МIЙ «День»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»:

— «День» для мене — це шість кращих років мого життя. Ніколи до того дня, коли я почав працювати в нашій газеті, я не міг навіть уявити собі, що існує в Україні така унікальна «республіка духу», якою для мене є «День». Спробую пояснити свою думку.

«Республікою духу» газету можна вважати в тому розумінні, що його вкладав у поняття «республіка» великий Іммануїл Кант. Для нього це було об’єднання вільних людей (незалежно від юридичної форми правління на його чолі міг стояти навіть і освічений, гуманний монарх), що ґрунтується на засадах, по-перше, свободи кожного громадянина (а «День» є унікальною вільною трибуною для висловлювання ідей та думок, якщо вони підкріплені силою аргументів, а не силою голосу), по-друге, залежності всіх громадян від єдиного спільного законодавства (а закон «Дня» один — пошук спільно з читачами суті подій і явищ, якими складними вони б не були), і, по- третє, по рівності всіх громадян (а для «Дня» важить і авторитетна думка академіка, і короткий, влучний відгук так званого «пересічного» читача, якщо це вдумливий читач).

Разом із тим хочу сказати, що для мене в цій «республіці духу» є свої «президенти». Це люди, мудрість, досвід і мужність яких підтримують інтелектуальну міць України, не дають остаточно сповзти в болото примітивізму, що воно загрозливо насувається на нас. Це — академік Іван Дзюба, великий поет України Ліна Костенко, наші видатні філософи Мирослав Попович та Сергій Кримський. Кожна публікація цих духовних «зірок» нації на шпальтах «Дня» — то подія, то величезна пожива для роздумів, часто тривожних, нелегких...

І ще «День», безперечно, є школою. І для мене особисто (я зобов’язаний щодня вчитись у цій школі, бо вважаю для себе великою честю вести в газеті історичні шпальти «Україна Incognita» та «Історія і Я»), і для сотень тисяч наших читачів. Школою становлення і формування модерної української нації європейського зразка. Давайте поглянемо правді у вічі і визнаємо, що цей процес щойно тільки розпочато (і перший — лише перший! — поштовх дав незабутній Майдан), і щоб гідно вчитись у тій школі, треба завжди пам’ятати просту й геніальну пораду Шевченка: думати й читати. Нам, як ніколи, потрібен вдумливий патріотизм, а не патріотизм крику. Це — шлях у майбутнє.

Уроки історії — теж складова у цій школі «Дня». Вони демонструють нам, що роздвоєне, розколоте суспільство (коли, приміром, до 30% наших співгромадян, за даними соціологів, сприймає СРСР як «свою» державу) історично тривалий термін існувати не може. І ще вони демонструють «еліті», що, м’яко кажучи, не варто вважати народ, пересічних, «простих» людей аж такими примітивними. Люди — хоч якою міцною не була влада забобонів та старих уявлень — значно краще розуміють усе, що відбувається в країні, ніж думають можновладці. Отже, і цим останнім варто вчитись у школі «Дня»!

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, власкор «Дня» у Хмельницькій області, заслужений журналіст України:

— Головою Полонської райдержадміністрації призначено Анатолія Бученка. Нова людина у місцевій владі. Треба, думаю, познайомитися. Телефоную. «Газета «День»? — приязно перепитав співбесідник — Приємно чути. Я давній шанувальник цього видання». Відтак Анатолій Бученко називає авторів — від головного редактора Лариси Івшиної і до кореспондента, згадує і про публікації, що справили на нього найсильніші враження. Говорить і про книжки із «Бібліотеки газети «День». «Усі стали настільними,» — мовить.

Ну, й що, здавалося б, з того, що голова райдержадміністрації — шанувальник «Дня»? Він, Анатолій Бученко, — далеко не перший з тих, хто каже щось подібне власкорові «Дня» у Хмельницькій області. Одначе він продовжує: «Стажувався рік у Великій Британії. Там, у Туманному Альбіоні, «День» був для мене «голосом Батьківщини» — вся минула, сьогочасна та й майбутня Україна поставала переді мною з електронної версії газети. Як наразі бачу, автори досить точно передбачили такий перебіг подій». І там, у цивілізованій Європі, він міг зіставити і зробити висновок: «День» «робиться» за найвищими світовими стандартами.

