Лицар замків

— Борисе Григоровичу, які перспективи відкриваються перед Україною у зв’язку з участю у цій організації?

— Український національний комітет працює вже десять років, і у нас є можливості бувати на всіх європейських конференціях, працювати в комітетах ІКОМА, а їх там є 26 — комітет музеїв літератури, комітет музею сучасного мистецтва, комітет військових музеїв і таке інше. І як було б добре, якби наші музеї включились в цю роботу, що розвиває і збагачує. На жаль, реальність не завжди співпадає з голосом мудрості: поїздки впираються в наш економічний стан, і ми нікого не можемо відправити на жодне засідання.

— А ви особисто коли останній раз були на якомусь із засідань?

— Ще в 90-му році. Засідання президії проходить у Парижі. А комітети засідають кожного року в якійсь іншій країні. В цьому році комітет літературних музеїв засідатиме в Буенос-Айресі, а історичних музеїв — в Іспанії. З сумом і заздрістю уявляю, як усі музеї світу ділитимуться своїми досягненнями, показуватимуть нові експозиції… Найцікавіше, що і нам є що показати, чим похвалитися, однак у нас — коли торкаєшся теми закордонних відряджень — усі розводять руками. Коли ще був у Радянському комітеті віце-президентом Ради музеїв, то мені щастило — міг щороку їздити. Останній раз мене запитали: куди хочеш — у Париж чи в Японію? Я сказав, що поїду ще раз у Париж, бо хотілося ознайомитися з музейною документацією, з тим, як там опікуються замками. Ще тоді марив ними, і ми в галереї вже займалися оборонними спорудами замків. Пам’ятаю, що дуже сподобалася мені експозиція в музеї історії війська французького. Признаюся, що тоді, блукаючи музейними залами, думав: ось коли у нас в Україні буде такий музей, можна буде говорити про реальну державність. Однак музею такого рівня у нас і досі немає…

— А скільки взагалі у нас є музеїв?

— Близько 300. Це дуже мало. В Україні стільки музеїв, скільки в Голландії. Тільки площа Голландії дорівнює одній Львівщині. У Швейцарії в три рази більше музеїв, ніж в Україні. В Росії було до розвалу Союзу 900 музеїв. А за ці останні десять років їх стало 1800. Там відбувається якийсь дивовижний музейний бум, у нас досі немає музею техніки, до речі, чи не в єдиній державі світу! І що це може означати — що у нас немає техніки взагалі, жодних винаходів, жодних цікавих пристроїв?! Це ж просто дурня якась.

— Газети ж писали років два тому, що ніби створюється…

— Та ходять ентузіасти створення цього музею до Львівської міськради, просять, щоб віддали гаражі трампарку, там хочуть зробити музей, однак поки все застопорилося.

Взагалі, я вважаю, такі унікальні експозиції, які можна показувати у Львові, не можна показати ніде. У світі будують музеї, а виставляти не мають що. А у нас можемо робити музей за музеєм: і музей техніки, і музей визвольних змагань, теж, до речі, про нього десять років точаться розмови. До того ж Львів — столиця барокової скульптури. В інших країнах — Італії, Франції, Чехії теж дуже багато барочних скульптур, однак там все стоїть в соборах, костьолах. А у нас потрібні окремі приміщення. Те, що стояло в костьолах, все понищено. Залишилося те, що нам вдалося врятувати, а це більше 12 тисяч речей, тому у Львові можна такий музей зробити, що світ буде ахати. На чолі з творчістю художника світового значення майстра Пінзеля.

