Марафон

Звернення Президента України Леоніда Кучми до українського народу з приводу 11-ї річниці Незалежності миттєво стало політичною подією № 1. Глава держави виступив із пропозицією здійснити в країні ряд політичних реформ, про які вже давно йшлося в українському політикумі. А саме — про перехід України до парламентсько- президентської республіки. «Для сталого й динамічного розвитку України потрібні рішучі зміни в політичній системі, — сказав Президент. — Склалося так, що Україна сформувалася як президентсько-парламентська республіка, з усіма перевагами та вадами цієї системи. Мабуть, іншого шляху у нас не було. За умов відсутності демократичних традицій, при слабких політичних партіях Президент мусив брати на себе відповідальність за прийняття важливих рішень. В тому числі й насамперед — в питаннях економіки. Згадаємо — чимало реформаторських ініціатив, які згодом знайшли підтримку суспільства і парламенту, було започатковано саме президентськими указами. Але я переконаний: для дальшого розвитку Україна потребує переходу до іншої політичної системи — парламентсько-президентської республіки... Переконаний, що нам не варто винаходити якийсь свій, український велосипед. Такий механізм давно існує. Він включає коаліційний уряд і спирається на сталу парламентську більшість. Парламентська більшість формує уряд і несе відповідальність за його роботу». Президент виклав також своє бачення конкретних механізмів формування політично відповідального уряду й політично мотивованої парламентської більшості: «Одним із кроків у напрямi політичних реформ має стати реформа нашого виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи. Іншими словами, нам необхідна пропорційна виборча система, але європейського зразка. Назріла потреба в адміністративно-територіальній реформі. Розробку її концепції та широке громадське обговорення вже просто неможливо відкладати. Перехід до парламентсько- президентської моделі та посилення місцевого самоврядування — це і є наш європейський вибір. Саме така політична система демонструє свою ефективність у більшості країн Європи. Я вже доручив створити робочу групу з розробки проекту політичної реформи і закликаю всі політичні сили, в тому числі опозиційні, включитися в цей процес». Леонід Кучма також акцентував на необхідності дотримання конституційних норм передачі влади, тим самим спростувавши чутки про можливість своєї участі в президентських виборах 2004 року. «Україна вже раз здійснила — і, не маю сумніву, вдруге здійснить у визначений Конституцією час — мирну передачу влади від одного президента до іншого», — підкреслив Президент України.

Реакція основних політичних сил, особливо що стосується опозиції, свідчить про те, що для багатьох висунуті Президентом пропозиції виявилися несподіванкою. В стані «четвірки», котра, за інформацією «Української правди», напередодні на нараді у п’ятницю обговорювала плани осінніх акцій, активно заговорили про необхідність терміново міняти гасла. Воно й не дивно — вимога переходу до парламентсько- президентської республіки заявлялась як чільна мета опозиційних сил, мета, здійснення якої було офіційно задекларовано як привід для акцій протесту. Тепер опозиція стоїть перед дилемою: або відмова від політичної ініціативи й підключення до парламентської роботи з ініціативами Президента, або — саботаж пропозицій влади по суті й радикалізація дій по формі. Втім, як і слід було очікувати, миттєво стали помітними розбіжності в позиціях представників «четвірки». Головний речник дискусій навколо необхідності переходу до парламентсько-президентської форми правління Віктор Ющенко на пропозицію Президента відгукнувся негативно. Як випливає із його слів, переданих агентством Інтерфакс- Україна, лідер «Нашої України» не бачить на сьогодні перспектив реформування системи влади в країні. На його думку, «у парламенті склалася ситуація, яка дискредитує ідею парламентської демократії», парламент залишається «маріонеткою в руках певних сил». Створювати сьогодні парламентську республіку, вважає Ющенко, недоцільно. Лідер КПУ Петро Симоненко висловив переконання, що парламент міг би вже нинішньої осені внести зміни до Конституції з метою втілення проголошеного Леонідом Кучмою. «Якщо це серйозна заява, то Президент повинен ініціювати відповідь Конституційного Суду України на раніше спрямований групою депутатів законопроект з питань переходу до парламентсько-президентської республіки, після чого створити конституційну комісію, яка б, виходячи із заяви Президента, ще раз оцінила ці пропозиції, і, вже після рішення Конституційного Суду, ці пропозиції можуть бути внесені на розгляд парламенту. Фракція комуністів при підтримці пропрезидентського блоку на осінній сесії може отримати 300 голосів, щоб узаконити зміни в Конституції», — сказав Петро Симоненко. Лідер БЮТ Юлія Тимошенко виступила із заявою, в якій повідомила, що вона «палко вітає» рішення Президента щодо реформ. Щоправда, задля їх успіху, на думку пані Тимошенко, Леонід Кучма повинен подати у відставку. Водночас один із лідерів СПУ в своїй заяві «задовільнився» перспективою «конституційної угоди про перехід частини повноважень Президента до парламенту».

