Любити Оклахому!

Я радий вітати появу Олександра Ірванця, мого майже ровесника й одного з найдотепніших людей у сучасному українському літературному процесі, на сторінках нашої газети, з якою я маю честь бути пов’язаним, у контексті літературної дискусії, розпочатої професором Вірою Агеєвою, моєю колегою по Києво-Могилянській академії. Правду кажучи, цікаві зауваження проф. Агеєвої часом виказують присутність тіні такого собі напівзабутого предка, який зарився у тонкощі української літературної критики на берегах ріки Чарльз, та, можливо, скуштував забагато міцного французького деконструкціоністського вина, що перебродило на заквасці з якогось Жака Дерріди і злегка вже вивітрилося.

Дозвольте мені бути відвертим. Я — не письменник і не критик, а всього лише історик за освітою, аналітик політичних реалій і педагог за покликанням, публіцист через обставини, батько (і вітчим) милістю Божою і, за примхою долі, знайомий, а в деяких випадках — друг багатьох видатних сучасних українських письменників, як живих, так і покійних. Я не маю ні досвіду, ні бажання судити, скажімо, чия спадщина стоятиме вище в історії нинішнього покоління українських поетів, — Ігоря Римарука чи Василя Герасим’юка. Я тільки знаю, що вони радіють досягненням один одного, і я вітаю те, що їм уже вдалося здійснити, і те, що на них, безсумнівно, ще чекає. Ігор навіть трохи зніяковів, отримавши Шевченківську премію раніше за Василя, але це не так важливо. Василь отримав її наступного року, й обидва, безсумнівно, залишать зберігатися у формальдегіді щось, що оцінять ті, кому доведеться його препарувати. Те саме я можу сказати про Івана Драча і Дмитра Павличка, моїх друзів зі старшого покоління, з яких перший став піонером сучасної європейської поезії українською мовою, а в останнього є настільки чудові вірші, що їх іноді співають як народні пісні, не підозрюючи, що автор живий-здоровий.

Олександр Ірванець обезсмертив себе справді блискучою пародією на «Любіть Україну» В. Сосюри, вірш, який відіграв роль не тільки у літературі, а й в українській самоідентифікації, необхідність якої розуміли навіть постсталінські комуністи (питання національної ідентичності у Радянській Україні вимагає написання есе, що перевищує обсягом цю газету, і я залишаю іншим право зробити перший постріл у цій словесній дуелі). Проте автор оригінального, всесвітньо визнаного класичного вірша перевернувся б у домовині, якби дізнався, що школярі краще б «з’їли кирпичину», ніж вчили вірші його друга Павла Тичини.

Те саме стосується Едгара Алана По, автора «Колоколов» — кращого в англійській мові прикладу ономатопеї, мистецтва звуконаслідування. До речі, до мого й Ірванця віку По був давно мертвим. А Ірванець вніс певну комічну розрядку, вельми необхідну після неминучого в українській літературі пафосу, на зразок того, як шекспірівський Фальстаф вносить розрядку в напруження трагедії, в яку автор вмістив цього персонажа. Поетична група «Бу-ба-бу» дала світові вірша, який можна порівняти зі згаданим твором Ірванця: «Джульбарс повісився» Віктора Небораки, чудовий жартівливий епос про собаку-самовбивця, а також його ж перл про те, як у його квартирі всі бігають туди-сюди, а автор-татусь усім «робить зауваження».

Ту літературу, яку взагалі варто читати, пишуть для людей. Вона служила цілям розваги й освіти задовго до того, як з’явилося радіо, телебачення і комп’ютерні ігри — пародія, що балансує на межі культури і кітчу. Інший молодий поет і полеміст, Микола Хвильовий, протестував проти цього у своїх злих нападках на Тараса Шевченка за кілька років до того, як розніс собі голову пострілом у «похилому» віці 39 років трохи більше 70 років тому, 13 травня 1933. На нещастя для Хвильового, неможливо повернути його праці національній самосвідомості українців, відновлюючи тим самим перерваний процес культурного розвитку, без того, щоб примусити школярів з’їсти пару цеглин із тих, що він заклав своїми творами (а ось дещо, скажімо, з Корнійчука можна б і викинути). Жодному пристойному письменнику не подобається, коли його твори використовують у ролі заспиртованих жаб для тих, чий смак не приймає нічого більш витонченого, ніж Дюк Нюкем або «Нашестя помідорів-убивць», але в цьому і полягає суть вивчення літератури і залучення до культури. Автор «Тіней забутих класиків» (заголовок є відсиланням до «Тіней забутих предків», класики української літератури, як і кінематографа) повинен би знати, що навіть посмертно ніхто не запитує в авторів, чи хотіли б вони, щоб їхні твори знекровили, перевезли на поромі через Стікс і забальзамували, але будь-хто, хто бере перо до рук, повинен бути готовий до цього.