Уже потім, коли зустрівся з Анатолієм Бученком у районі, т.зв. глибинці (лише — географічній), переконався, що він не тільки не читає абищо, а й робить практичні непересічні кроки в організації життя на окремо взятій території країни. В ті спекотні дні якраз були у розпалі жнива — пора, коли його колеги за усталеною традицією брали найактивнішу участь у «битві за врожай». Одначе Бученко мало переймався, як усі, скошеними гектарами і намолотами. «То — бізнес фермерів, що дає їм чималий зиск. Мене передусім турбує, як вони розраховуються із селянами за оренду земельних і майнових паїв, за роботу», — розповідав. Відтак говорив про характерні особливості історії району, яку нова місцева влада взялася «відкривати» для аборигенів. «Під впливом «Дня» це робимо», — зазначив.

Як тут-таки з’ясувалося, Бученко за фахом історик. А наступна інформація від нього змусила автора, як кажуть у народі, аж у поли вдарити: чи то світ тісний, чи то дорогих друзів «Дня» багато у світі...

Он воно що: Анатолій Бученко, коли був студентом, слухав лекції професора Валерія Степанкова! І тепер, коли тільки випадає нагода, зустрічається із ним. Це той Валерій Степанков, якого «День» відкрив передусім для себе. І — для вдячних читачів. Головний редактор Лариса Івшина, коли проводила у Кам’янець-Подільському держуніверситеті читацьку конференцію по книжках із «Бібліотеки газети «День», познайомилася із Валерієм Степанковим, запросила до співробітництва. Він відгукнувся. Саме В.Степанков, який мерзнув на Майдані, у перші постреволюційні дні виступив на сторінках газети з відкритим листом до Президента В.А. Ющенка з пересторогою від хунвейбінізму у новій Україні...

А потім разом із Анатолієм Бученком згадали ще багатьох спільних друзів — найповажніших людей. Нас єднає «День». Велика відповідальність для власкора від першого номера газети. Таке відчуття, наче весь час маєш у руках найдорожчу кришталеву річ — хоч би втримати...

Юрій ГАВРИЛЮК, головний редактор українського часопису Підляшшя «Над Бугом і Нарвою»:

— Восени 1996 року, під час однієї з моїх службових поїздок до Львова, в кіоску на проспекті Свободи купив я до цього часу невідому мені газету «День». «Цю газету купляють саме такі гарні пани, як ви» — сказала тоді продавщиця. Не розпитував я тоді, чи прикметник «гарний» вжила вона з огляду на мій одяг (був я тоді з краваткою та в чорному плащі), чи може вичитала це з мого інтелігентного обличчя (Тату — хвалять нас!), але вчитуючися в чергові доступні мені числа газети дiйшов висновку, що це справді чтиво для «елегантної публіки».

Правду кажучи моє ближче знайомство з «Днем» почалося із 2000 року, коли став він мені постійно доступним через iнтернет — його оперативно актуалізований та дуже простий сайт (отже й зручний під оглядом швидкості доступу до статей) дав можливість постійного слідкування за подіями. А може, не так за подіями, адже вони скороминущі, як за думками та ідеями які кружляли в українському суспільстві на зламі тисячоліть, адже чи не в кожному числі можна було знайти тексти, автори яких не обмежувалися повзанням по поверхні сьогодення, але й намагалися зазирнути глибше. І видно було, що у більшості цих людей справді українська душа. Окрім цього було тут місце для різних поглядів на найосновніші питання політичного і суспільного життя України. Намагання збереження цього принципу було видно навіть у найменш сприятлвий для редакторської незалежності період поміж парламентськими та президентськими виборами.

Зрозуміла справа, що хоч з мене читач емоційно заангажований у справи України, то все ж таки закордонний. Тому інакше буду оцінювати газету, ніж людина, яка в Києві, Черкасах, Конотопі чи Коломиї читає її друкований варіант, яка на своїй спині відчуває проблеми сьогодення, описувані на першій сторінці та в рубриках «День України», «Подробиці», «Економіка» та «Суспільство». Хоч з другої сторони, більшість питань, які важливі для громадян України торкаються також українців з Підляшшя чи взагалі з Польщі — інші лише зовнішні декорації. Ми тут також пробуємо відповісти на запитання, чим є для нас українська ідея, так само важливе для нас питання збереження мови та українського інтелектуального і культурного простору. А й економічні проблеми назагал ідентичні як на одному, так і на другому боці кордону, хоч Підляшшя, разом з усією Польщею вже в Євросоюзі.