Всі члени опозиції поки що говорять про рішучість провести заплановані на 16 вересня акції протесту. Однак ясно, що тепер вивести на вулиці заявлену кількість людей — 250 тисяч, буде на порядок важче. Принаймні грошей викласти за це доведеться набагато більше — адже після даної Президентом згоди на пропоновані опозицією реформи сподіватися на те, що вдасться витягти на вулицю людей з ідейними переконаннями, особливо не доводиться.

В той же час очевидно, що втілення в життя політичних реформ, про які йде мова у зверненні Президента, — це політичний марафон. Коментуючи президентське звернення, народний депутат України Леонід Кравчук зазначив, що схвалює позицію глави держави, у той же час підкресливши, що «це не є початком реформи». На його думку, таким початком стане внесення змін до Основного закону і створення для цього відповідної конституційної комісії, яка внесе пропозиції у Верховну Раду і Президенту. Перехід до парламентсько-президентської системи влади вимагає внесення «колосальних змін до Конституції» — вважає Леонід Кравчук. Звернення Президента України Л. Кравчук розцінив як «крок назустріч опозиції». У той же час він зазначив, що до акцій протесту «треба ставитися спокійно», і, якщо вони будуть проводитися в рамках закону і Конституції, «в демократичній державі цього ніх то не може заборонити». Своє позитивне ставлення до викладених Леонідом Кучмою пропозицій висловили ряд інших політичних лідерів. Так, на думку екс-віце-спікера Верховної Ради, лідера фракції «Демократичні ініціативи» Степана Гавриша пропозиція Президента про проведення негайної політичної реформи свідчить про те, «що він розуміє саму недосконалість політичної влади». С. Гавриш підкреслив, що «найбільш важливою» є заява стосовно того, що Президент згодний на обмеження своїх повноважень для створення влади європейського типу, коли парламент визначає зміст і спрямованість політичної та економічної діяльності виконавчого інституту. Степан Гавриш також висловив переконання, що «Президент тактично випереджає опозицію». Однак, на його думку, опозиція буде шукати можливості проведення широких акцій протесту, можливо, взявши за основу вимогу про проведення дострокових президентських виборів. «Акценти будуть робитися не на системній політиці, а на особистостях», — вважає пан Гавриш.

Попри дискусії, для більшості політичних гравців сьогодні зрозуміло — пропозиція Президента України дає реальний шанс реформувати систему політичної влади в Україні. Але для цього між основними політичними силами необхідно знайти компроміс і розуміння того, що корисніше для країни в найближчій перспективі. Чи зможе вітчизняний політбомонд знайти баланс між власними ставками на 2004-й рік та інтересами суспільства?

КОМЕНТАРI

Олександр ДЕРГАЧОВ , політолог:

— У заяві Президента накреслено багато проблем, однак бракує деталей. Наразі важливо, щоб ця заява перетворилася у політичний документ, який би став підгрунтям для подальших дій. Йдеться, врешті, про те, наскільки крок Президента є щирим і послідовним (а не лише формальною пропозицією, що обговорюватиметься наступні два роки). Водночас очевидним є те, що ця заява грунтується на певних об’єктивних обставинах, а тому існує можливість вивести досить швидко на практичний рівень реалізації значну частину того, що задекларовано. Вважаю, вже протягом наступних тижнів ми зрозуміємо, наскільки опозиція готова співпрацювати з владою (а Президент відкрив сьогодні додаткову перспективу політичних реформ без вуличних революцій). Проте, на мою думку, три опозиційні сили (з яких БЮТ та СПУ є більш послідовними, ніж комуністи) будуть брати досить активну участь в осінніх акціях. Сьогоднi не відомо, наскільки узгодженою буде загальна позиція «Нашої України». Очевидно, у Ющенка зберігається чи то виправдана надія, чи то ілюзія щодо того, що він зможе знайти якийсь компроміс із Президентом і, як наслідок, буде крупномасштабно залучений до зміни системи врядування (а також перетвориться якщо не на офіційного, то принаймні прийнятного «спадкоємця»). Цей аспект також буде значною мірою з’ясовуватися протягом вересня. На даному етапі зберігається можливість компромісу між «Нашою Україною» і частиною предстаників з оточення Президента.

