«Лавра — наш символ стабільності»
— Як би ви могли, шановний пане ректоре, окреслити духовну роль Києво-Печерської лаври в Україні?
— Києво-Печерська лавра у сучасному українському контексті — це певний історичний феномен. Феномен у духовному, релігійному, культурному, національному і навіть політичному контексті. З самого початку Лавра стала центром релігійного і державного життя народу, бо творилася на добрих біблійних, тобто євангельських засадах. Завдяки їй суспільству були надані фундаментальні й усім зрозумілі істини, на яких виховувались покоління і покоління, — ці поняття не зазнали девальвації ні в просторі, ні в часі.
Майже всі праведники, що спочивають у Лаврі — то слов’яни, святі нашої землі, які дали нам колись добрий старт і неспотворений початок. Лавра — це справжнє чудо, дар Божий, особливо враховуючи історичні обставини, що передували хрещенню Русі — язичництво, неписьменність, повна незрозумілість для народу нової релігії. Ситуація ускладнювалася тим, що християнська традиція була принесена до нас церковнослов’янською мовою, якою ніхто ніколи й ніде не говорив. Це був синтез слов’янських діалектів, який став зрозумілим тільки завдяки зусиллям учених ченців. Русичі сприйняли християнство у його повноті фактично з Лаври — її чернецтво донесло християнські істини до наших предків у зрозумілій їм мові, у знайомому контексті і на доступному їм рівні. Це було феноменальне завдання — зробити християнство зрозумілим вчорашнім язичникам, довести, що це єдина релігія, єдина істина — істина Спасителя. Вплив обителі поширювався далеко за її межами, — достатньо згадати, що Лаврське духовенство займало єпископські кафедри по всій Росії. А у домонгольську добу з братії Лаври було поставлено 51 єпископ.
Сьогодні нам необхідно пам’ятати і знати, що все, що було до нас зроблено — зроблено навічно. Чому ми, сучасні люди, маємо його переробляти? Встановлений тоді стандарт ніколи не був знецінений; він іноді затухав, його затьмарювали; були часи, коли здавалося, що вже нічого не виживе. Сталін довів нашу церкву до того, що на території Радянського Союзу залишилося тільки три архієрея, всі інші були в засланні, під арештом тощо. Найгірше було в Україні — у деяких областях залишилося по 1-2 храми. Як казали колись, «коли в Росії стрижуть нігті, в Україні — пальці відрубують». Але істина вижила. Навіть у ті страшні часи люди приходили до Лаври, до своїх витоків. Хоча тут були тільки музеї, склади тощо, Лавра залишалася місцем молитви.
Символічно, що радянська влада не наважилася знищити захоронення лаврських подвижників, яких люди почитали століттями. Подвижників, які жили тут дарами і плодами святого духу, такими, як любов, терпіння, допомога, воздержаність, негнівливість, правдивість. Все це формувало українську православну ментальність і саме віра привела націю до початку третього тисячоліття фізично, фізіологічно, морально, ментально і психічно здоровою. Віра сформувала також українську — і панслов’янську взагалі — совість. Бо всі православні фундаментальні істини були нормою, способом життя і мислення нашого народу. Іншого стандарту просто не було.
За прикладом далеко ходити не доводиться. Ось подивіться — здається, що вже весь пострадянський простір труситься від війни, голоду, міжусобиць, ще там чогось. Ми та білоруси — єдині, кого Бог милував. Ми народ не войовничий. Очевидно, у свій час церква натискала аж занадто на соціальну свідомість. Може! Але у справах совісті занадто не буває, здається мені.
— Що заважає Лаврі бути сьогодні тим, чим вона була у княжі часи?
— Що сказати? Деякі сторонні люди кажуть, що Лавра — то два поверхи. Внизу — святість, наверху — люди, ченці. Але мені здається, що справа у тому, що спрощена психологія широкого загалу сьогодні не сприймає психології фундаментальної. На жаль, притаманні нам ідеали іноді затьмарюються під напливом чужих людей, які приходять до нас проповідувати Євангеліє там, де воно було проповідуване ще більш як тисячу років тому. Ходять по хатах, по квартирах, по курортах і проповідують, відкинувши все Святе Передання, наводять власні коментарі й тлумачення, видаючи їх за істину.