Але якщо для українців у Києві та Львові запитання про майбутнє звучить «Якою буде Україна за років...?», то для українців у Більську та Гайнівці воно дещо більш мінорне: «Чи будуть на Підляшшi українці за років..?» На мою думку, позитивна відповідь на друге запитання буде залежати також від того, чи зуміємо Підляшшя, Холмщину та інші історичні регіони вписати в загальноукраїнський національний та інтелектуальний простір — та водночас зміцнити цей простір через використання тутешніх сил.

Саме «День», як газета, на сторінках якої постійно присутні історичні та дискусійні статті дуже широкої палітри авторів, здався мені відповідним до ролі свого роду віконця, через яке читач в Україні (а через iнтернет і у всьому світі) зміг би заглянути в життя-буття українців знад Буга і Нарви. І мої сподівання показалися виправданими, хоч інколи дорікаю собі, що статей міг би дати до друку більше. Але втішаю себе тим, що у майбутньому році як «День», так і «Над Бугом і Нарвою» будуть святкувати «круглі» ювілеї (перший номер нашого журналу з’явився восени 1991 року). А це може бути приводом до деяких спільних починань.

Ольга ВАСИЛЕВСЬКА, «День»:

— У моєму журналістському архіві — пожовкла вирізка з газети «День». «Знайти б в Україні «made in Ukraine» — так називалася ця публікація. І — підпис: «Ольга Василевська, 13 років». То був мій особистий тріумф, який я виявляла із всією тодішньою дитячою безпосередністю. Перша публікація і — в найреспектабельнішій газеті! Матеріал потрапив наступного ж дня на другу шпальту. Вже тепер, коли я другий рік працюю в «Дні», я зрозуміла, як відчуває актуальність теми головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

Актуальність теми полягала в тому, що в 90-х роках уже минулого століття увесь Хмельницький працевлаштовувався на базарах, торгувавши турецько-польським крамом. А я — наївна — шукала українське, яке лише тепер стало доступним. Відтак «День» більше семи років тому передбачив сьогоднішні тенденції. І не тільки ті, що стосуються локальних проблем, а й ті, більш глобальні: на кшталт перманентних політичних баталій, економічних негараздів, світових катаклізмів, історичних провокацій тощо. Яскравий приклад — цьогорічний виграш «Дня» в Європейському суді, який підтвердив право журналістів на оціночні судження.

І, якщо суд — то лише велика формальність, то щоденна діяльність газети — це позов і виклик суспільству. Адже «День», як каже його головний редактор, набагато випередив свій час. А газеті, як і людині, яка народилась раніше за своє часове призначення, жити й творити набагато складніше. Але, варто сказати, цікавіше.

Відтак, вдруге підкоряти вершину вирішила тут-же — у «Дні». І це було важче, аніж писати дитячі твори. Майже весь перший курс університету я провела в редакції з дозволу та легкої руки її головного редактора — Лариси Олексіївни. Вчилась. Намагалась писати по-дорослому, виходило доволі важко. Але моє стажування було для мене ефективним і цікавим. Тут теорію можна й треба було перевіряти практикою — помилятись та виправляти свої помилки. Напевно, так, як вдячна за цю можливість я, дякують й інші «випускники» майстер-класів «Дня», які з’їжджаються із усієї України. Приміром, цього року крізь редакційну «кухню» пройшло понад сорок студентів. Від деяких із них я досі отримую дружні листи, і в кожному з них завжди є постскриптум: «Передавай щирі вітання усьому редколективу «Дня». Чекайте нас наступного року!».

Тому я щиро дякую за можливість бути присутньою тут щодня. За можливість і вчитись, і стажуватись, що нині вельми важливо для кожної молодої людини будь- якої професії. Відтак, я вважаю, що відбулася журналістом у третьому коліні — здійснила батькову та свою мрію, чим дуже пишаюсь. Впевнена, що свого старання й журналістської «впертості» для цього забракло б, якби не чуйне ставлення і розуміння редакційного колективу.

