлили не тільки трагедії, руїни та смути, що були в нашій історії, а показали міць, силу, розум українців, врешті тих, хто ніс славу Україні. Тепер розмови з покупцями підтримую, дискутую з ними»...

Викладачі купували «Війни і мир» як навчальні посібники. «У Варшавському університеті на кафедрах україністики і міжкультурних студій я викладаю історію української культури та українського мистецтва, — розповів «Дню» старший викладач кафедри україністики Варшавського університету Ростислав Крамар. — У мене 200 студентів, із яких переважна більшість — поляки. Дехто з них уже добре володіє українською мовою, а декотрі — щойно вивчають. Тому придбав польськомовне видання — для моїх студентів воно буде зрозумілішим, доступнішим. Зараз серед поляків, особливо молодих, спостерігається зацікавлення Україною. Доказом того є хоча б те, що Польща — друга країна, очевидно, після України, за кількістю кафедр, відділень українознавчих дисциплін. Нині є потужні університетські осередки україністики у Кракові, Варшаві... Мандруючи Польщею, був здивований, що є вони і в малих містах, наприклад, у містечку Сосновіц, що на південному заході країни; також на півночі — у Гданську, Білому Стоці... На початку 90-х, коли тільки-но постала українська держава, кількість бажаючих вивчати україністику зросла в кільканадцять разів. Потроху інтерес згас. І останніми роками виник знову. Але його, як відомо, треба підтримувати позитивом з нашого боку».

У той час, коли в країні багато говориться про її зовнішній імідж, газета «День» це робить.

Урсула Подраза з Інституту книжки у Польщі, познайомившись iз нашою новинкою, сказала: «Знайдеться чимало поляків, не говорячи вже про етнічних українців, які цікавляться польсько-українськими взаєминами. Над нашими стосунками часто тяжіють болючі спогади. Але важливо не соромитися відверто говорити про це, що, власне, «День» і робить на сторінках книжки «Війни і мир». Поляків також цікавлять життя і творчість відомих письменників, громадських діячів, які жили в Україні, наприклад, Юліуш Словацький. Скажімо, відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу в Одесі в Польщі викликало великий інтерес. Однак про цю книжку повинні дізнатися у нас. Для цього, може, варто подати інформацію у книжкові журнали, брати участь у книжкових виставках, презентувати проект в університетах, де є українознавчі студії. У Кракові, приміром, є центр української культури, українська книгарня. Гадаю, що книжка «Війни і мир» повинна там бути».

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Наступного дня, 17 вересня, у Блакитній залі палацу Потоцьких, незважаючи на те, що у рамках Форуму паралельно відбувалося чимало цікавих подій, а на іншому кінці Львова Анджей Вайда презентував свій автобіографічний документальний фільм, на презентацію книжки «Війни і мир» зібралося багато людей. Серед них були: заступник голови держобладміністрації Володимир Герич, представник Консульства Республіки Польща у Львові Беата Добош, президент української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, львівська професура: викладі факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Володимир Здоровега і Василь Лизанчук, письменники Марія Матіос і Роман Лубківський, наші партнери — генеральний директор компанії «Крафт Фудз Україна» Юрій Логуш та директор конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова» Тетяна Логуш, голова об’єднання товариств депортованих українців із Закерзоння в Україні Володимир Середа, журналісти, студенти Католицького університету та Львівського університету імені Івана Франка, читачі «Дня», просто відвідувачі Форуму і, звичайно ж, упорядники професори Володимир Панченко та Юрій Шаповал, автори Клара Гудзик, Сергій Литвин, редактор Тарас Компаниченко, перекладачі проекту Ірина Скопіна, Леся Біленька. Презентація пройшла у формі жвавого діалогу. Гості висловлювали свої міркування, розповідали про власні пережиття волинської трагедії, ставили запитання головному редакторові «Дня» Ларисі Івшиній. Традиційно три найкращі запитання були відзначенні призами — двотомником «Україна Incognita» та «Дві Русі» або ж новинкою «Війни і мир» — на вибір.

На початку презентації прозвучала знана у нас і в Польщі пісня «Гей, соколи». Головний редактор «Дня» привітала учасників Форуму та гостей презентації, подякувала усім, хто працювала над новою книжкою, а також тим, хто традиційно підтримує наші книжкові проекти, — Тулубу Сергію Борисовичу, президентові НАЕК «Енергоатом», і Цибуху Валерію Івановичу, голові Державної туристичної адміністрації.

Пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти цього діалогу.

Лариса ІВШИНА:

— Дорогі друзі «Дня» і просто друзі. У стислі строки — за три роки вийшла, тепер уже у власному видавництві газети, третя книжка. Як то кажуть — будьте реалістами, вимагайте неможливого. Її ми присвятили новому осмисленню українсько-польських вiдносин і назвали, я написала про це у передмові, так епічно «Війни і мир». Напевно, це дуже характерно для iсторiї наших стосунків. Війни були у минулому, мир — теж складний виклик. Але ми сподіваємося, що тепер незворотньо стоїмо на тому шляху, щоб зробити цей мир продуктивнішим і наситити його новими ідеями і новою співпрацею.

Пісню «Гей, соколи» українською мовою, яку я вам запропонувала на самому початку, мабуть, усі знають. Якось на запрошення міністра оборони Польщі ми були у Закопане. В корчмі для нас влаштували приємну вечірку. Там хороший польський колектив співав її польською мовою. І я спеціально взяла диск, аби й ви почули. Цілком можливо, вона — своєрiдна музична прелюдія до нашої книги. Не знаю її точної історії написання, але, ймовірно, це хтось співає із тих петлюрівських хлопців, які йшли за Збруч, і казали, що «вона одна там лишилася, дівчинонька моя мила, як стерпіти таку муку — і чужину і розлуку». І про це в книжці — про спільний похід Пілсудського і Петлюри, і про те, що було до того, і, зрештою, що тепер ми маємо. А головне питання, яке нам болить, — якщо Україна — не Росія, то чому вона не там, де Польща. І це питання на обдумування. На нього немає однозначної відповіді, зате є дуже багато версій цієї відповіді.

Загалом вважаю, що ми зробили добру справу. Це потрібно молодим українцям і молодим полякам. Це потрібно для нашого загального кращого розуміння одне одного — без кривд і образ, з відчуттям майбутнього. Саме тому в оформленні обкладинки використали репродукцію відомої картини Матейка «Вернигора». Як відомо, Вернигора — козак- провісник, який віщував падіння та воскресіння Польщі і у майбутньому її зближення з Україною, що символізує дитина у білому. Дуже символічний і добрий ключ. Ми присвятили книжку видатному полякові й щирому другу України Яцеку Куроню. Своє слово на підтримку цього проекту надіслав Глава УГКЦ Блаженніший Кардинал Любомир Гузар. Передмову написав шанований Адам Міхнік. Це так само говорить про спільний інтерес і спільне бажання писати, спілкуватися, розуміти краще одне одного.

Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», упорядник:

— Друзі, зверніть увагу — на обкладинці написано: «Бібліотека газети «День». Тобто мова йде не просто про окрему книжку, а про досить обсяжний книжковий проект, який має велику перспективу. Це вже третє видання. Перше називалося «Україна Іncognita» і, можна сказати, була книжкою-дайджестом, яка зібрала кращі, з нашого погляду, публікації на історичну тематику, що з’являлися протягом кількох років на сторінках газети «День». Друге — «Дві Русі» — мало такий концептуальний характер, і йшлося у ньому про гострі кути історичних взаємин України і Росії. Щодо третього, то ми з особливою ретельністю ставилися до концепції цього видання. Таким чином «Війни і мир» — книжка-роздум, яка увібрала в себе кілька граней. За нашим уявленням вона має три аспекти. Аспект історичний: подіям минулого присвячено багато публікацій, зокрема, часам нашої козаччини. Аспект політологічний: історичні події ми намагалися спроектувати на день нинішній. І зуміли залучити до роботи таких авторів, як Ліна Костенко й Оксана Пахльовська. Оксана Пахльовська виступила зі своєю великою статтею-роздумом над болючою темою — Україна і Європа. А Ліна Костенко на наше прохання дала інтерв’ю, в якому розмірковує не тільки над ліричною для неї темою «Моя Польща», а й взагалі над ситуацією в сучасній Україні, проблемами історичної ментальності. Аспект культурологічний. Я був куратором розділу «Культурний простір», у якому вміщено статті про багатьох цікавих постатей. Скажімо, композитор Кароль Шимановський, історія роду якого пов’язана з Україною, й він сам виростав, формувався тут. Або Євген Маланюк, дороги якого пролягали через Варшаву, і він мав безліч контактів з польськими діячами. Є, звичайно, і матеріали про Адама Міцкевича, професора Лелевеля... «Війни і мир» — це такий том, який, за нашим задумом, провокує продовження розмови на цю актуальну сьогодні і важливу завтра тему українсько-польських взаємин.