Імовірно, щоб зрозуміти це малоапетитне явище, слід звернутися до теорії відчуження, спочатку створеної Гегелем, який використав термін «теодицея» — виправдання Бога, покликане пояснити, чому Отець Небесний створив цей світ сповненим зла, у чому ми переконуємося щокроку. Ризикуючи понадміру спростити, можна сказати, що, на його думку, витвір одразу перестає бути частиною свого творця й іноді може навіть протистояти йому. Можливо, щось із написаного мною також стане заспиртованою частиною шкільної програми, але доводиться цим ризикнути.

Повернiмося до гарвардського професора української літератури, чию тінь я побачив у статті, з якої почалося наше обговорення. Два десятиріччя тому, коли я ще думав, що ніколи не отримаю дозволу приїхати сюди, оскільки я вважав, що є речі важливіші за візу, він приїхав до України з лекціями. Він оголосив аудиторії, зголоднілій за будь-якими контактами з тим світом, з якого походжу і я (цей голод усе ще відчувався, коли я приїхав сюди у 1990-му), платячи Цезарю його ж монетою, що такі емігрантські письменники-націоналісти, як покійний Євген Маланюк і нью-йоркська школа українських поетів, — «узагалі не література», а така собі гра слів. Я не був на цій лекції, але чув про неї від друзів, які були там присутні, і мені доводиться покладатися на їхню пам’ять. І справді, багато хто з моїх близьких друзів відмовлявся читати Маланюка, поета і мислителя, який також зробив свій внесок у сучасну класику, тільки через його некролог Максиму Рильському. Тільки після смерті Рильського Маланюк зміг висловити свою любов і безмежну повагу, яку він і його покоління емігрантів відчували до людини, чиї дилеми були їм дуже добре відомі.

Вчені, як і поети, переживають важкі часи, що ставлять перед ними їхні власні моральні дилеми. Чи варто нападати на покійного Олеся Гончара за його «Прапороносців»? Так, у них є вихваляння наївних хлопчиків, які воювали «за Батьківщину, за Сталіна». Він і сам був одним із них. Чи повинна Україна викинути зі своєї історії ціле покоління, що пройшло від Сталінграда, Ленінграда і Москви до Берліна і Праги, на чиїх очах гинули їхні кращі друзі? Попри всі жахи сталінізму, хіба не вони звільнили людство від однієї з двох справді жахливих систем ХХ століття? А Гончар зробив усе, що міг, щоб зберегти усе можливе з української культури. Якщо вам не подобаються його «Прапороносці», можна замінити їх його ж «Собором», який після щербицько-федорчуківського великого погрому української інтелігенції 1972 року сміливо заклав наріжний камінь у все ще триваючу розбудову України на базі її вкрай складної історії. Гончар не заслуговує зарахування до категорії забутих предків, а попереднє покоління з радістю прийняло б його до своїх лав тепер, коли їх повернули із забуття, на яке їх прирекла система зла. А викреслити зі списку можна і кого-небудь іншого.

Я тільки одного разу зустрічався з покійним Олесем Терентійовичем, літературним титаном, який люб’язно запросив мене на обід на своїй дачі; з хворим, але мудрим стариком, із яким я мав незабутню розмову. Крім іншого, він сказав мені, що написав «Прапороносців» тому, що хотів зняти з українців обвинувачення в колабораціонізмі й фашизмі, обвинувачення, яке, як йому було чудово відомо, було несправедливо кинене всім українцям-емігрантам по той бік Залізної завіси. Моя дружина й інші письменники, які також ризикували бути заспиртованими педагогікою, розповідали мені, як на історичному пленумі Спілки письменників у 1986-му Гончар стояв на трибуні у присутності першого секретаря КПУ Володимира Щербицького й Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко. Він відважно намагався пояснити, що означає новопроголошена політика гласності щодо того, що було викреслене з історії української нації, але не з її пам’яті. І тим самим прорвав шлюзи гласності, яка завирувала на цьому з’їзді.