Християни відчувають, що біда йде від того, що ми поділилися, вірніше — нас поділили. Але трагедія в тому, що ми піддалися на цей поділ під тиском зовнішніх та, що є найгірше — внутрішніх чинників. У результаті — маємо велику кількість «деномінацій» (щоб не казати «сект»). Вони грають на бідності, на грошах, на пожертвах, на діагностичній апаратурі та ліках. І все це заради того, щоб зруйнувати ті стандарти, якими ми завдячуємо нашим витокам.
Не забуваймо також, в яких умовах живуть деякі прошарки нашого суспільства і до якого відчаю вони дійшли. Однак віра і надія живуть, люди сподіваються, шукають опори. Ось приклад — я вже навіть не пам’ятаю, скільки разів за останні 11 років перевидавався Печерський Патерик (Житія подвижників-ченців), укладений кілька століть тому. Це читання не скоре, не для трамваю чи метро. Між тим, кожний наклад розкуповується зразу і повністю, виданий церковнослов’янською, російською, українською мовами. Мабуть, у часи, коли міняється шкала цінностей, все спрощене (і віра також) користується успіхом тільки у молоді. Люди ж, які в умовах політичної нестабільності відчувають потяг до стабільності, звертаються до таких інтелектуальних явищ, як безсмертний Печерський Патерик. Будь-який міф не може триматися тисячоліттями. А якщо він все-таки стоїть — то це не міф.
— Розкажіть, прошу, про благодійницьку діяльність Києво-Печерської лаври.
— Перший приклад — лаврська їдальня для нужденних. Буває, що за трапезним столом тут збирається до 160 чоловік. Годують людей обідом кожного дня, але сотні жебраків — то вже проблема не Лаври, а проблема держави, очевидно. Лавра займалася благодійництвом в усі часи — тут завжди були проскурники, ломотники, які піклувалися бідними. Згадаємо, як Феодосій Печерський вивіз із монастиря для допомоги голодним останній віз муки. Братія була цим занепокоєна — не тому, що залишалася без хліба, а через те, що ні з чого буде виготовляти проскури для літургії. Вранці, однак, якийсь благодійник привіз до Лаври дев’ять возів борошна.
Нещодавно повністю закінчили ремонт верхньої й нижньої трапезної, то ж є де готувати і де годувати. Лавра допомагає також дитячим будинкам. Блаженніший митрополит Володимир та намісник Лаври опікуються двома сиротинцями. Хочу раз згадати св. Івана Златоуста — «хліб для себе — то справа шкурна, а хліб для ближнього свого — духовна».
Хтось, може, очікує більших масштабів соціального служіння, але все впирається у реальні можливості. Згадаємо, у якому жахливому стані повернули Лавру Церкві. Необхідно було підняти Лавру до рівня, який би давав змогу нормального утримання, консервації та реставрації. На це пішли такі кошти і свої і спонсорські, за які можна було б розширити соціальне служіння. Але тоді була б занедбана Лавра. Зараз трохи розвиднилося — у стіни й фундаменти буде йти трохи менше грошей, а на благодійницьку діяльність — більше. Хочу ще підкреслити — все, що тут робиться для людей, твориться не про людське око, не для журналістів. Добра справа реклами не потребує.
— Прошу зупинитися на видавничій стороні діяльності Лаври.
— У цій справі Лавра має давні історичні традиції; бурхливий розквіт книговидавництва припадає на початок ХVII століття, коли почала видаватися у великих обсягах богослужебна та богословська література (старі книги на той час позношувалися). Тоді у лаврській друкарні було розроблено дуже гарний, зручний для читання шрифт «Оратор».
Друкувалося дуже багато й полемічної публіцистики, зумовленої несприятливим православно-католицьким діалогом та унією. А ситуація була тоді складною. Тільки завдяки тому, що Петро Могила був сином православного господаря Молдови, ктитора православної церкви у Львові, а також тому, що він мав родинні зв’язки з династією тодішніх польських королів, йому дали можливість втримати православ’я у Києві неушкодженим. Полемічна література користувалися величезним попитом — книжок в українському суспільстві завжди не вистачало. А полеміку вели безжально — кусючо, навіть образливо — зо всіх боків. Це, однак, можна зрозуміти — тоді обговорювалося, наприклад, таке питання, як передача Софії Київської уніатам. Це сьогодні греко-католики є такими самими добрими християнами, як ми з вами. Але на початку це була зрада православ’ю і по-іншому до них не ставилися. Згадайте козацькі війни під гаслами захисту віри православної.
