Могло бути гірше
Отже, чергова халепа з іноземцями в далекій і загадковій північній країні. Двоє американців, подружжя Роя і Джессі, котрих грають відповідно Вуді Гарельсон та Емілі Мортімер, по завершенню благодійно-просвітницької місії в Китаї надумали повернутися додому незвичним способом, незнайомою дорогою — Транссибірським експресом, проїхатися через неозорі сибірські простори до Москви, а у Златоглавій пересісти на літак. Рішення виявилося фатальним.
«Транссибірський експрес» — доволі дивний фільм. Британсько-німецько-іспансько-литовський, знятий американським режисером Бредом Андерсоном про недоладних співвітчизників, загублених у Сибіру. Звичайно, пострадянське око тішать до болю впізнавані реалії майже рідного побуту, наприклад, усі ті вагони, пасажири, що миються у туалетах тих вагонів, дебелі хамоваті молодиці-провідниці (американці з них лише сміються, щасливці), чай у підстаканниках, горілка літрами, сплюндровані церкви, дерев’яні хати, засніжені ліси, стихійні привокзальні базари. Тобто з фактурою все гаразд. Із сюжетом якось слабше.
Бред Андерсон намагається закрутити такий собі дорожній трилер з наркотиками, підозрілими особами, поганими хлопцями і невинними обивателями, котрі мимоволі опиняються у самому центрі подій, хутко перетворюючись зі свідків на головних — на початку — жертв, а далі — на героїв. У замкненому просторі потяга можна вибудувати непогану інтригу, одначе Андерсон — не Хічкок і не Агата Крісті, тож доволі швидко фільм починає здаватися довгим і повільним, як Транссибірська магістраль. Хіба що додає перцю Бен Кінгслі в ролі слідчого Іллі Гринька, котрий працює у сумнозвісному російському Наркоконтролі. Цікаво слухати, як він жваво спілкується ламаною російською, але ще цікавіше дивитись: Кінгслі вміє бути і страшним, і кумедним водночас. А ось Вуді Гарельсон несподівано перевтілюється тут у тихоню-інтелігента, такого типового ботаніка в окулярах. Тягар боротьби зі злом лягає на плечі його дружини Джессі: досвідчена Емілі Мортімер («Матч-пойнт», «Париже, я тебе люблю») виконує свою партію з необхідним рівнем виразності й емоційності.
Усім тим пригодам американців у Сибіру назагал бракує чи то захопливості, чи то відчуття небезпеки. Щодо Наркоконтролю автори фільму таки вгадали: ця організація займається чим завгодно, окрім боротьби з наркотиками. Та схоже на те, що нас лякають, а нам не страшно — хто-хто, а ми ж знаємо, як воно насправді може бути, без жодних хепі-ендів: Змій Горинич усіх убив і з’їв. А «Трансибірський експрес» — неправильна казочка. Тож і за героїв сильно не переживаєш. Нуднуваті якісь пригоди вийшли. І це дуже дивно, бо ж Росія широка, і там стільки всякого можна знайти не на один десяток кривавих сценаріїв — аби було бажання...