Андрій ЄРМОЛАЄВ , директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Цілий ряд партійних лідерів (причому опозиція в цьому сенсі була більш пасивною, ніж представники партій колишньої «Єдиної України») висували аналогічні пропозиції та відповідні розробки. Таким чином, я розцінив би президентський виступ 24 серпня як перехоплення ініціативи в опозиції. Інша справа — наскільки реальними є подібні декларації. Зараз за «кадром» залишається головне — необхідність конституційної реформи. І якщо в найкоротший термін не буде розроблено механізму прийняття нової Конституції, то все заявлене — це лише наміри.

Найбільш iмовiрний сценарій реалізації президентської ініціативи, який напрошується сьогодні, виходячи з почутого — це «кулуарний» варіант. Тобто поправки і законопроекти після їх розробки численними погоджувальними комісіями виноситимуться на розгляд депутатських груп. В результаті конституційною реформою буде займатися депутатський корпус і Президент, а громадськість і політичні сили, які знаходяться поза владними структурами, будуть просто глядачами.

Однак цікавішою видається друга схема, що передбачає можливість організації чогось на зразок конституційного зібрання. Останнє дозволило б винести відповідне питання за межі політичних кулуарів і максимально задіяти механізм суспільного діалогу.

Важливим видається і той факт, що на знаменах Президента накреслені лозунги, які в більшій мірі експлуатувалися партіями чи опозиційними об’єднаннями. На мою думку, мета такого перехоплення: проведення гонок на випередження — «хто кого». Власне, переможе той, хто не лише зможе запропонувати реальний шлях реалізації політичної реформи, але й стане суб’єктом цієї реалізації. Що ж стосується опозиції, то вона опинилася у складному становищі не тепер (після перехоплення ініціативи), а ще в травні — червні, коли виявилася не здатною працювати системно. Таким чином, влітку ми стали свідками безсилля лідерів цих фракцій, які так і не знайшли оптимальної форми співпраці. Більше того, не секрет, що під узагальненим поняттям «опозиція» приховані різні позиції сил. Якщо Тимошенко позиціонується як антипрезидентський політик, то комуністи, які дуже часто були «м’якими» союзниками влади, скоріше грають в ідеологічну війну. Не виключено, що вони (зважаючи на соціальні орієнтири, які прозвучати у виступі Президента) можуть використати це як привід знову відмежуватися від антипрезидентських радикалів. Ще в складнішій ситуації опиняється «Наша Україна», бізнесовій частині якої вигідніше відновити діалог з оновленою президентською командою, ніж бавитися у вуличні ігри. З огляду на це, «нашоукраїнці» можуть використати цей вакуум для того, щоб якось реорганізуватися. Не виключено, що під соусом розгубленості вони почнуть створювати якісь внутрішньофракційні утворення. Крім того, слід очікувати якихось нових ініціатив у стилі договору. Думаю, «нашоукраїнці» не відкинуть ідеї врегулювати відносини з можливими союзниками, які займають більш чітку пропрезидентську позицію.

Можна спрогнозувати, що вже на початку нового політичного сезону вестиметься напружена конкуренція в парламенті за право бути головним провайдером конституційного процесу. Однак говорити про те, хто стане переможцем у процесі захоплення концептуальної влади у парламенті, досить важко. Поки що, думаю, у колишніх учасників «Єдиної України» шансів більше.

