Мейсе, go home!

Я завжди з радістю відповідаю на листи читачів, особливо коли вони висловлюють незгоду зі мною. Принаймні це означає, що вони прочитали мої статті і достатньо часу розмірковували над ними, щоб відповісти. Як учений я почав займатися проблемою українського комунізму ще за тих часів, коли саме слово «українізація» в Україні було під забороною, цілі періоди української історії знищено, національна пам’ять — під забороною, а письменники — розстріляні. Тому я особливо радий був прочитати статтю професора Івана Грущенка (наукову спеціалізацію професора не вказано) в газеті «Коммунiст» від 19 листопада.

Схоже, з погляду мого вченого опонента, я протягом тридцяти років спекулював на Голодоморі, що має означати, що я взявся за цю справу у віці 21 року. Тоді я насправді здобував ступінь бакалавра, відрощував довге волосся, насолоджувався товариством дівчат і виступав проти війни у В’єтнамі. Проте надалі зі статті стає зрозуміло, що не варто чекати від наших читачів-комуністів великої точності.

На початку 1930-х, продовжує наш вчений читач, багато хто голодував через «несприятливі кліматичні умови, а також недоліки в проведенні колективізації…» Що ж це була за погана погода? Давайте запитаємо товариша Сталіна. Він стверджує, що тоді як у 1932 році на Кубані, в Терекському районі та деяких частинах України справді погані погодні умови завдали шкоди врожаю, вони не були й наполовину настільки погані, як попереднього року (Зібрання творів, т. 13, с. 216—217). Якщо нашого професора цікавить історія погоди, він може також звернутися до книги А. І. Руденка «Засухи в СРСР», яку опублікувало Ленінградське гідрометеорологічне видавництво в 1958 році. На сторінці 168 він знайде відомості про те, що в деяких регіонах Радянського Союзу були засухи в 1931-му та 1934-му, але не в 1932—1933 рр. Проблемою засухи 1931 року займався голова Раднаркому В’ячеслав Молотов, який заявив у «Правді» 6 лютого 1932 року, що необхідно організувати допомогу голодуючим Поволжя, а 20 березня того самого року та сама газета відрапортувала, що 40000 тонн зерна зібрали «ударними методами» серед жителів Північного Кавказу (переважно козаків), які вже виконали норму хлібозаготівель. У перекладі нормальної мовою це означає, що до тих, хто вже здав установлену норму продуктів, просто прийшли знову і забрали ще частину зерна.

22 жовтня 1932 року все того самого Молотова (його справжнє прізвище Скрябін, і він був племінником композитора) призначили головою спеціальної комісії з хлібозаготівель в Україні. 18 листопада він провів через КП(б)У резолюцію, згідно з якою наказували провести переоблік ресурсів зерна у всіх українських колгоспах та забрати все зерно у тих, хто не виконав план хлібозаготівлі. Більш того, одноосібників, які «зловмисно» не виконали норму, штрафували: у них відбирали всі інші види продуктів. Цей декрет можна знайти в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», опублікованій згідно зі спеціальним декретом ЦК КПУ від 16 січня 1990 року. Чи нам слід вважати, що Комуністична партія України 1990 року, яка відкрила доступ до своїх архівів, — це не та партія, яку захищає професор? У будь-якому разi, я не бачу тут жодної помилки. Ті, хто відбирав продукти і морив селян голодом, робили саме те, що їм наказували. Який тут був можливий результат, крім смерті мільйонів людей? Чого ще чекати, якщо відібрати картоплю, квасолю та м’ясо у винних у «зловмисній» відсутності зерна? Звичайно, високовчений професор заперечує це, наводячи цифри, що стосуються років, коли насправді не проводили переписів, намагаючись показати, що населення зростало — чого чомусь ніхто не помітив, коли фактично проводили переписи. Все це примушує пригадати німецьких пропагандистів, чий розквіт припадає якраз на початок 1930-х: вони могли пишатися такою аргументацією.

Ще більш схожим на стиль пана Геббельса є обвинувачення в тім, що в моїй дезiнформаційній кампанії (яка полягала, зверну вашу увагу, в цитуванні офіційних документів Компартії) мене підтримували такі нібито продажні вчені, як Іван Курас, Дмитро Табачник та Станіслав Кульчицкий. Невже це я їх купив? Я ніколи не мав достатньо грошей на таку спробу, і єдиний серед них, із ким я мав хоч щось схоже на фінансові відносини, — академік Курас, у чиєму інституті я якийсь час працював. Тут я опиняюся в цілковитій розгубленості. Хто кого купив — він мене чи я його? У будь-якому разi, я маю зізнатися, що мені платив зарплату його інститут, і ніяк не навпаки. Ніхто не заперечує соціальної справедливості, до якої прагнули комуністи. Проте я думаю, для всіх очевидно, що вони обрали неправильний шлях. Не все настільки гладко в проекті Ніцше — «мистецтво забувати як протиотрута для мистецтва історії або пам’яті». Морити голодом невинних людей — не є справедливістю, і запроторювати до в’язниць письменників та істориків — так само. Пам’ять дуже важлива, і я вважаю за честь цей наклеп, зведений не тільки на мене, а й на всіх, хто намагався відродити з архівного пилу пам’ять про тих, кому в ній відмовили. Байдуже, чи вірите ви в людство, чи в Бога, який його створив, — існують речі, які заслуговували і заслуговують на те, щоб бути частиною народної пам’яті. Ті, хто виправдовує або заперечує злочини минулого, так само заслуговують, щоб про них пам’ятали, але судити їх має право тільки Бог. Ця ноша лежить не на мені.

Автор пропонує мені вирушати додому. А де його дім? Інтереси якої країни він захищає, якщо не Червоного Четвертого рейху?