«Модернізація» вчителя

У понеділок закінчуються шкільні канікули. Фінал зимової вольниці — і знову потече череда учнівських буднів. Якими вони будуть — обтяжливими й дратівними чи, навпаки, сповненими відкриттів й веселощів — залежить у першу чергу від особистості вчителя. Саме час поставити запитання, яким ми хочемо бачити сьогодні шкільного вчителя? Блискучим фахівцем зі свого предмету, майстром у передачі знань, чи, можливо, час вимагає від педагогів і чогось значно більшого? Минулого року вперше в історії нашої країни уряд за дорученням Президента прийняв державну програму «Вчитель». Ця програма передбачає цілий ряд заходів, необхідних для реформування системи освіти, і розрахована до 2012 року. Одне із завдань цієї програми — це модернізація системи підготовки педагогічних працівників. Проблему підготовки майбутніх вчителів у педагогічних вузах України коментує доктор педагогічних наук, академік-секретар Відділення педагогіки і психології вищої школи Микола Євтух.

— Навчити майбутнього вчителя давати уроки зовсім нескладно. А ось уміти розкривати душу дитини, уміти бути людиною — на це здатен далеко не кожний. Це під силу тільки тому, хто вміє розкривати самого себе, вміє працювати із самим собою, долати власні проблеми. Тому при прийомі в педагогічні вузи тепер неабияке значення буде надаватись результатам співбесіди щодо професійної придатності абітурієнта.

Колись у нас була добра традиція допрофесійної підготовки вчителя. Викладачі вузів їздили по селах і відбирали найбільш здібних до педагогічної праці випускників шкіл для майбутнього навчання. Непогано б було її відтворити і сьогодні, потрібно приділяти більше уваги допрофесійній підготовці майбутніх вчителів. Для цього доцільно було б створити загальноосвітні навчальні заклади інтернатного типу для підготовки сільської молоді, які б готували до вступу у педагогічні вузи. Ні для кого ж не секрет, що сьогодні професія вчителя втрачає престиж.

— Спеціалісти вважають, що вчитель має один інструмент, яким він працює — це його власна особистість. Зрозуміло, що інструмент цей має бути справним, бо інакше нема чого сподіватись на гарний результат роботи...

— Психологи кажуть, що «Добрий день» можна вимовити із 40 інтонаціями, висловивши таким чином зовсім різні почуття. Інтонація, з якою вчитель привітався, надає учням інформацію про злий чи добрий настрій їхнього наставника і таким чином уже готує до сприйняття або несприйняття матеріалу уроку. Дитина від учителя в першу чергу чекає доброти і якщо вона її отримає, то навіть самий нездібний зможе чогось навчитись, бо повірить у свого вчителя. Так багато в нас сьогодні дітей, які покинули навчання, мабуть, через те, що поруч з ними в певний момент не було поруч вчителя, який би вірив у них.

— Відомо, що головна проблема «дітей вулиці» саме в тому, що вони не вміють долати труднощі, відступають навіть перед найменшою перешкодою, відмовляються пересилювати самих себе. Чи не закликаєте ви «купувати» дитячу ласку своєю добротою?

— Між вчителем та учнем не може бути ніякого «загравання». Але, на жаль, моменти підлабузництва в школах ще існують. Угодництво — це страшна річ. Це змагання за прихильність учителя з’явилось десь з кінця 80-х років, коли почали при вступі у вузи враховувати бали шкільних атестатів. Батьки почали навчати дітей «боротися» за «особливе» ставлення вчителя до себе — і як букетик краще піднести, що сказати. Зрозуміло, що вчитель — жива людина, і він може помилятись, і завжди потрібно розуміти обставини, в яких він діє. Зараз в школах існує таке явище, коли вчитель чекає від дитини, щоб вона «поклони перед ним била» за кращу оцінку, або щоб батьки замовляли в учителя платні уроки нібито для кращої успішності учня. Такі речі важко заборонити законом, тут уже повинні діяти норми моралі.

Сьогодні велика проблема в тому, що вчителі відчувають себе ображеними державою, вони не можуть прожити на вчительську зарплату і повинні вирішувати проблеми свого виживання та виживання своєї сім’ї. Але ж відомо, що безрадісний учитель не може нести радiсть дітям, а дитина, що почуває себе нещасливою, не може нормально розвиватися. Авторитет учителя можна підняти ставленням місцевої влади до нього, до вирішення його проблем — з житлом, теплом у хаті, безплатною літературою та періодикою, нормальними умовами для роботи з дітьми в школі. А далі вже все залежить від вчителя, від того, чи повірять йому не тільки діти, а й батьки його учнів.

— Чи можна цьому навчити?

— Коли педагогічні інститути перетворилися на педагогічні університети, та навіть і на класичні університети, то цикл психолого-педагогічних дисциплін було дуже скорочено, бо це дозволяв зробити новий статус вузу. Були скорочені саме ці години, які спрямовані на підготовку справжнього вчителя. Йдеться про такі предмети, як історія педагогіки, основ педагогічної майстерності, соціальна педагогіка, а такий курс, як методика виховної роботи повністю вилучено з програм навчання майбутніх вчителів. Навчити дати урок — це найпростіша справа, а ось навчити виховувати — це вже велике мистецтво, вчити цьому дуже важко. Студенти, що йдуть на педпрактику, дуже бояться проводити виховні заходи, їм це складно. А ці заходи потрібні ще й для того, щоб якось згуртовувати дитячі колективи, давати можливість дітям виявляти свої таланти, які не можна побачити під час уроків.

Сьогодні курс педагогіки вичитується за 108 годин (скоротили вдвічі). Хіба за цей час можливо підготувати вчителя? А педагогічна практика, яка раніше була безперервною у студентів з першого курсу по п’ятий? Вона ж надавала можливість теоретичні знання закріплювати в реальній роботі. Зараз такої практики не існує. Вводяться різні новомодні предмети, нові спеціальності, які і витісняють ті курси, які необхідні для якісної підготовки вчителів. Був раніше і такий предмет, як «Вступ до вчительської спеціальності». При вивченні цього предмета протягом першого семестру студент мав можливість зорієнтуватися, чи в той він вуз пішов навчатися. Про цей предмет сьогодні навіть не згадують. Тільки в окремих педагогічних вузах України намагаються зберегти години психолого-педагогічного циклу. Це Національний педагогічний університет імені Драгоманова, державний Тернопільський педагогічний університет, Харківський державний педуніверситет. А в Ніжинському педуніверситетi цикл психолого-педагогічних дисциплін займає навіть більше 13%, без урахування педпрактики, яка здійснюється безперервно з першого по п’ятий курс. Без спілкування студента з дітьми не можна говорити про кваліфіковану підготовку майбутнього вчителя. Учитель права на помилку не має. У цьому і складність вчительської професії. Але поки не будуть розроблені, прийняті та затверджені державні стандарти з психолого-педагогічних дисциплін, то про підготовку справжнього вчителя ми зможемо лише говорити. Без цих затверджених стандартів ректори педагогічних вузів мають можливість кількість цих суто «педагогічних» годин визначати на свій розсуд, і ці години віддавати на якісь спецкурси та нові дисципліни. Ректори педагогічних вузів прагнуть досягти статусу класичних університетів, забуваючи про своє головне призначення готувати вчителів, на підготовку яких існує державне замовлення.