І, нарешті. Сьогодні — визначна дата. І не тільки тому, що, як знаю з історії, гетьман Богдан Хмельницький розгромив у 1648 році поляків під Пилявцями. Сьогодні у мене День народження «Дня». Я маю честь святкувати його вдруге. В «іменинному торті» у «Дня» буде десять свічок. Десята — на наступний рік — вдалий для редколективу, для самої газети та її читачів-прихильників. Хотілося б стати свідком того, як «День» святкуватиме дату, для якої забракло б місця для свічок на іменинному торті небачених розмірів. Напевно, тоді, мене стане тільки на те, щоб писати мемуари, що теж, до речі, перспективно. Можливо, мені пощастить, і редакція «Дня» захоче укласти з них книжку з «Бібліотеки «Дня» під загальною редакцією Лариси Івшиної»?

Вікторія ГЕРАСИМЧУК, «День»:

— «Мелодійна назва у вашої газети день-день, день-день, як музика», — сказав мені одного разу колега-телевізійник. Коли в мене запитають моє ім’я та прізвище, я автоматично відповідаю: «Вікторія Герасимчук, «День». Можна сказати, що в усіх наших журналістів — подвійні прізвища. І звичка не тільки в мелодиці, звичка в стилі роботи, звичка в способі життя. Складно починати свою кар’єру в такій газеті — якщо через кілька місяців роботи в іншому виданні й відвикнеш від приставки «день», то писати по-іншому вже все рівно не зможеш. Занадто вже сильні традиції в нашої газети, й занадто усталена система цінностей. Добре й погано визначено дуже чітко.

Саме з розмови про систему цінностей почалася моя робота в цьому виданні. «У сучасної молоді немає сформованої системи цінностей», — авторитетно заявив мені дослідник проблем підростаючого покоління, коли півтора року тому робила свій перший, найперший матеріал для «Дня».

Пізніше мені доводилося ще не раз чути цю фразу. Від психологів, соціологів, педагогів, істориків, філософів, політиків — варто вимовити слово «молодь», як експерти починають лаяти убогість духовного світу сучасних юнаків і дівчат. При цьому вони, напевно, забувають, що їхньому співрозмовнику, тобто мені, лише двадцять років і, відповідно, системи цінностей я, за їхньою логікою, також не маю. Ця «амнезія» насправді лише комплімент газеті. Те, що я працюю в «Дні», є для всіх цих мудрих дорослих людей досить вагомою причиною робити мене винятком із загалу моїх однолітків. Проте сформованої системи життєвих цінностей у мене немає. І тепер, завдяки експертам «Дня», я знаю, що це закономірно.

...Цифри в назві роману Джорджа Оруела «1984» часто плутають. То 1982 скажуть, то 1964... Я завжди поправляю, тому що точно знаю, як правильно. Справа не в тому, що в мене хороша пам’ять на цифри. Просто я народилася в цьому році. Ми були першим поколінням, яке не стало навіть жовтенятами.

Але в дитячому садочку нам встигли розказати, що найкраща людина з тих, яка коли-небудь жила на цій планеті — це Ленін. Його ім’ям мої колеги по дитсадковій групі підкріплювали найнеймовірніші історії. Варто було додати, що «чорну рукавичку» з відомої «страшилки» власними очима бачив Володимир Ілліч, як уже ніхто не сумнівався в реальності всієї історії. «Передбаченого» Оруелом апокаліпсису не трапилося, але майстерність формування радянської системи цінностей була настільки відшліфованою до кінця вісімдесятих, що ми повинні були стати най- най радянськими людьми, яких лише можна було собі уявити. І вже практично нікому було розказати, що для нашого світлого ідеологічного майбутнього колись давно вбивали людей. І раптом, коли ми зібралися йти до школи, де наша система цінностей повинна була набути зовсім чітких контурів... ідеологія розвалилася. Ленін, чиє ім’я ми збиралися вічно носити в наших серцях, раптом «помер», через стільки десятиріч після своєї фізичної смерті. Його пам’ятники обливали брудом і фарбою, а ми, старша група дитячого садочка, тихенько та зі сльозами на очах розказували один одному про ці жахливі події. Ми, звичайно, не розуміли того, що відбувається до кінця. Ми ще не знали китайського прокляття: «щоб ти жив в епоху змін». Але ми вже відчували, що для нас, саме для нас, відбулося щось абсолютно неминуче.

