Література з верхньої полиці
На початку 2000 року голова Спілки письменників Юрій Мушкетик у програмній статті називає імена лише чотирьох прозаїків середнього віку: Євген Пашковський, В’ячеслав Медвідь, Олесь Уляненко, Степан Процюк. Але цих письменників можна віднести лише до одного з багатьох експериментальних напрямків. Чомусь літературну славу Юрка Андруховича не дуже-то підхоплюють в Києві, про Софію Майданську ніхто з авторитетних критиків не каже, що це добренний прозаїк, а успіхи в пригодницькому жанрі С. Стеценка, В. Шкляра чи Л. Кононовича ніхто не збирається підносити до рівня загальнонаціональних здобутків, бо вони, як оригінальні особистості, кожен у свій час в чомусь не погодились із всемогутньою Спілкою. Така ж доля спіткала і роман Василя Рубана, поета феноменального в українській літературі явища — «київської школи». «На протилежному боці від добра» (Київ, «Український письменник», 2000) починав писатися аж 1980 року, вперше опубліковано в журналі «Київ» у 1992 і, не дивно, що тоді він мав значний розголос, оскільки чудово вписувався у річище постперебудовної журнальної прози, на яку суспільство мало не те що попит, а справжній голод.
Здається, з тих днів минуло не просто вісім років, а ціла епоха. Але і в цій новій епосі «На протилежному боці від добра» не є викопними рештками літератури. Якщо тоді роман оглушував фактажем і підкоряв хронікальним стилем викладення подій, то тепер — майстерністю прози, особливим динамізмом мови (чого рідко досягають українські прозаїки), навальним сленговим ритмом. Маємо справу із літературою з верхньої полиці, щедро насиченою рефлексіями з приводу, припустімо, Борхерта чи Ніцше, роздуми органічно переплітаються із конкретикою сексуальних сцен — все так само, як і в житті пересічного інтелектуала, переплiтаючись становить одну нескінченну медитацію — життя на межі прозріння-божевілля. До речі, основні події «На протилежному боці добра» відбуваються в радянській божевільні спеціального типу, де міркування про сульфазин і галоперидол перемежаються із політичними дискусіями і лірично- сексуальними спогадами. Колись, ще в шістдесяті, прочитавши в самвидаві роман Василя Рубана «Помирав уражений проліском сніг» поет Іван Світличний сказав, що роман непоганий, от лишень якби політичну частину відділити від сексуальної. Те саме стосується і роману «На протилежному боці від добра», лірична частина якого потерпає від тиску документальної. Багато хто порівнює «На протилежному боці від добра» із «Садом Гетсиманським» Івана Багряного. Тут звичайно є велика різниця в манері письма, проте з часів страшного 1937 року, «Сад» є найвиразнішим художнім свідченням злочинів російських шовіністів, і в цьому сенсі проза Василя Рубана несе подібне соціальне навантаження.
Загалом, у Рубановому прозовому доробку — повість «Мертвий штиль» (не опубліковано), роман «Помирав уражений проліском сніг», написаний 1970 року, а опублікований 1994-го, романи «На протилежному боці від добра», «Любиш не любиш» (не опубліковано), «Берегиня» (1992). Якщо до цього додати книгу «Бережа», опубліковану в журналі «Київ», то вийде, що ми маємо масштабного прозаїка, чиїх прозаїчних досягнень сучасна критика впритул не помічає.