Сергій ТЕЛЕШУН , доктор політичних наук, президент фонду «Співдружність»:

—Потрібно зауважити, що у нещодавньому виступі Президента, який викликав підвищену увагу як з боку вітчизняних політиків, так і міжнародної спільноти, можна виділити дві складові: політико-правову та технологічну. З політико-правової точки зору він характеризувався висновком, мовляв Україна вирішила всі проблеми з формування єдиного політичного, економічного та правового простору, склалася як повноцінна держава, а отже підійшла до етапу реалізації політичних реформ. З огляду на технологічну складову виступ окреслив питання тактичного (розшарування опозиції) і стратегічного характеру, а також створення системи противаг. Крім того, що не менш важливо, було враховано зовнішньо політичний фактор iз врахуванням європейського досвіду.

Для того, щоб аналізувати перспективи запропонованих Президентом реформ, потрібно подивитися, якою буде реакція зокрема опозиції, у таборі якої немає єдиної точки зору на це питання. Думаю, під час осінніх акцій вона буде «бити» по персоналіях, прив’язуючи під них гасла щодо зміни політичної системи. У мене не виникає сумнівів у тому, що частина опозиції шукатиме місце під нові пропозиції.

Водночас слід врахувати, що політична реформа зачіпає всю систему виконавчої і законодавчої вертикалі, а тому не здійснюється за один рік. Вона вимагає внесення змін до Конституції конституційною більшістю в 300 голосів. Власне тут може проявитися технологічний бік справи, що передбачає стимуляцію процесу створення більшості. Таким чином, усі ці фактори будуть впливати на подальший хід реформи. Проте перш ніж робити радикальні кроки, слід насамперед задатися питанням: а чи вичерпала себе Україна як президентсько- парламентська республіка? До того ж не зайвим було б звернути увагу на закордонний досвід, а він засвідчує (принаймні в СНД та деяких країн Західної та Східної Європи) посилення системи виконавчої влади. На мою думку, Україна на сьогодні потребує балансу політичних сил і підвищення змагальності у системі влади.

Вадим КАРАСЬОВ , політолог:

— Ініціатива Президента стосовно політичного реформування в бік парламентаризації, безумовно, зламала кризовий дебют нового політичного сезону, який розраховувала розіграти об’єднана (точніше, перехресна право-ліва) опозиція. «Інституційна мегаугода», запропонована Президентом політичним елітам і контрелітам — з тих акцій, які істотно перекроюють політичний малюнок сил, структуру підтримки і лояльності, і політичних шансів. Для багатьох опозиціонерів — це удар по амбіційних самопроекціях, «ведмежа новина», говорячи біржовою мовою, здатна валити внутрішньоелітні індекси на ринку «українських харизм і месій».

Імовірно, що основним «потерпілим» є Віктор Ющенко. Судячи з тієї лінії поведінки, яку демонстрував лідер «нашоукраїнців», він був проти цієї влади, але у цій системі влади. Тобто, Ющенко не стільки хотів змінити систему, скільки потрапити до неї, зрозуміло, злегка модернізувавши, точніше, «моралізувавши», її. Тому запропонована Президентом глибока перебудова владної системи, зміни генетичного апарату всієї структури влади, зрозуміло, ставить перед Ющенком принаймні необхідність істотної корекції своєї політичної і виборчої стратегії.

Запропоноване Президентом політичне реформування, по суті, змінює структуру політичних значень на тривалий період часу. Інакше кажучи, ініціатива політреформ знімає президентські вибори, до яких активно готувалася опозиція, з політичного порядку денного на наступні два роки, пропонуючи елітам зосередитися на обговоренні проблем перерозподілу конституційних повноважень і всієї владної системи. Парламент повинен зайнятися формуванням нової системи влади. Але позиції Ющенка у самій позиційній структурі і в парламентських координаціях не такі міцні й бездоганні, як в електорально-популістському плані. Тим більше, що пропозиції і ставка ряду політичних еліт на пропорційні вибори і коаліційний Кабінет Міністрів робить більш виграшним розрахунок не на проекти «коаліцій», а на зміцнення партій сильними колективними ідентичностями з метою взяти участь у коаліційному міжпартійному торгу. Зрозуміло, що виникає велика спокуса для партій, що входять до «Нашої України» — і для обох Рухів, і для «Солідарності» — на самостійну політичну гру в парламентсько- кабінетному торгу і в парламентській політиці загалом.

