Міф про викрадення Європи
Для багатьох подією тижня стало повідомлення про внесення Президентом України Леонідом Кучмою правок до Воєнної доктрини України. Нагадаємо, що із неї вилучено тезис, згідно з яким вступ України до НАТО та Євросоюзу вважався кінцевою метою політики євроатлантичної і європейської інтеграції. Однак, як відзначив міністр оборони Євген Марчук, Воєнна доктрина не змінює стратегію країни і напрям на євроатлантичну інтеграцію. Про це та інші події тижня — у традиційній рубриці «Дня».
Віталій СТЕЦКЕВИЧ, доктор історичних наук, професор Криворізького технічного університету:
— Найтрагічніше для мене, як людини, що живе неподалік гірничорудних підприємств, — наслідки аварії на шахті «Краснолиманська». Тривожить передусім те, що населення уже майже не реагує на подібні вибухи. Складається враження, що воно вже звикло до цього. І це, мені здається, породжує байдужість. Навіть у процесі приватизації нашої знаменитої «Криворіжсталі» 50-тисячний колектив заводу практично мовчав. Я себе навіть запитую Шевченковою мовою: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»? Також мене стурбувала позиція стосовно нашого євроатлантичного напрямку. Напередодні такої події року як вибори президента — це, на мій погляд, дуже симптоматично. Але мені, наприклад, уже набридло крутити шию і запитувати: куди ми — на схід чи на захід? Я нічого не маю проти поглядів на Росію. Але вважаю, що європейський вибір для нас — це вибір прогресу. Щодо позитивного, то бачу один такий момент. У президентській кампанії нам обіцяли багато бруду. Добре, що я його поки що не бачу. Принаймні на теренах нашого міста. Можливо, тому, що зараз тривають відпустки, і народ трішечки пасивно до всього ставиться. І ще радує те, що син повернувся з навчання зі Сполучених Штатів Америки. Тепер вся родина знову разом.
Оксана ЗАЛІПСЬКА, голова Київської крайової пластової старшини «Пласту» — національної скаутської організації України:
— Добре, що у наших дітей, які зараз «таборують», — позитивний емоційний заряд. Цей тиждень для нас — особливо «гаряча» пора, тому що докладаємо максимум зусиль для того, щоб усі заходи відбулися якнайкраще. Але засмучує те, що, на жаль, обіцяних коштів з державного бюджету так і не надійшло. Кілька днів тому я відвідала Міністерство України у справах дітей, сім’ї та молоді, де мені повідомили, що грошей немає і невідомо, коли будуть. І нам фактично самотужки доводиться проводити масу заходів. Хороше, що у четвер група дітей змогла поїхати на оздоровлення до Німеччини. Цього року «пластуни» Німеччини святкують своє 50-ліття і запросили до себе групу дітей з України. Ми відправили туди представників фактично з усіх регіонів України. Система відбору була чіткою: поїхали ті, хто, за рекомендаціями представників місцевих осередків нашої організації, вирізняється організованістю, ініціативністю, участю в різноманітних громадських та суспільних проектах. Хороше те, що ми маємо змогу допомогти благодійному фонду «Приятелі дітей» у проведенні таборування для 600 дітей- сиріт. Але засмутило те, що до складу делегації України, яка вiзьме участь у Всесвітньому фестивалі молоді у Барселоні, нас не включили. Дивно, що у групі зі ста чоловік не знайшлося жодного місця для представника «Пласту».
Михайло КОМАРНИЦЬКИЙ, директор видавництва «Літопис» (Львів):
— Добрі і погані події минулого тижня я б об’єднав навколо однієї теми — нової версії міфу про викрадення Європи, яка має свій мікро- і макрорівень. Цього тижня ми здали в друкарню — щоб встигнути до вересневого Форуму видавців у Львові — чергову, десяту книжку з нашої видавничої серії «Європейський простір». Це фундаментальна праця за редакцією відомого австрійського історика Петера Дінцельбахера «Історія європейської ментальності», з якою знайомий практично кожний освічений європеєць. Ця 700-сторінкова праця, на думку упорядників та видавців, повинна стати ще однією незліченною рятівною стежиною для всіх українців у мандрівці лабіринтами європейського простору та духу, яка виведе їх на легше і глибше розуміння як нашої європейської ідентичності, так і на усвідомлення глибин нашої українськості. Після прочитання, мабуть, кожний читач переконається, що в самому міфі про викрадення Європи була закладена далекосяжна перспектива її неперервних пошуків, які призводили до калейдоскопічної зміни географічних центрів, територій, цілих культурних епох, держав і народів, артикулюючись в різні форми дискурсу та його різні часово-просторові виміри.
Зміни до Воєнної доктрини є якраз сумною ілюстрацією цього. Однак читаймо Дінцельбахера, і взагалі, читаймо багато, щоб приймати виважені рішення і не робити граматичних помилок.
