Легенди, що живуть на дні керамічної посудини

Цього року Музей українського народного декоративного мистецтва, що розташований на території Києво-Печерської лаври, відзначає свій півстолітній ювілей. Він — один з найбільших художніх музеїв України, чия колекція нараховує понад 75 тисяч експонатів від початку ХV століття і до наших днів. А це — вишивка, ткацтво, килимарство, кераміка, різьблення та розпис по дереву, художня обробка шкіри, рогу та металу; художнє скло, фарфор, писанкарство, народний живопис та іконопис, а також твори Катерини Білокур та Марії Примаченко. Біля витоків створення музею стояли Максим Рильський, Олесь Гончар, Левко Ревуцький, Микола Бажан... Але фактично його колекція була започаткована ще у 1899 році як одна із складових зібрання н овоутвореного Міського музею старожитностей і мистецтв у Києві, заснованого на пожертви відомих українських меценатів Олександра Терещенка, Богдана Ханенка та інших.

Позавчора відбулася презентація виставки нових надходжень. За останні п’ять років їх надійшло понад тисячу, з яких понад 150 представлено. Зі слів Ольги Новодережкіної, завідуючої відділом науково-дослідницької та експозиційної роботи, стає відомо, що нові експонати подаровані колекціонерами, фондами, бо грошей на їхнє придбання немає. Раніше організовувалися дві експедиції щороку в різні регіони України, звідкіля привозилося 500-600 цінностей. Остання була в 1991 році... Так, скульптуру «Чотири євангелісти» передали нащадки Ераста Біняшевського, засновника квантової медицини. А так званий складень — невеликий складений іконостас, який можна брати в дорогу, надіслали з Галицької митниці. Полтавські рушники, традиційно вишиті у червоних кольорах, датовані 1901 роком, закуплено у власника. Божичі — рушники, що висіли над іконами, теж придбано у жителя Полтавщини. А скляний штоф 1873 року (посудина для зберігання наливки) надійшов від колекціонерів з Буковини. На ньому цікаве зображення старої церкви, виконане в техніці гравіювання по склу. Міцно закорковані штофи, повні горілки-медовухи, мабуть, подавалися в шинках і вдома при гостині. «На жаль, часто такі експонати не мають легенди. Ми не знаємо, хто їх виготовляв, хто ними користувався, як могли потрапити від одного хазяїна до іншого, — говорить Ольга Новодережкіна. — Вони, безумовно, цікаві для дослідження. Проте пройде багато часу, поки дізнаємося їхню історію». Однак у музеї є чимало експонатів-легенд. Косівські керамічні кахлі (з нових надходжень) відомі тим, що ними була обкладена піч в хаті Іванка й Марічки у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Відомий також той факт, що у повоєнні роки деякі роботи Катерини Білокур не повернулися з виставки у Парижі через недогляд радянської влади. Серед них і розкішний «Цар-колос». Художниця вирішила знову звернутися до цієї теми, однак вийшла не зовсім точна копія, натомість ще багатогранніша картина. Слуцькі пояси теж мають свою історію. Мода на такі шовкові, гаптовані золотими та срібними нитками, пояси прийшла в Україну зі Сходу — Туреччини, Персії. Згодом вони стали предметом колекціонування. У документі «Публічний звіт Київського художньо-промислового й наукового музею імені государя імператора Миколи Олександровича за 1911 рік» записано, що Олександр Терещенко подарував колекцію слуцьких поясів Міському музею старожитностей і мистецтв на честь відвідин його Миколою II. На деяких поясах, що зберігаються понині, пришиті червоні тканинні печатки з буквами «А.Т.» — Александр (Олександр) Терещенко. Це, власне, пояси з великої колекції мецената.

У цьому музеї легенди живуть скрізь. Вони ховаються за склом, на дні містких керамічних посудин, за пазухою котроїсь з вишитих сорочок, у високому очіпку, декорованому бісером, аж поки до них не доторкнутись поглядом. Тоді вони оживають.