Пропорціоналізація виборів — це відхід від мажоритарного бачення демократії, а отже, зниження ролі так званих мажоритарних лідерів: Ющенка, Тимошенко, Симоненка. У Ющенка немає своєї партії — він стоїть перед дилемою — або зберегти коаліцію, трансформувавши її в сильну партію з одноосібним лідерством (власним), або створювати свою. Останній варіант, у свою чергу, ставить слабковирішувану, принаймні, на сьогодні, проблему пошуку відповідного змагального простору — між «правим націоналізмом» Тимошенко, лівизною Мороза, націонал-демократією Рухів, центристами, есдеками і комуністами. Очевидно, що якщо Ющенко погодиться на парламентаризацію політичного режиму і стане учасником запропонованої Президентом «інституційної операції», то він буде прибічником мажоритарних її форм — тих систем, які надають більше шансів для мажоритарного лідерства, наприклад, французька система, яка має сильне президентське лідерство, але має парламентську логіку функціонування влади.

Що стосується інших активних політичних гравців, передусім, з числа опозиції, то Компартія, по суті, отримала те, до чого вона завжди прагнула: спираючись на сильну колективну організацію, вона завжди може мати свою порцію парламентської і кабінетної влади, і тепер, отже, може зосередитися на боротьбі з ненависним для неї ліберал-націоналізмом Ющенка. Не проти, очевидно, взяти участь, враховуючи ресурс власної партії, відношення до «Нашої України» і до Ющенка, і Мороз. Принаймні, такий варіант не виключений для соціалістів. Тимошенко у даній ситуації, не зважившись на істотне коректування своєї політичній лінії, ризикує потрапити у ряди маргінальних опозиціонерів.

Що стосується самої суті президентської ініціативи, то треба відзначити таке: по-перше, це визнання посилення ролі парламенту, яке відбувається у країні протягом останніх року—півтора. І переведення цього процесу у відкриту і контрольовану Президентом форму. Вибори 2002 року показали, що політика і сама політична еліта зрушилася у бік парламентської свідомості і парламентаризації. І ці вибори були не тільки установчими у тому значенні, що сформували нову карту політичних переваг, змалювали контури стратегій основних політичних гравців у бік парламентської республіки, але й задали парламентський ритм українській політиці. Тобто, саме вибори до парламенту і потім внутрішньопарламентська динаміка визначають і визначатимуть вибори Президента, муніципальні вибори, можливі вибори губернаторів і всю траєкторію української політичної надбудови аж до особистих політичних біографій.

Президентські пропозиції також означають відмову від «династичної» моделі передачі і зміни влади на користь публічних і партійних форм спадкоємності і зміни політичних еліт. Що стосується самої конституційної моделі, запропонованої Президентом, а саме ідеї парламентської республіки, то це поки лише «форс-ідея», «вікно політичних можливостей», через яке можна не тільки стабілізувати політичну ситуацію, оновити політичні еліти, але й сформувати європейську державу і привести до республіканської моделі демократії і по суті Другої республіки, яка приходить на зміну Першій республіці 90 хроків. Інакше кажучи — це проект проекту у двох значеннях цього слова: і як начерк майбутніх змін, і як їхнiй базовий елемент. При цьому треба враховувати, що розкид моделей парламентської демократії досить великий, починаючи від французького і польського зразків до нестабільних парламентських республік подібних до Четвертої французької чи післявоєнної Італії: зі слабкими прем’єром і виконавчою владою, гетерогенними більшостями, домінуванням партійних клік, постійними розпадами коаліцій тощо (при тому, що у центрі італійського політичного спектра знаходилася сильна центрова партія, на базі якої формувалися/розпадалися) численні коаліції. Тому необхідні ретельнi «вироблення і вивіряння» інституційних ідей, ретельна обережна інституційна інженерія з формування ефективної моделі представницької і партійної політики. Тим більше, треба враховувати вплив глобалізаційних змінних — збільшення кількості і вплив транснаціональних акторів, функціональних колективів, ТНК на внутрішню політику, падіння впливу партій, формування постпартійних — інформаційно-медійних — моделей політичної та електоральної мобілізації. Чистота і бездоганність «парламентського експерименту» в Україні залежить від коректного врахування як європейського досвіду політичного процесу, так і вивчення і розуміння російського стандарту політичних змін. Швидше за все, правильно буде керуватися такою тезою: те, що французу (німцю тощо) добре — те українцю рано, і що дозволено Росії — Україні вже пізно.

Пiдготували Наталія ТРОФІМОВА, «День», Ірина КУХАР