ЧАС ПРИВАТНИХ КОЛЕКЦІЙ

— Загальновідомо, що вашими особистими зусиллями, а також зусиллями працівників галереї врятовано стільки пам’яток культури, що вистачило б на десятки музейних колективів. Мало не щодня ви сідали в стару вантажівку і прямували у віддалені села. Витягували ікони з полум’я, діставали з горищ, виймали з калюж фрагменти іконостасів. Подейкують, що були мало не детективні історії, коли доводилося працювати в умовах суворої секретності, аби ніхто не дізнався, що, приміром, стара, помальована радянською фарбою скульптура — безцінна пам’ятка, продай яку на аукціоні, — дадуть стільки, що можна жити безбідно і тобі, і онукам, і цілій родині…

— Я вдячний своєму колективу, що ніхто ніколи не зрадив справу, не злякався й не зазіхнув на гроші. Це така колосальна річ — мати однодумців в колективі. І саме тому ми все ж таки, хоч із труднощами, а відкриваємо експозицію за експозицією. Зараз в палаці Потоцьких іде повним ходом робота. До речі, завдяки тому, що Львів почав у прямому розумінні тріщати, уряд дає гроші на ліквідацію аварійного стану міста. За рахунок тих грошей і закінчується реставрація будинку Бандінеллі, палацу Потоцьких, який, можливо, відкриватимемо у вересні. Ми галерею ділимо навпіл. В основному нашому приміщення залишиться мистецтво XIX— XXI століття, а в палаці Потоцьких представлено буде європейське мистецтво XIV— XVIII. І намітили окремим залом показати Україну, як вона виглядала в Європі того часу.

— А про приватні колекції не забули?

— Ми хочемо зараз, може, вперше показати приватні колекції. Зокрема, Ярослави Музики, вона подарувала цю колекцію ще у 80-их роках — її твори і те, що вона назбирала за життя. Наразі, це все лежить, так як і колекція львів’янина Островерхова. Остання трошки бруднувата, всілякими методами зібрана. Однак речі унікальні і люди мусять їх бачити. Зараз колекція Островерхова частково виставлена по замках, а в палаці Потоцького інтер’єри двох кімнат зроблені з його речей.

Треба визнати, лише починаємо показувати наших колекціонерів, це нова для нас справа, хоча на Заході це — звична річ. Такі люди одного хочуть, щоб лише написали — колекція подарована таким-то і таким-то. Хіба це так складно?

САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ПОТРЕБУЄ ЗАХИСТУ

— На одній з прес-конференцій я почула висловлену вами думку про те, що останнім часом втрачено багато пам’яток сакрального мистецтва.

— На щастя, саме останні роки почався рух до позитивного, ми мудрішаємо, і наше сакральне мистецтво знаходить своїх шанувальників та колекціонерів саме в колі релігійному. Колекціонувати почали окремі церкви та монастирі. Найяскравіший зразок — отець Севастьян і монастир ордена Студитів. Він зібрав біля трьох тисяч експонатів сакрального мистецтва, прекрасні ікони. Працюють у монастирі і реставраційні майстерні. Вперше в Україні сакральне мистецтво експонується в монастирі Студитів в Уневі і в Михайлівській церкві у Львові. Наголошу на одному нюансі — важливо не те, що о.Севастьян зібрав, важливим є те, що він врятував від знищення. Адже останнім часом відбуваються дивовижні явища — відкриваються нові церкви, реставруються старі, і громада хоче, щоб усе було новісіньке. Скільки ми втратили через це неуцтво! Про це часом побоюються говорити, бо стосується це церкви, однак говорити треба. Загальновизнано, що в ХХ столітті в Україні знищено 80 відсотків сакральної спадщини. Це і війни, і наслідки ідеологічної боротьби в радянські часи. В 50-их роках у зв’язку із тим, що були закриті на Західній Україні церкви, а священики вивезені до Сибіру, більша половина церков (800 лише на Львівщині) знищені. З того, що було в ХIХ ст., залишилося лише 20 відсотків, і з них десь 14 відсотків припадає на західний регіон, а всього 6 — розкидані по східних теренах. З лиця землі в Україні злетіло 15 тисяч церков. А в кожній церкві іконостас, а в іконостасі 30 ікон. Виходить, півмільйона ікон ми втратили. В Україні за Збручем не збереглося жодної ікони 15— 16 століття, лише 18.

