Марш нерозважливості в Афганістані

Коли Wikileaks викрила вихідні дані розвідки США й звіти з Афганістану проникли в комп’ютери по всьому світу, коментатори в Пакистані відреагували саркастично. Деякі говорили про «неоконсерваторских вампірів... кровожерливих ісламофобів ... мозкові центри ірредентистів ... (індійських) реваншистів ... що планують іще один розподіл держави, аби вони (могли) продовжити своє криваве свято в... Афганістані». Сильні слова, особливо якщо порівняти з тим, що міністр оборони США Роберт Ґейтс був лише «засмучений» і «шокований» через «витік».

«Витік» викликав таке бурхливе обговорення, оскільки боротьба з «джихадом» під керівництвом США раптово зіткнулася з несподіваним супротивником — правдою. Зараз очевидно, що вторгнення до Афганістану ѓрунтувалося на великому прорахунку, що Афганістан можна успішно окупувати.

Упродовж усієї історії такі спроби завжди провалювалися. Країну можна було окупувати лише тимчасово; її не можна завоювати. Розуміння цієї історичної правди, яку Wikileaks привезла додому, зараз непокоїть нинішніх загарбників.

Велика помилка, яка призвела до афганського вторгнення, була заснована на неправильній відповіді на терористичні атаки 11 вересня 2001 року. З нападників на США переважна більшість були громадянами Саудівської Аравії, яким допомагали пакистанці. Цікаво, що замість помсти після афганського вторгнення США напали на Ірак, а потім, ще до закінчення цієї місії, вони розширили афганську війну так званою «хвилею» військової сили.

Таким чином, майже через десять років після початку війни ми повертаємося до основного запитання: у чому полягала мета цього заходу? Якщо йдеться про боротьбу з тероризмом, то чому США й НАТО нема в Ємені, Сомалі, Пакистані, які все частіше стають притулком для терористів? Або війна в Афганістані насправді направлена на боротьбу з повстанцями, що протистоять урядові Хаміда Карзая?

Поки на ці запитання не буде розумних відповідей, цей захід сприйматиметься як нетямуча нерозважливість. Ось чому викриття Wikileaks виявилося настільки руйнівним, адже одкровення ударили по самій основі як «моральної» підстави ведення війни, так і неоднозначних мотивів, які в цей час використовуються для її виправдання.

Борючись із «тероризмом» і одночасно здійснюючи «каральні акції», натівські сили під американським керівництвом в Афганістані, на жаль, стали порушувати те, за що вони борються. Що ще гірше, відчуття відродження імперських амбіцій також стало частиною загальної картини, і не лише серед афганців. Це відчуття імперської окупації перетворило передбачуване вирішення проблеми терору в Афганістані в саму проблему.

І якщо плутанина мотивів у Афганістані недостатньо ускладнює ситуацію, то є іще Пакистан. Без Пакистану як стратегічного партнера в наданні землі, ресурсів і військової підтримки, операції в Афганістані й надалі блокуватимуться. Але пакистанська підтримка, вочевидь, коштує дуже дорого.

США «купує» союзника в Пакистані, який диктує умови свого співробітництва й одночасно оберігає свої фланги, зберігаючи відвертість своїх каналів для зв’язку з «Талібаном». Це, одначе, цілком зрозумілі запобіжні заходи з боку Пакистану, уряд якого, як і будь-якої іншої влади в регіоні, має бути готове до того дня, коли США й НАТО підуть з Афганістану.

Звичайно, добре, що США більше не вважає, що Афганістан можна трансформувати в певний різновид демократії Джефферсона на Гіндукуші. Проте потрібно зробити ще серйознішу обмовку, адже Афганістан — це, радше, концепція, багатомовний організм із різних етнічних груп, ніж дієздатна держава. Афганці живуть в стані мінливої лояльності до Кабула, і ця єдність завжди була епізодичною з частими періодами фрагментації.

Лише тоді, коли правлячий «емір» у Кабулі демонструє розуміння і терпимість, насправді переважає афганська єдність і певний стан миру. Усвідомлюючи цю ситуацію, розумієш, що сам тип афганського управління і є справжньою проблемою. Тому вкрай важливо визнати, що Афганістаном не можна керувати централізовано, він може лише скеровуватися з центру. У цьому й полягає суть багатьох невдач західного альянсу: вони показали відсутність дійсного розуміння єства Афганістану.

Стосовно інших ускладнюючих чинників, таких як підтримка деякими представниками пакистанських військових кіл «Талібану» й «Аль-Каїди», потрібно пам’ятати про реальність тридцятирічної давнини: рух «Талібан» було створено в результаті злиття національних інтересів США й Пакистану в 1980-х роках. Окрім того, будь-яка спроба вигнати талібів із Вазірістану може призвести до розчленовування Пакистану на частини.

Окрім того, Пакистан, за словами головного військового офіцера генерала Ашфака Кайані, розглядає «Талібан» як «стратегічний актив» у боротьбі з Індією. США й НАТО, схоже, не почали розглядати, що буде необхідне для відокремлення зовнішньополітичних цілей Пакистану від вимог національної єдності, адже ірредентистська агітація проти Індії є частиною тієї сполучної ланки, яка утримує Пакистан разом.

Вибравши своєю метою «Талібан», США перетворила його в повстанську «армію», ідею опору, яку населення почало, у черговий раз, вважати прийнятною. Звісно, «Аль-Каїда» складається з небажаних «іноземців», але коли сили США й НАТО нападають на неї, усі об’єднуються, — і Пакистан таємно підтримує цей союз.

Ця динаміка є чимось, що ми в Південній Азії знали і з чим жили довгі роки. Wikileaks тепер документально оформила наші зароблені важкою працею знання мовою, яку розуміють прості американці та європейці.

Невідкладне завдання, яке стоїть перед президентом США Бараком Обамою, полягає в тому, щоб вивести американську стратегію з безвиході, в якій вона на цей час застрягла, і направити її на підтримку рівноваги між своїми національними інтересами й інтересами Індії, Пакистану й Китаю, які пильно за всім наглядають. Ведеться надзвичайно складний ендшпіль. Що довше він затягується, то більш руйнівним буде кінцевий результат.

Джасвант СІНГХ — колишній міністр закордонних справ, міністр фінансів і міністр оборони Індії, а також автор книги «Джинна: Індія — розподіл — незалежність»