Я там не був. Як стародавній грек на ім’я Фукідід, винахідник мистецтва і науки історії, тут я можу лише покладатися на спомин присутніх там, де я не міг бути, але його роботи пройшли випробування часом. Я також доторкнувся до мистецтва усної історії через тритомник спогадів свідків Голодомору, який Олесь Гончар, за його словами, читав як «чорну Іліаду» українського народу. На Заході усна історія є визнаною методикою, а мемуари — історичним джерелом, за винятком, мабуть, тієї гілки науки, яка вивчає цю частину світу. Можливо, сьогодні, поки свідки цього епізоду в 1986-му живі і здорові, організувати конкурс на краще оповідання про цей справді героїчний момент на шляху до відродження України? На жаль, мені нічого запропонувати їм як приз, крім усе тієї ж банки з формальдегідом.

Перед вченими і письменниками, та й перед усіма нами, хто мешкає в цьому недосконалому світі, у важкі часи постає вибір. У моєму поколінні для моїх колег це був вибір між компромісом задля отримання візи до Країни Рад і порушенням заборон із ризиком решту життя кусати лікті, що неминуче для того, хто ніколи не зможе побачити те, про що так хоче дізнатися. Ті, хто старші тут, поставали перед вибором — створювати так звані «паровози», щоб заробити право писати про те, що насправді важливе, чи втратити нічим не компенсовані роки за колючим дротом або у внутрішньому засланні. На Заході ми ризикували в основному небагатьма речами — лише кар’єрою, й особисто я за десять років в Україні виграв більше, ніж міг би програти, втративши можливість працювати у якому-небудь американському університеті, де половина моїх колег зовсім не чули про країну, яку я спробував зрозуміти. Я вдячний зіркам, що є Господь на Небесах, щоб судити нас, хто стоїть перед складним вибором на сипучих пісках моралі, де ми всі рано чи пізно опиняємося. Я не можу судити тих, хто був тут, але маю певне право судити тих, хто пожертвував своєю цілісністю, щоб приїхати сюди. Вони також постануть перед суддею вищим, ніж я.

Але камінчики у город Гончара все ж залишають у мене неприємний присмак. Вони нагадують мені про сучасний американський рух за заборону тримати «Гекльберрі Фінна» у шкільних бібліотеках, оскільки там є персонаж на ім’я Ніггер Джо, чорний раб, одна з найгуманніших постатей в американській літературі. Звичайно, не даремно слово «ніггер» стало політично некоректним, але всі діти чули його в набагато гіршому контексті, ніж у Марка Твена. Повністю забороняти його, на мою думку, так само безглуздо, як заперечувати існування сексу, поки юнацьке життєлюбство не дозволить дітям дізнатися на практиці, звідки вони беруться. За вікторіанських часів один англійський видавець на прізвище Бодлер вирішив захистити молодь від шкідливого впливу, опублікувавши зібрання творів Шекспіра, в яких усі сумнівні, з погляду моралі, пасажі було або викинено, або переписано так, щоб відповідати вимогам чутливих сучасників. Невже ми хочемо «бодлеризувати» українську літературу?

Я сумніваюся, щоб милосердний Бог суворо засудив тих, хто був вихований войовничими атеїстами і солдатами партії і за першої можливості зайняв моральнішу позицію. Я не погоджуюся з тим, що літературу можна розглядати поза історичним контекстом тих, хто її створював. У цьому світі колесо добра і зла, того, що слід пам’ятати і що краще забути, продовжуватиме повертатися на шляху до вищої точки, яку нам бачити не дано. Хвильовий і його покоління зробили все, що могли; те саме зробили і Гончар зі своїм поколінням, і Драч, і Павличко зі своїм, і наступне покоління, яке досягло розквіту в 1980-х. Подобається вам це чи ні, але мої молодші друзі також у цьому поїзді, у який ми всі сідаємо і вирушаємо до різних місць призначення. А серед зустрічаючих безумовно будуть мої друзі з «Бу-ба-бу».