Однак знищення на тому не припинилося. Колись уперше один із відомих тернопільських рухівців пан Ігор Герета визнав, що за часів нашої держави знищено більше, ніж за 50 років Радянської влади. Йдеться саме про Галичину. Тому що ні люди, ні священики не розуміють, яка це цінність. Говорять: Навіщо нам таке старе лахміття?! Треба викинути або продати, а церкву розписати новенькими фарбами, свіжими кольорами, щоб як на фотографії все було. Православна церква дуже вільно себе в цьому сенсі почуває і ніколи не радиться. Згідно із статутом, якщо на ікону вже не можна молитися, ікона темна, говорить, що можна її спалити, пустити з водою або закопати в землю. І коли наш музей історії релігії за проханням церковної громади Дрогобича передав їм 24 ікони, то вони їх… спалили! Покоління, яке було зв’язане з церквою 20—30-их років відійшло, а нове вже не знає такі імена як Новаківський, Монастирский, Ковжун, Осінчук, Холодний, художників, що робили прекрасні іконостаси, варті уваги і турботливого ставлення. Зараз прийшло покоління, виховане на мистецтві соцреалізму, воно не завжди в стані осягнути, що таке справжня ікона, візантійське письмо, поствізантійське. Давай їм Христа, як живенького, й Богоматір, як живеньку…

На щастя, ми вже налагодили, маємо гарні, плідні зв’язки з греко-католицькими семінаріями, Католицьким університетом і переконалися, що молоді священики дійсно не мають поняття, що є добре, а що є погане. Тому треба вести велику просвітницьку діяльність. До речі, при соборі Юра нарешті створена комісія, яка розглядає мистецькі речі, інспектує, як реставрується, будується церква. Це дуже позитивне явище.

— Останнім часом ви отримали дві високі польські відзнаки. Стали заслуженим діячем культури Польщі і отримали премію імені Яна Захватовича — «за особистий внесок у справу порятунку від знищення спільної східноєвропейської культурної спадщини Польщі й України». Говорять, у Варшаві, коли вам вручали премію, оплески не вщухали до-овго. Тобто можна сказати, що Польща пошановує вас не менше, якщо не більше, ніж Україна. А в зв’язку із тим дехто говорить, що Польща віддячує вам за збереження її культурних надбань. Адже всі ці палаци — польські. А по-друге, висувають звинувачення — чого це ви не обстоюєте, щоб у Польщі так само докладалися до збереження українських пам’яток ?...

— Сьогодні старовинні дерев’яні церкви в Польщі активно відбудовуються, дослідники видають книжки, досить грунтовні і добре проілюстровані. А що стосується польських палаців на Галичині, то це суперечливе питання. Проектували їх італійські архітектори (Підгорецький та Золочівський замки, приміром, Андреа дель Аква), будували разом з українцями полонені татари. В селі Вороняки біля Золочева мешкали самі татари. В католицькому монастирі в Підгірцях, в Олеському замку ми знайшли цеглини з кириличними цифрами, тобто їх виготовляли українці. А належали замки ополяченим українським родам. Стара проблема українців — наша еліта завжди зраджувала український народ. Ці Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі… За те, що вони ставали поляками, польський король давав їм землі.

До речі, колись Ян Захватович стверджував, що «культурне надбання не має паспортів», адже йому теж закидали в Бейруті, що він підозріло надмірно опікується готикою, зокрема німецькою. Я буду банальним, якщо повторю: мистецтво — єдина форма людської діяльності, яка веде до єднання людей і ламає всілякі бар’єри.

«МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЄ ДЕСЯТИ МІЛЬЙОНІВ»

— Нещодавно прочитала одну думку Ключевського: «Мистецтво — сурогат життя, тому мистецтво люблять ті, кому не вдалося життя…»

— Особисто про мене таке не скажеш. У мене прекрасна донька, два онуки, які теж займаються мистецтвом. А щодо того, яке наповнене життя я прожив, ніхто, я думаю, не сумніватиметься.

— Те, що, як говорять галичани, «при всіх владах» ви були в пошані, має якийсь секрет?

— Мені навіть друзі розповідали, як точаться суперечки відносно того, що мене випускали за кордон навіть в найзакритіші часи. «А чи не свідчення це того, що Возницький був, приміром, капітаном КГБ, ніяк не нижче!?…» На це я можу відповісти однозначно, діставши зі свого письмового столу один дорогий для мене документ — солдатську книжечку. Люди, які пройшли випробування вогнем, важче поступаються своїми моральними засадами. Я просто працював.

