«Мертва рука минулого, яка хапає за горло живих»
Не осмисливши своєї історії, українці приречені на тупцювання на місці. У кращому разі. Але ще більша небезпека у поверненні в минуле. Про це чи не в кожній своїй публікації попереджав Джеймс. Що йому вдалося зробити за своє коротке життя? Існує Інститут національної пам’яті, з якого сьогодні намагаються витравити саму пам’ять; повільно, але все ж знаходять свого читача його книги. Існує день пам’яті, день Скорботи. Це за наполяганням Джеймса він був встановлений. І горить свіча пам’яті. Не важливо, що не в руках нинішніх владоможців, головне — в душах і у вікнах мільйонів українців «в Україні і не Україні сущих».
Я часто з невимовним жалем беру до рук аркуш з розгорнутим планом майбутньої книги, яку збирався написати Джеймс Мейс. Не встиг. Але тут же погляд падає на блискучу розвідку Володимира Василенка «Голодомор 1932 — 1933 років в Україні як злочин геноциду», де зреалізовано чимало ідей Джеймса. Принаймні він мислив у тому ж напрямку. Складно щось додати до чітких висновків професора Василенка, і важко їх заперечити. А їх і не заперечують, як не вступали у дискусії із Джеймсом. Їх новітні ідеологи як не помічали, так і не помічають. Не читають, не чують. Натомість іде тотальне осміювання самої теми Голодомору, брутальне топтання по страдницьких могилах наших предків. Цей процес набирає сили, ідеологічний речник партії влади Дмитро Табачник перекроює підручники, скасовуються масові заходи, які так чи інакше стосуються трагічної історії України. Жодного пошуку істини в цьому процесі немає, про істину взагалі не йдеться. Заперечення, замовчування Голодомору як злочину геноциду — складова частина тотального наступу на молоду проєвропейськи налаштовану українську демократію, а в ширшому значенні — це злочин проти українського народу. На наших очах відбувається масштабна підготовка до чергової лоботомії української спільноти, воно і справді — народ без пам’яті легко залякати, ним зручно керувати. Але це — цивілізаційник тупик, бо без енергії історії людство втрачає енергію творення, поступу, прогресу.
Сьогодні я пропоную читачам газети «День» практично невідому статтю Джеймса Мейса, написану ще у 1995 році й оприлюднену на III Міжнародному конгресі українців у Харкові 1996 року. Вчергове її перечитавши, вкотре відчула, з якою невблаганністю діє в Україні магічний закон часових петель, і справді сьогодні важко збагнути, чи це повторюється історія, чи просто час затупцював на місці, настільки актуальними є висновки і попередження Джеймса 15-річної давнини. Свого часу цю статтю відмовилися публікувати національно-демократичні ЗМІ, через гострі закиди Джеймса Мейса на адресу національних еліт і проурядових видань, через гостроту соціального аналізу. Утім, феномен праць Джеймса Мейса якраз і полягає в тому, що вони постійно актуалізуються. А це чітко вказує, звідки виросли зуби сьогоднішнього дракона.