Юрій ШАПОВАЛ, керівник Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, упорядник:

— «Всесвітня історія — це сума того, чого можна уникнути», — колись сказав Бертран Рассел. Напевно, це більшою мірою стосується українсько-польських взаємин, тут багато чого якраз можна було уникнути. Свого часу Лариса Олексіївна зініціювала таку своєрідну інтелектуальну інтервенцію — на шпальтах «Дня» ми почали обговорювати питання з нашої точки зору, які давно обговорювалися у Польщі з польських позицій. Ці дискусії стимулювалися головним редактором і переросли у книжку, яку ми, власне, нині презентуємо. Для нас було дуже важливо, коли ми завершили рукопис, віднайти той камертон, який би читач відчував з самого початку. І оцим камертоном стала трагічна подія — смерть Яцека Куроня, і матеріал, що його написала Ева Рибалт про цю втрату. Цей печальний факт все-таки має й оптимістичну ноту. Бо Куронь вчив інших «не згинатися», не пасувати перед обставинами, і найголовніше — він вчив розумінню ближнього.

Нещодавно я з Володимиром Панченком на запрошення Лариси Олексіївни побували в Криму — це була ділова поїздка. І вже в Криму обговорювали нові перспективи, у нас народжувалися нові ідеї і ще і ще раз поверталися подумки до цього проекту, звіряли свої задуми. І, власне, дивилися на книжку, наскільки вона вдалася. Наскільки вона вдалася, судити вам, читачам.

Юрій ЛОГУШ, генеральний директор компанії «Крафт Фудз Україна»:

— Хочу подякувати за появу нової книжки із серії «Бібліотека газети «День». Відчувається, що творчий колектив має відвагу, навіть, сказати б, жорсткість, яка вкрай потрібна, аби українці винесли зі своєї спільної з сусідами історії добрі уроки. Просив би вас взятися за наступний проект. Україна історично знаходиться між Заходом і Сходом, у трикутнику Польща—Росія— Туреччина. Думаю, на черзі книжка про вiдносини України з Туреччиною?

Лариса ІВШИНА: — Це цікава і слушна думка, ми її обговорюємо. У нас є кілька напрямків і кожен з них дуже цікавий. Очевидно, розмова про нашого південного сусіда може бути не менш захоплюючою. Історичні книжки для того й пишуться, щоб краще зрозуміти сучасне та майбутнє.

Володимир ГЕРИЧ, заступник голови Львівської обласної держадміністрації:

— Ми оптимістично налаштовані щодо наших подальших взаємин з поляками, хоч маємо проблеми з відзначенням або фіксацією історичної пам’яті як у Західній Україні, так і у Східній Польщі. Зате не відчуваємо жодних розбіжностей, наприклад, у збереженнi пам’яток спільної культури. Не так давно на українсько-польському кордоні біля села Корчмин, яке сьогодні знаходиться на території Польщі, польська влада спільно з українською громадою відреставрували пам’ятку архітектури — стару дерев’яну церкву. Колись це було одне село, по якому колючими дротами пройшов радянсько-польський кордон. У багатьох по обидва боки залишилися родичі. Історію треба знати ще й для того, щоб залагоджувати минулі прикрощі, непорозуміння... Переконаний, чим більше буде таких книжок як «Війни і мир», таких діалогів, як у цій залі, тим швидше зможемо простити один одного, зрозуміти і жити добре, як сусід iз сусідом.

Марія ЛЕВІЦЬКА, викладач кафедри психології Варшавського університету:

— Завжди знайдуться люди і в Польщі, і в Україні, які говоритимуть про наші стосунки як неприязні, недружні. Але польський уряд заявив, що не має жодних претензій щодо своїх східних кордонів. Натомість у нас знову з’явилися суперечки з Німеччиною щодо західних земель.

