Медіа-амнезія

«Перехрестя кохання», «Камера сміху», концерт Єфіма Шифріна, кілька комедій... Телевізійна програма минулої суботи, 22 листопада, практично нічим не відрізнялася від традиційного телевізійного меню вихідного дня. Все вищезазначене вийшло в ефір у День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. Через 70 років після того, як українська нація втратила — за різними оцінками — від 4,6 до 10,8 мільйона людей, замість документальних фільмів, публіцистичних програм, серйозних дискусій, замість аналізу причин і наслідків Голодомору український телеглядач як компенсацію на більшості ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ (!) каналів міг побачити лише невеликі новинні сюжети. Так, деякі з них дійсно були живими — як, наприклад, на «1+1», де на трагедію подивились через реальні переживання людини, яка пережила два голодомори. Так, більшість цих сюжетів було зроблено якісно і професійно (хоча на одному з телеканалів крихітний сюжет про покладання вінків до пам’ятника жертвам Голодомору супроводжував рядок, що біжить, з новинами спорту і прогнозом погоди). Так, на деяких телеканалах (наприклад, на УТ-1) вийшли програми чи сюжети «до і після» Дня пам’яті. Але хіба цього досить, коли йдеться про найбільшу національну трагедію минулого століття? Iз проханням оцінити реакцію телеканалів на цю подію «День» звернувся до експертів.

Наталія ЛАВРИНЕНКО, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, кандидат філософських наук:

— Не можу сказати, що продивилася буквально усі передачі у День пам’яті жертв Голодомору, оскільки моєю метою не був науковий контент-аналіз. Але на підставі численних включень, які можна розглядати як своєрідний метод вибіркового спостереження, можу відзначити, що новини практично всіх телеканалів не поставили на перше місце тему Голодомору в Україні 1932—1933 років. Минулими вихідними на першому місці у новинах стабільно йшли події у Грузії, а Голодомор ставили на третє-четверте місце. І вже це говорить багато про що. Ця подія не стала пріоритетною, а мала б стати: Голодомор все ж таки торкнувся практично усіх українських сімей, а події у Грузії ще невідомо як відіб’ються на Україні. Тобто політика, як завжди, закрила більш болючі проблеми простих українців. Були тільки згадки, я не побачила жодного масштабного, розгорнутого фільму, присвяченого цій події. Адже про трагедію Голодомору пересічному громадянинові України, крім окремих відомостей, насправді мало що відомо. І раніше, ніж робити якісь політичні висновки з цієї події, треба було б людям (передусім молоді) розповісти вельми детально, на науковій основі, що ж сталося насправді, донести, наскільки це можливо, об’єктивне значення такого феномену, як Голодомор 1932— 1933 рр. На жаль, у нас ця подія, в основному, використовується як деякий політичний пішак у боротьбі різних партій, і це також образливо.

Причина того, що люди не вельми активно відгукуються на цю тему, можливо, ось у чому. Дані моніторингу Інституту соціології показують, що тільки останнім часом в Україні почав дещо підвищуватися соціальний оптимізм. І тому, можливо, люди інтуїтивно намагаються не перевантажувати свою пам’ять сумними подіями, тим більше, що на початку 1990-х повідомлень про такі події було дуже багато. Я говорю про ті факти, які можуть дещо, скажімо, виправдати простого громадянина і пояснити поведінку ЗМІ. На завершення можна сказати, що сам феномен Голодомору, безумовно, заслуговує об’єктивного відображення подій. Він як і раніше залишається білою плямою в історії України, факти про нього все ще не донесено до кожного простого українця, і уроки з цієї трагедії досі ще не отримано.

Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:

— На День пам’яті жертв Голодомору наше телебачення, на мій погляд, відреагувало суто формально — як на черговий історико-політичний інформаційний привiд. Були невеликі сюжети у суботніх новинах, включаючи офіційну хроніку заходів, приурочених до цієї дати, дещо більші блоки у недільних аналітичних програмах. Але інформаційно вони виявилися у тіні обговорення річниці уряду В. Януковича. У суботу на нашому ТБ не було живої людської і гострої публіцистичної реакції на національну трагедію. Справа обмежилася невеликою траурною заставкою на «1+1» і «розмовляючими головами» у півгодинний передачі у денний час на УТ-1. Більше того, у траурний, по суті, для нашої країни день на центральних телеканалах було повно розважальних передач (у тому числі і на тих же «Плюсах»), а на СТБ транслювалося нове реаліті-шоу «Голод». Навіть з формального погляду це виглядало по-блюзнірському. Ось така «пам’ять».

Жива людська реакція у суботу увечері була на Михайлівській і Софійській площах — свічки пам’яті. Але телебачення цього майже не помітило.

ТБ як у дзеркалі відобразило байдужість суспільства до теми національної трагедії. Про неї вважають за краще забути, як про страшний сон. Про Голодомор згадують історики, іноді політики, додаючи поступово темі національної трагедії офіціозно-ритуального характеру. При цьому нерідко доводиться чути таке порівняння — ось, мовляв, євреї спекулюють на своєму Холокості, треба і нам використати свій Голодомор у зовнішньополітичних цілях. Сама по собі подібна постановка питання некоректна і навіть збиткова з погляду етики. Не можна перетворювати національні трагедії на інструмент політичних ігор.

Але якщо вже проводити паралелі, порівнювати відношення єврейського і українського народів до трагічних подій у їхній історії, то порівняння буде не на нашу користь. Для євреїв Холокост це не просто данина пам’яті, це символічне нагадування про необхідність єднання народу перед зовнішніми загрозами. Це той самий «попіл Клааса», що стукає в їхні серця.

Менше за все я хотів би комусь докоряти. Можливо, ми народ з іншою ментальністю, не любимо згадувати про погане і трагічне, вважаємо за краще жити сьогоднішнім днем. Уроки минулого легко забути. Але історія не прощає безпам’ятних.