Лікування без діагнозу

Вступні промови керівників чотирьох партій були настільки прогнозованими, що нагадували повідомлення про те, що Дніпро впадає у Чорне море. Головне питання — сенс передвиборчого блокування та реальний спосіб його здійснення так і не були належним чином висвітлені. І якщо шановній пані Славі Стецько можна пробачити перебування у позавчорашніх політичних реаліях, то від реальних політичних фігур Юрія Костенка, Віктора Пинзеника та Геннадія Удовенка хотілося б почути щось іще, окрім набридлих вже декларацій про важливість об’єднання і необхідність загравання (інакше це реально не назвеш) з Віктором Ющенком. Запропоновані журналістам соціологічні дослідження «Демократичних ініціатив» також не зробили процес об’єднання націонал-демократів більш прозорим, бо відомо, що в кожній цифрі соцопитувань щодо політики найцікавіше — це її інтерпретація, з огляду на реальну ситуацію в країні.

То чи відбулось, або чи відбувається насправді об’єднання націонал-демократів? Недовга історія вітчизняної політики свідчить, що чим менше у політичного напрямку народної підтримки, тим більше на цьому напрямку амбіційних лідерів. Наш Рух, якщо говорити про широке об’єднання 1990 року, насправді ніколи не мав єдиного загальновизнаного лідера. Кожен вибір на керівну посаду обумовлювався низкою компромісів і менше за все відповідав реальній спромозі реальних політиків. Рух почав роз’єднуватися ще до того, як сформувався. Згодом дроблення набуло просто-таки карикатурних масштабів і лише принципова позиція В’ячеслава Чорновола, який настояв на створенні власне партії під назвою Рух, не дала завершитися остаточному розпаду колись потенційно потужної політичної сили.

Можна в тисячний раз заявляти про вірність національній ідеї, як роблять це Костенко та Удовенко, можна впевнено заявляти, що загальновизнаний лідер — не головне для правого блоку, як робить це Пинзеник. Але подібні заяви не замінять об’єктивного аналізу причин постійного саморозпаду правих партій. Перш ніж заявляти про гіпотетичне об’єднання своїх партій, лідерам обох Рухів слід було знайти і назвати причини, які призводили і ще призведуть до розколу. Якби ці причини були відкрито і відверто названі, якби партійні лідери публічно відмовились від подібних дій в майбутньому, тоді об’єднання Руху і створення правої передвиборної коаліції справді стало б якщо не історичною (за Костенком), то хоча б визначною (за Удовенком) подією.

Рядовому рухівцю, який не має у своїх політичних переконаннях ніяких корисливих розрахунків, так ніхто і не пояснив чому Рух спочатку вперто розколювали, а тепер так само рішуче об’єднують одні й ті самі особи. В словах і вчинках шановних лідерів правих досі не відчувається тої сили і впевненості, яка мала б переконати широкі народні маси і повести за собою. Поки лідери сперечаються щодо технології своїх політичних дій, поки плутано пояснюють власні суперечливі дії та заяви, власне з народом ніхто не говорить. Народу ж для того, щоб він проголосував «за», треба побачити зрозумілий напрямок, в якому його поведе авторитетний лідер. До речі, дефіцит саме праволіберальної — за сутністю, а не за риторикою — сили є помітним на вітчизняному партійному полі.

Ще ніколи аморфні об’єднання на чолі із різнокаліберними співголовами не здобували перемог на виборах. Аби зробити такий висновок, не обов’язково бути політологом чи витрачати зарубіжні гранти. Для цього досить дивитись на життя очима реальної політики. Такого бажання у лідерів правих партій поки що не спостерігається.