Зараз спільно з науковцями та студентами Варшавського та Львівського університетів проводимо дослідження. Одна його частина стосується взаємного бачення історії, інша — сприйняття кривди, яку ми заподіяли один одному, а також розуміння, за що ми, сусід сусіду, вдячні. У людській психології негатив завжди вкорінюється глибше, аніж позитив. Під час дослідження ми разом більше сконцентровувалися на позитиві. Я наголошувала, що у багатьох поляків у жилах тече й українська кров, і в мені також, як і в багатьох українців, — польська. А значить, ми брати по крові... Можу сказати, що молоде покоління поляків, як, думаю, і українців, виростає на інших засадах — довіри, розуміння, цікавості до своїх сусідів.

Тарас КОМПАНИЧЕНКО, кобзар:

— Я часто спілкуюся з польською інтелігенцією, ми робимо спільні музичні імпрези, щоб краще познайомитися одне з одним. І збагнули, як у нас багато спільного. Приміром, українська школа в польській літературі, і навпаки, польська школа в українській літературі XVI— XVIII століть. У Києві, я не кажу вже про Львів, був район Ляхівщина, де віддавна діяв костел. Там проповідував Святий Яцек. У Кракові на стінах Домініканського костелу це зображено.

Коли я приходжу на Вавель, бачу, що на королівських могилах, де королеви були литовського чи угорського походження, майорять прапорці Литви чи Угорщини. А ми жодного разу не прийшли до Міхола Корибута-Вишневецького як до свого. І дуже приємно, що в Пісковій Скалі біля Кракова на надгробній плиті повстанців 1863 року написано, що «між іншими лежить українець Андрій Потебня, брат Олександра Потебні, колишній російський офіцер і співробітник Олександра Герцена»... Новий час вимагає нового трактування історії наших взаємин. Підтвердженням цього ще раз є книжка «Війни і мир».

Оксана ТЕЛЕНЧІ, газета «Голос України»:

— Ларисо Олексіївно, ви народилися і виросли на прикордонні, маєте «свою Польщу». Чи є для вас це питання настільки болюче і щемне, що, може, про нього можна говорити тільки зі сльозами на очах, або взагалі його не варто торкатися?

Лариса ІВШИНА: — Коли ми починали саме третій проект, він для мене був найбільш болючим. У «Дві Русі» взяли такий ключ, до певної міри новаторський, — чим ми можемо допомогти Росії... І відповідь полягає в тому, що чим більше європейською буде Україна, тим здоровішою буде Росія. Ця тема не втратила своєї актуальності. За останній рік тільки зміцнилася моя переконаність у тому, що на користь самій Росії було б, аби ми швидше стали повноцінними європейцями. Нам неприпустимо гаяти час для того, щоб бути в Євросоюзі й бути членами НАТО. Це для мене абсолютна істина. І наша впевненість, куди нам iти, повинна бути несхибною.

Щодо книжки «Війни і мир», то, як ви розумієте, питання складніше. До певної міри так воно і звучить, якщо Україна — не Росія, то чому ми не там, де Польща? Чому наш темп інтеграції до європейського дому повільніший? Чому свого часу сталося «чудо на Віслі» і не було чуда на Дніпрі? Чому в поляків був Пілсудський, а українці не сконсолідувалися навколо Петлюри? Під час підготовки цього видання я багато читала. І почала більше розуміти. Очевидно, знаю, що це було складно. Але ці складнощі неподолані досі, і ризики відтворення небезпек гніздяться в нашому національному організмi, у стереотипах. Повинні провестися дезінфекція, дезактивація, дезодорація. Була спроба це зробити, але вона не доведена до кінця. Рецидиви лишилися. Інфікованість доволі глибока. Треба розуміти, в якому стані наш суспільний організм. Порівнювати наші ментальні особливості та ментальні стереотипи поляків. Цікавитися, якими вони нас бачать і чому? Якими ми себе позиціонуємо? Що ми про себе думаємо? Що думаємо про них? Як це виглядає в нинішній час? Адже це по-новаторськи складне завдання. Осмисливши той комплекс питань, потрібно пропонувати своє бачення. Бо коли тривала дискусія навколо Волинського вузла, мені було прикро бачити наші певні залежності від бідності. Деякі наші поважні люди не хотіли вступати в обговорення питання Волинської трагедії, бо їм зручно їздити в Польщу. Їм здається, якщо напишуть свою правду, то їх поляки не будуть любити. Сумно... А інші хочуть бути добре прийнятими в Москві. І це, напевно, найбільш гірке питання, бо розумію, що стара історія ще не вповні пережита.