У нас не просто немає системи життєвих цінностей, товариші експерти. У нас зламано систему життєвих цінностей. У нас немає пустоти, яку можна було б чимось заповнити. Ми вже не будемо дітьми заново, і нам уже не розкажеш заново про те, що добре і що погано. Часто доводиться чути, що щасливими люди на пострадянському просторі будуть лише тоді, коли помре остання людина, яка бачила Союз. Ми, на жаль, також не побачимо загального щастя. Не тому, що нас мучить ностальгія за чергами за «докторською» ковбасою й іншими радощами розвиненого соціалізму. А лише тому, що десь у глибині нашої свідомості все ж жевріють ті життєві цінності, які встигли вселити нам досвідчені виховательки з дитячих садків.

А далі все за сценарієм — розруха, фінансова криза, телевізор, що пропагує насильство. Вони брали участь у нашому вихованні, це безперечно. Звичайно, всі ми виросли різними людьми. Але суть у нас спільна. Десь глибоко — недобудований комунізм, а зверху — вже як у кого склалося, але частіше за все злість чи розгубленість. Складно уявити, що буде, коли експертами — психологами, соціологами, педагогами, істориками, філософами та політиками станемо ми.

Можливо, щоденне спілкування з розумними людьми, до якого мене зобов’язує робота в «Дні», допоможе знайти ланки, яких бракує для переходу від уламків старих цінностей до ще невигаданих нових.

Ганна ХРИПУНКОВА, власкор «Дня» в Донецьку:

— Я прийшла в «День», коли була ще студенткою. Вже тоді мені здалося, що з появою «Дня» в моєму житті сталося щось важливе і що ця робота буде серйозною і довгою, коли відчуваєш, що ти щось робиш не даремно і що ти від усієї душі уболіваєш за цю справу. І, в той же час, — дуже складно, адже потрібно відповідати рівню цієї газети і постійно вчитися. Так що «День» став ще й моїм другим «університетом» і, одночасно, моєю командою, в якій працювати і почесно, і відповідально.

Зараз «День» — це газета, в якій я не просто працюю, але яку ще й безмежно поважаю. Газета, за матеріалами якої я тепер вчу своїх студентів на факультеті журналістики в Донецькому національному університеті. Вже давно мої студенти зійшлися в єдиній думці, що без «Дня» неможливо до кінця пізнати українську журналістику, бо ця газета — багато в чому визначальний чинник для неї, основоположник дуже багатьох традицій і процесів, газета, яка вчить думати й читати. Неповторність «Дня» в тому, що газета дуже багато важить не лише в житті окремого її читача чи автора, але й у житті всієї країни загалом. Унікальність — у тому, що їй вдається поєднувати два цi напрями на вищому рівні.

Більше того, «День» цікавий ще і з погляду дослідника — як яскраве явище в історії української журналістики, що дало життя безлічі тем і напрямів, приклад елітної журналістики, журналістики вищого класу. Саме тому моя дисертація також грунтується передусім на аналізі публікацій «Дня». Крім багатства та різноманітності матеріалів, у них є ще й глибина.

Загалом, виходить, що завдяки «Дню» кожен мій день стає значно цікавішим і неповторнішим. Я гадаю, це ж відчувають й інші читачі цієї газети, які, проте, вже давно перестали бути просто читачами, а стали справжніми співучасниками створення історії України, яку автори «Дня» не просто переживають або аналізують, а передусім пропускають через своє серце.