— І за свою працю ви отримали гідну винагороду? Мешкаєте в маленькій двокімнатній квартирі, ваша пенсія складає 170 гривень. А через ваші руки проходили речі безцінні… Вам ніколи не хотілося стати заможною людиною?

— Заможні люди надто швидко з людей, які заробляють гроші, перетворюються на людей, які їх самовіддано стережуть. А я свою самовідданість віддавав іншим речам — мистецтву, приємному товариству, гарним жінкам…

Нещодавно про мене написали книгу, яку мої друзі визнали невдалою, і радили — пиши сам. Я часом щось згадую, викладаю на папері, однак, якщо моя пам’ять торкається жінок, то рука зупиняється. Є надто інтимні речі, про які не варто говорити вголос, варто визнавати, що будь-якого чоловіка створювали саме жінки. Мене передусім — моя мама. Вона так несамовито молилася за мене, що, певно, вимолила мені щасливу долю. До того ж я кілька разів бував у ситуаціях, з яких вийти було практично неможливо. Досить сказати, що двічі після наступу я один у роті залишався живим. І двічі мама отримувала повістки — загинув смертю хоробрих. Одного разу сказали їй, що мене розстріляли, це було ще в 43 му, потім виявилося, що вбили іншого хлопця. Мене забрали на фронт в 44- му, сімнадцятилітнім, я встиг повоювати в Прибалтиці і навіть їхав на війну з Японією, та не судилося — військові дії закінчилися. А демобілізувався я лише в 50-му.

Коли помер батько, рідних усіх поховали, і я розумів, що в рідну хату ніколи не повернуся, то взяв з дому перину, зроблену маминими руками. Ви мене питали, чи не мерзну ночами в неопалюваних замках, які ще реставруються? Адже ночувати то в одному, то в другому доводиться постійно. То я вам відповім, що саме в Підгорецькому замку мене гріє мамина перина. В Золочівському теж є перина, подарована мені близькою людиною.

— І все ж таки, як ліплять чоловіка жінки?

— Часом несподіваним чином. На фронті я лише один день був знайомий із симпатичною, веселою дівчиною-снайпером. Вона потрапила в окоп через те, що не виявила очікуваної прихильності до командира. Ми кілька годин перекидалися фразами, говорили ні про що, жартували. І раптом куля німецького снайпера влучила в дівча. Боже! Мені здається, я ніколи так не плакав. Хоча хто вона мені така була? Випадкова фронтова зустріч, а вразила мене на все життя. Я зрозумів, що все крихкіше, ніж здається на перший погляд. Що красу треба захищати, відвойовувати у безвісті та смерті. Може, тому я так уперто і рятував мистецькі пам’ятки, що була на моєму шляху ця жінка.

— У Вас багато приводів для радості — ви стільки встигли зробити. Так звана «Золота підкова» — туристичний маршрут, який пролягає через замки. Без зайвої скромності можна назвати творінням ваших рук. А що все ж таки викликає у вас сум?

— Відсутність десяти мільйонів.

— Ось, бачите, а ви не хотіли стати заможним?..

— Гроші потрібні не мені особисто. Рівно стільки потрібно, щоб завершити реконструкцію замків. Часом лежу ночами і думаю — де дістати 200 тисяч гривень, щоб зробити хоча б двері? В кожному замку працює своя будівельна бригада, але ніхто зробити не може з моїх людей замкових дверей. Робітники отримують зарплату в 205 гривень, а ще недавно діставали 180. Люди відтворюють красу, прагнучи залишити її для нащадків, за смішні суми…Я ніколи з такою цікавістю раніше не ставився до політичних акцій, а сьогодні уважно приглядаюсь до подій. Часом порівнюю цифри. Подейкують, триста мільйонів піде на майбутні президентські вибори. О, якби мені ці гроші, я б по цілій Україні замки та палаци відреставрував, відремонтував би музеї, створив стільки чудових експозицій! Нічого не може виправдати людину, яка витрачає матеріальні засоби, гроші на мізерне, не плекає, а руйнує. Коли ми це, нарешті, зрозуміємо, то будемо такі щасливі!