ГАЗЕТА НА ЩОДЕНЬ І ВЕЛИКДЕНЬ

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, письменник:

— Книжки із серії «Бібліотека газети «День» сприяють вихованню, внутрішньому цементуванню інтелектуалів, людей свідомих, які горнуться до нового, оригінального, значимого. Бо ми не хочемо ніде інше бути, як бути в себе вдома, в Європі. І не треба створювати нічого штучного. Ларисо Олексіївно, ви робите потрібні проекти і добру газету. Ви — краща редакторка. У Львові вас люблять, незважаючи на можливі ревнощі вдома, і газету читають. Скажіть, «День» — це газета на щодень чи на Великдень? Тобто чи це часопис для суєти і буднів, чи це видання, яке повинне, як казав Франко, плекати ідеал?

Лариса ІВШИНА: — У тому запитанні — відповідь. Треба враховувати час, світ, простір. Ми віддаємо свою десятину цьому. Але, наскільки можна, я завжди намагалася поставити ці запитання, які, сказати б, мають креативний характер. І якщо подивитися, які питання ставила перед собою газета, то, мені здається, нам мали вручити диплом за новаторство в журналістиці. Вважаю, що в «Дні» навіть сформувалася школа креативної журналістики. Постійно ставимо питання для обдумування, відповіді на які, очевидно, самі не можемо відразу дати. Над ними треба розмірковувати. Мислячих людей в Україні багато. І коли починаєш читати «День», порівнюєш з іншими виданнями, то газета стає твоєю. Бо це газета для думання. Ми звертаємо свої погляди перш за все на молодь. Разом з Володимиром Панченком і Юрієм Шаповалом багато подорожували цього року по університетах і побачили величезний запит на спілкування. І це теж недивно. У перший день Форуму я перемикала канали і думала, чи з цієї величезної ваги культурної події зроблять телевізійники подію. І мало хто показав сюжет про це фантастичне дійство у Львові. А це повинно було бути просто щоденником. Бо паралельно не відбувалося нічого важливішого за Форум для духовного росту нації. Я завжди прошу своїх журналістів, якщо це подія номер один, писати щоденні, а потім підсумкові матеріали.

Василь ЛИЗАНЧУК, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Ларисо Олексіївно, рік тому в «Дні» була ваша стаття «У пошуках своєї країни». У ній була думка, що є чимало людей на високих посадах, які ще досі в Україні шукають своєї країни? Скажіть, за цей час їх кількість зменшилася чи зросла?

Лариса ІВШИНА: — Мене дуже тішать зустрічі зi студентами Острозької академії, Одеського університету, Дніпропетровського гірничого університету — тригодинні дискусії, обговорення книжок... Я сподіваюся, що ці молоді люди ширять ауру цього спілкування, свої думки і щось потроху змінюється. Сiмферопольська гімназія — перша в Криму українська школа такого рівня. Її директор розповідала, що на запитання — що гімназистам найбільше дав їхній навчальний заклад, учні відповіли — навчив відваги. Щороку 1 вересня у школі били вікна... Очевидно, щоб стати українцем, бути українцем — етнічним, політичним, потрібно пройти певний шлях. У нас ще багато тих, які були радянськими людьми, їм або є та дорога до українства, або вже немає. Все залежить від того, чи буде створено інше середовище. Поки що середовище кисле. А в кислому середовищі, як відомо, живе мало водиться.

Ми їздимо університетами, видаємо книжки, відкриваємо нові можливості пізнання, й бачимо, що є ще багато недовіри, скепсису, байдужості або споживацького настрою — творіть нам духовні плоди, а ми будемо їх споживати. Що за постановка питання? Ми повинні обмінюватися енергією, творчістю, ідеями і разом творити спільний простір.

Обговорювали тематику проекту, ділилися враженнями про нього й після презентації. Призи за найкращі запитання отримали Оксана Теленчі, Василь Лизанчук і Роман Лубківський. Бажаючі просили головного редактора «Дня» підписати книжки. Вдячний Ярослав Ярчак, голова Галицького історико-авіаційного товариства, подарував їй альбом «Старі автори старого Львова», що його видав. Він запевнив, що наступного разу покатає пані редакторку, як говорять у Львові, на старім розкішнім авті. Нас запрошували ще раз приїхати у Львів... з книжкою.