«Лiдери є — полiтичного «обличчя» немає...»

Зараз уже мало хто пригадає стотисячні демонстрації та мітинги Народного Руху України наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих. Коли, здавалося, підніми і забери владу, яка валялася під ногами. Більшовики в сімнадцятому не проґавили… Тоді був жовтневий заколот, у 1991 — серпневий ГКЧП, а потім гірке похмілля...

Рухівці 91-го під проводом Вячеслава Чорновола були настільки героїчними, наскільки наші опоненти переляканими. Комуністи на чолі з Кравчуком перемогли, бо боялись і були скромнішими — від них ішов один кандидат у президенти, а від демократів — усі, хто бажав.

Рух на чолі з Драчем і Михайлом Горинем не без підстав наполягав на причетності до здобуття Незалежності, однак здобуту державну самостійність використав далеко не для реалізації програмових ідей.

Тільки новий лідер Руху — Вячеслав Чорновіл, який на президентських виборах набрав 25 відсотків голосів, уперше в Україні зумів створити дієву опозицію, що вартувала Державність і Демократію.

Та все повертається на круги своя. Сьогодні в Рухові (Удовенка) «відстрілюють» усіх, хто так чи інакше стояв біля його витоків. За винятком… Я розумію, що у кожного правила є свій виняток, який підтверджує правило. Але ж Удовенко, зовсім випадкова людина в Рухові, з винятку зробив правило. Під «розстрільні» статті потрапили найближчі соратники Вячеслава Чорновола — Сергій Конєв, Роман Василишин і навіть Дмитро Понамарчук, незмінний прес-секретар убитого лідера Народного Руху, який розбився в машині Вячеслава Чорновола в його останній поїздці.

ВИБЕРИ МЕНЕ

Рух не міг не стати тим, чим він став. А точніше — не став. Через те, що ті, хто ще вчора в Народному Рухові був ніким, сьогодні в Рухові (Удовенка) став усім. Звідки вони взялися — ці запопадливі «кухарки», особливо милі серцю новітнього Брежнєва, що засіли в уже давно безлюдному, як замок Дракули, будинку Народного Руху на Гончара, 33.

Для невтаємничених можу нагадати, що на сьомому (передвиборчому) з’їзді партії в жовтні 97-го року вольовим рішенням Вячеслава Чорновола був затверджений партійний «список Шиндлера», в який не потрапили ідейні ветерани й бійці партії. Про що не раз шкодував і сам Вячеслав Чорновіл.

Потім, відчувши смак влади, в прямому і переносному розумінні цього слова, рухівські нардепи забули, що крім мандатів існує ще й Мати — Україна й Батько — Рух. Як там у Біблії, «батьки їли виноград, а у дітей оскомина»?

У підсумку виборці Руху навіть на Заході проголосували в 99-му році за Леоніда Кучму. Два рухівські «вашингтони» в сумі спромоглися на три відсотки. Що роблять у таких випадках у країнах так званої розвинутої демократії? Правильно, подають у відставку. Але ж як хочеться ще хоч трішечки побути якщо не на політичному Олімпі, то хоча б на «говерлі»!

Спадкова хвороба генсеків, поки не винесуть уперед ногами, дається-таки взнаки. Один із наймолодших за стажем у Рухові «рухівець», Удовенко, та, як дотепно жартував під час президентських виборів Дмитро Понамарчук, «у чистім полі альпініст» Костенко ніяк не поділять спадок Вячеслава Чорновола — кількість мандатів у невідомо чиїй «Нашій Україні». Прекрасно усвідомлюючи, що під їхнім керівництвом їхнім рухам на наступних парламентських виборах нічого не світить, генерали рухівських руїн здали партію на милість прем’єр-варягу і його одіозному оточенню.

Справа йде до того, що рухівці почнуть вимирати як комуністи, якщо цей процес не зупинити.