Сьогодні Лавра має свою типографію і видає славні колись книги, найкращі твори своїх подвижників та богословів, наприклад шеститомник творів Інокентія Херсонського. Київська Духовна академія веде самостійну видавничу діяльність — друкує дипломні роботи, дисертації, тобто богослов’я нового часу.
— Як ви можете пояснити те, що в кіосках Лаври майже неможливо побачити книгу українською мовою? Мені іноді доводиться показувати Лавру іноземцям, то дуже важко тлумачити їм причину цього факту.
— Видають те, що розходиться, чого люди потребують. А перекладати — це означає невчасно задовольняти потреби віруючих. До того — російську розуміють всі. Є, правда, книги, які видаються не зовсім виправдано — на зразок «Россия перед Вторым присшествием» або, скажімо, полеміка з приводу ідентифікаційних податкових кодів. Це нікого і нічому не навчає, а тільки розпалює хворобливу уяву деяких людей. І там, в Росії, і тут у нас. А загалом, гріх цуратися віри і мови, якою батько й мати говорили.
— Яким чином реагує Лавра і Церква взагалі на гострі політичні ситуації в країні, що торкаються всіх її громадян, всіх віруючих? Колись митрополит Філіп відмовив Івану Грозному у благословенні після однієї із його кривавих «забав»; або згадати, як у ганебні часи єврейських погромів початку минулого століття деякі священики наодинці виходили з хрестом назустріч розлюченому натовпу.
— Преподобний Феодосій також відкрито говорив князю слова, які тому не подобалися. Але є й інша сторона. Ось недавно Блаженніший митрополит Володимир підписав, серед інших лідерів християнських церков, звернення до православних не брати участь у тих нікому не потрібних акціях, що розпочалися на Європейській площі. Деякі видання, зокрема «ЗН», були цим підписом вельми незадоволені. Сьогодні, що не скажіть, що не зроби — «накриють» і не те, що заради істини, а просто так.
А щодо того, щоб вийти на зустріч натовпу — то натовп неможливо зупинити. Вийти тільки щоб вийти — навіщо? По-друге, Євангеліє називає «блаженними» миротворців. Йти ж підбурювати або очолювати — то йти проти Євангелія. Тим більш, що сила протидії рівна силі дії. Якщо ви щось робите, то можете догодити тільки одній стороні, а загальна кількість ворожнечі і грязюки збільшується. Звичайно, можна вийти, можна винести хрест — кожен тепер відноситься до цього по-своєму. Є речі, які поза Євангелієм і поза церквою.
— Розкажіть нашим читачам про найбільш відомих отців, так званих старців Лаври.
Дійсно, в Лаврі є подвижники, яким понад 80 років і які перебувають в сані вже багато десятиліть. Вони користуються великою повагою і довір’ям народу православного. Це, наприклад, архімандрит Аврамій і схієгумен Геронтій. Вони мають колосальний духовний досвід і до них звертається із своїми проблемами багато людей, у тому числі, студенти, еліта, інтелігенція. Подвижники, звичайно, мовчать про справи своїх відвідувачів, про свій вплив на них — це таємниця двох людей; але від них ніхто не виходить розчарованим, усі дякують. А іноді приходять з подякою і радістю родичі людей, з якими говорили старці, — мати або дружина. Подібні справи ніколи, втім, не були масовими, сьогодні також.
Але слава і значення Лаври не в людях — а в її ідеалі та її святості. Це наш символ стабільності — віки прошуміли, влади попадали (Скільки їх було!), а вона стоїть — всеукраїнська святиня. І не тому, що має товсті стіни. Всі історичні нашарування — політичні, геополітичні, національні, націоналістичні, синодальні, імперські — давно знесло вітром. Це наш український стандарт — навіщо шукати іншого?
А без нього — стандарту — можливо все. Можливо пройти мимо жебрака і не дати йому хоч копійку, не перевести старого або сліпого через вулицю, можливі криваві «розбірки» між батьками й дітьми, спрощені відносини між жінками та чоловіками; можливо подавати руки барбосу-негіднику. Це люди, для яких турбота про іншого — будь-кого — перестала бути пріоритетом — навіть в межах сім’ї. Невдовзі молодь, вихована дискотеками, стане нашим урядом, нашими міністрами й президентами. Якщо не повернемося до наших витоків і святинь.