Володимир ПРИТУЛА, керівник Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— З мого погляду, «День» — визначене явище в інформаційному просторі в Україні. Це чи не єдина щоденна газета в Україні, яка є справді українською і яка намагається об'єктивно висвітлювати весь комплекс подій та думок в Україні, відображати весь плюралізм громадської думки. З іншого боку, газета не забуває, що вона виходить саме в Україні, й тому відрізняється від інших україноцентричною точкою зору на світ, що і розставляє крапки над всіма «і». На сторінках «Дня» я можу знайти абсолютно все, що мені потрібно, щоб бути в курсі справ політичного та громадського життя, — оперативну інформацію, якісні коментарі, репортажні описи подій, глибокий аналіз суспільних процесів, а також такі матеріали, яких нема в інших виданнях, — матеріали з історії України, процеси суспільного життя, культурного життя. Саме по «Дню» я відчуваю весь пульс життя країни і народу України.

З іншого боку, «День», так високо піднісши планку якості ЗМІ нового, саме українського типу, є кузнею кадрів для української журналістики, бо ті прізвища, які я раніше вперше бачив у «Дні», тепер можна зустріти по багатьох виданнях, де вони теж відзначаються доволі високою майстерністю.

Віктор КОСТЮК, завідувач кафедри журналістської творчості Запорізького національного університету:

— «День» є тим щоденним виданням, з якого я починаю свій робочий день. Адже, по-перше, «День» завжди з'ясовує актуальні питання політики, економіки, культури, освіти — все те, чим я цікавлюся. По-друге, «День» зумів зібрати навколо себе багатьох відомих політиків, учених, науковців, мистецтвознавців, людей, які завжди дають різнобічну і грунтовну оцінку тієї чи іншої події. І, по-третє, «День» є важливим для мене тому, що, на мій погляд, зібрав хороший колектив журналістів — ерудованих, компетентних, глибокоморальних. Хотілося б побажати, щоб світло кожного наступного «Дня» доходило до якомога більше українців. Щоб і українці, зрештою, навчилися любити Україну так, як її любить газета «День» та її колектив. Переконаний, що газета ще порадує і приємно здивує нас новими книжковими проектами, новими фотовиставками, об'єктивною, виваженою інформацією.

Віктор ПУШКІН, професор, завідувач кафедри історії та політичної теорії, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):

— Кожного дня з нетерпінням чекаю появи свіжого номера газети «День». Ціную газету, передусім, за її високий інтелектуальний рівень, за виваженість, доброзичливий тон. У «Дня» — свій почерк, своє обличчя, його не сплутаєш з жодною іншою газетою. Мені імпонує подвижництво газети, її вміння залучати яскравих авторів, шанобливе ставлення до читачів.

Матеріали газети спонукають до роздумів і, як правило, не нав'язують готових відповідей. Підкреслюю — як правило, оскільки, на жаль, бувають і винятки. Наприклад, газета регулярно звертається до історичних проблем, із яких виступають постійні автори — відомі авторитетні вчені. Їхній погляд часом виглядає надміру категоричним, недостатньо аргументованим і, природно, його поділяють не всі. Чому б у газеті не представити діалог опонентів із різним баченням і розумінням історичних процесів? Вважаю, газета тільки б виграла, якби на її сторінках було більше толерантної полеміки, дискусій. Бажаю колективу газети подальших успіхів, взаємної любові з її постійними читачами.

Ігор ШКІРЯ, народний депутат України, фракція «Регіони України»:

— Дуже часто мій день починається з газети «День». Я дуже люблю цю газету та ставлюся з величезною повагою до колективу, який створює такий шедевр. Мені подобається, що газета «День» глибоко мислить і є аналітичним виданням на газетному ринку України. Зі сторінок видання можна почерпнути дуже багато корисної інформації — тієї інформації, якої не знайдеш в інших виданнях. Хочеться, щоб «День» продовжував розвиватися. Адже «День» має прекрасний журналістський склад. Хочеться, щоб не лише зростала газета, але зростав і її тираж, і журналісти, які її наповнюють. І хотілося б побажати, щоб і через двадцять років «День» був не менш актуальним, аніж сьогодні.

Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:

— Я читаю газету «День» із самого початку її заснування. Мені приємно, що газета — не однопланова. «День» вирізняється з-поміж інших газет тим, що загалом тримає об'єктивну лінію щодо різних ситуацій у країні. Приємно, що протягом усього цього часу «День» витримав свою лінію, яку тримає й на сьогодні. Тому, коли мене цікавить якась ситуація, я завжди звертаюся до «Дня» і зайвий раз переконуюся, що матеріал містить під собою «здоровий ґрунт». Я ніколи не читав у «Дні», умовно кажучи, наклепницьких матеріалів, критики на адресу якоїсь однiєї особи з поганими словами, брудною лайкою, як це часто буває в інших газетах. Ніколи не бачив й одномірної критики. Є об'єктивний показ фактів. І коли читаю в «Дні» критичний матеріал, то вже точно знаю, що загальна ситуація виглядає саме такою, а не інакшою. Завжди радують у «Дні» сторінки, присвячені культурі, де є дуже великі професiональнi матеріали про митців, письменників... Тут немає скороспілих матеріалів. І для мене як для письменника це дуже важливо. Оригінальні й шпальти «Телебачення», які змушують читача не тільки прочитати програму, а й задуматися над тим, що він дивиться по телебаченню. Вітаю «День» із Днем народженням! Бажаю газеті й надалі триматися свого курсу європейської незалежності. Бо «День» уже піднявся до того рівня, коли можна сказати: це — європейська газета!

Сергій ТАРАН, директор Інституту масової інформації:

— Взагалі, «День» — перша серйозна всеукраїнська газета, яка стала явищем. Попри те, що газета переживала різні часи, вона зберегла своє обличчя, має свій стиль, своє бачення всіх подій, які відбуваються. І насамперед чим вирізняється це бачення — глибокою аналітикою та актуальністю. Я бажаю газеті «День» так тримати й надалі залишатись одним із могутніх флагманів української журналістики!

Наталія ГУЗЕНКО, «День»:

— Чим керувалися засновники, називаючи нашу газету «День», я не знаю. Епоха «Дня» в моєму житті триває менше року. Тому говорити про достоїнства і недоліки газети важко. Рік — не той час, за який можна зрозуміти й відчути механізм роботи видання і дух колективу. Але ж і не хочеться — завжди має бути місце таємниці. До того ж, якщо роздуми про плюси й мінуси нашої газети в контексті існування ринку українських медіаресурсів і по силах кореспондентам відділів «ЗМІ», «Суспільство» або «Культура», то кореспонденту відділу «Економіка» вони не за чином. Тому говорити про мій «День» доведеться зі своєї дзвіниці.

Звiсно, стверджувати, що видання, де ти працюєш, — видання шановане, щонайменше, нескромно. Та куди правду діти? На ринку ділової преси у «Дня» своя ніша. З одного боку, це не спеціалізоване видання, оскільки є безліч чисто економічних видань. Але, з іншого боку, коли приходиш на різні заходи і представляєшся кореспондентом «Дня», розумієш, що організатори не сприймають наше видання як загальноінформаційну газету, де пишуть потроху про все і без детального аналізу про що б не було. Журналісту «Дня» прагнуть надати побільше інформації, розуміючи, що проста відписка про захід газету не влаштує.

На стартi моєї роботи в «Днi» приємно було, коли я прийшла на зустріч із підприємцями і представилася торговому раднику їхнього посольства, а він широко усміхнувся й почав розповідати про свою любов до нашої газети. Виявилося, що він майже кожен день читає «День» (ось такий мимовільний каламбур. — Авт.) і вважає, що в нашій газеті можна знайти об'єктивну інформацію про стан справ в Україні. Безперечно, він не завжди погоджується з позицією наших журналістів, про що зазначив мені, але загалом... Приємно, було, чорт забирай, зустріти такого шанувальника праці моїх колег і моєї власної. Потiм таких зустрiчей було багато.

Такі історії, гадаю, має в загашнику кожен журналіст з приводу різних видань, однак (тут уже справа в довірі. — Авт. ) «корочка» «Дня» відкриває іноді такі двері, які не завжди може відкрити журналіст іншого видання. Ось, наприклад, коли я не встигла акредитуватися вчасно на форум «Влада й бізнес — партнери» (на тему податків), пригадала про це в останній день, зателефонувала до акредитації, але мені відмовили. Довелося звертатися просто до податкової як до організатора. Так от, коли там дізналися, що ніхто з журналістів «Дня» не акредитований, начальник прес-служби податкової обуреним голосом пообіцяв усе залагодити. І залагодив.