ВЧОРАШНІ

На мою думку, проблема антикомунізму, на якому Рух заробив перший політичний капітал, сьогодні вже не є такою актуальною. Про комуністів скоро читатимуть у підручниках історії, як про неандертальців. А на авансцену виходять зовсім інші виклики і загрози.

Удовенко й Ко «не помітили», як до реальної влади в Україні прорвалися так звані олігархи. Але замість протистояння їм чимало «омандачених» рухівців відчули себе незаслужено ображеними.

У той час, коли В’ячеслав Чорновіл, як міг, відстоював чистоту рухівської ідеології, «нові» рухівці, ставши нардепами, відчули смак грошей і ще за життя Вождя викручували йому руки — щоправда, марно. Тоді вони просто дочекалися тих пропозицій, від яких «не могли» відмовитися. На початку 99-го дві третини рухівської фракції вирішили продати посаду голови фракції і партії, почавши грати за правилами тих, хто запропонував якнайбільш вигідні умови. (Наразі кажу про тодішнього віце- прем’єра Тігіпка, на якого, зрештою, вказував сам В’ячеслав Чорновіл).

За рік удовенківці самі «дозріли» до костенківців, здавши «канонічний» уламок Руху Порошенковi і Червоненковi. Тепер насилу можу пригадати окремі постулати рухівської програми боротьби із бідністю, розробленої професором Черняком. А особливо ті з них, які вдалось утілити в життя пересічного українця. Натомість рівень життя борців із бідністю поліпшився настільки, що вони за будь-що готові купити собі наступні мандати навіть коштом того, хто їх породив, — коштом Народного Руху України, його слави і честі (про власну — годі й говорити). «Ми не були при владі», — не раз підкреслював В’ячеслав Чорновіл. Правильно, не були. Так, щоб усерйоз і надовго. Але достатньо сьогодні подивитися на тих, хто вже був при владі (Юхновський, Костенко, Удовенко, Заєць, Драч, Коваль, Давимука тощо), щоб зрозуміти, яке «рухівське» надбання знову «сунеться» в парламент.

ХТО НАСТУПНИЙ?

«Наша Україна» — це, звичайно, не земля обітована, хоча, і з бажаною пропискою чи хоча б із видом на помешкання. Можна по-різному думати про Ющенка як про політика і «великого німого».

Але звернімо увагу лише на деякі промовисті політичні й побутові вчинки цього «загадкового» чоловіка чарівної американки: сором’язливе співчуття «самостійникам», які захопили хату КПУ, та бездушна здача відданої пані заступниці, з якою був з’їдений не тільки пуд солі; іудівська мовчанка і тут же «безкомпромісний» підпис під «заявою трьох»; награний оптимізм про повернення після ганебної відставки й говерлівські ігрища з перевдяганням (щоб «свої» бачили, інші — зась!) рухівської футболки; беззвучний спів «Реве та стогне Дніпр широкий…» під підніжжям гранитного Кобзаря у Вашингтоні, а заразом — залаштункове лобизання з майором, що майже два роки не вилазив з-під «батьківського» канапе…

Дивіться, хто повернувся! «Вірний» син «свого батька»…

Тепер, синку, пхай гуртом і в роздріб у прохідну частину свого «блокбастеру» Порошенка, Червоненка, Безсмертного, Стретовича, Єханурова, Гриньова, Шмарова, Жулинського, Щербаня, Ржавського, Мусіяку, Радецького, Ярославського!..

Він пхає, і двері залишаються відкритими. Такий собі прохідний двір. Заходиш в одні двері, а виходиш на зовсім іншу вулицю. Рухам спочатку обіцяли аж по 25 прохідних місць, потім зменшили до десяти — на двох! ПРП поки що втерлася, а КУНом узагалі витерли ноги…

Хто наступний? Може, нарешті, Костенко й Удовенко, яким після минулих президентських виборів, що «не сделаешь в глаза» — їм, перепрошую, все — Божа роса.