Молоде покоління буде «іншим»!
Українське суспільство напрочуд передбачуване. Не важко уявити, про що ми будемо говорити завтра, в День Конституції. Точніше, будуть говорити мас-медіа та політики, а ми послухаємо. Про конституційну ніч, про необхідність конституційної реформи, про парламентську й президентську республіки, про гарантів конституції й ще багато-багато про що... Хтось із нас це пропустить повз вуха, хтось подумає: «Скільки можна!», і лише дехто замислиться, що ж насправді має означати це національне свято...
Є країни, в яких свята конституції як зайвого приводу поговорити про неї — нема. Натомість в цих країнах є єдине найголовніше правило — дотримуватись букви закону; є стандарти, за якими живуть всі, й покарання чи осуд за відхід від цих стандартів. Зараз доречно було б сказати, що стандарти поведінки потрібні й українцям. І вони є, абсолютно правильні з точки зору сучасної демократії, ще й досить чітко зафіксовані у Конституції України, законах та підзаконних актах. Ось тільки щодня ми живемо не за тими стандартами — в нашій свідомості вони зовсім інші. Є хабарницький стандарт, згідно з яким ви жодного питання не вирішите без, як мінімум, «малесенького презентика». Є освітній стандарт, відповідно до якого диплом треба як факт, а на роботу влаштують батьки. Є виборчий стандарт, за яким електорат вибирає серцем і пробачає всі гріхи політикам, хай навіть на шкоду собі.
Виходить, справа не в правилах і не стандартах — вони існують в будь-якій повноцінній спільноті. Питання в тому, чи готові ми змінити правила, за якими живемо, адаптувати їх до того, що декларуємо формально, примусити дотримуватись правил, в першу чергу, тих, хто сам повинен слідкувати за законністю дій в суспільстві. А головне — хто і яким чином повинен це зробити?
Чи готові ми жити за правилами? — «День» вирішив з’ясувати у тих, кому створювати українське «завтра».
Сергій СТУКАНОВ, аспірант філософії Донецького національного університету, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Сказати відверто, напередодні Дня Конституції відчуваю радше смуток, аніж піднесення. На жаль, наш Основний Закон — незгірший, до речі, у світі —сьогодні вповні дискредитовано (подякуймо так званій політичній еліті). Проте це, ясна річ, лишень вершина айсбергу. Підвалиною такого ставлення до Конституції є всуціль спотворене ставлення до закону як такого. За влучним виразом О. Забужко, живемо в добу хамократії, для представників якої невідоме (і навіть незрозуміле!) поняття про закон як про загальну моральну норму. Єдиною безумовною цінністю (а відтак і критерієм істини, правди, справедливості — якщо взагалі хтось із «них» ще намагається оперувати такими метафізичними категоріями) є успіх, чий культ піднесено до рангу божества.
По суті йдеться про «онтологічний нігілізм» (Гайдеґґер), себто про заперечення абсолюту й абсолютизацію суб’єктивного, тимчасового (а бути відповідальним перед чимось тимчасовим навіть за великого бажання досить складно). Направду ж моральне життя можливе лише тоді, коли, цитуючи пані Забужко, «свобода» протиставляється «свавіллю» і з’являється свідома відповідальність індивіда перед трансцендентною інстанцією». Отже, питання варто ставити таким чином: чи підростає в Україні нове покоління, яке здатне вгледіти оту інстанцію (в яких би термінах — релігійних чи секулярних — ми її не визначали), заради служіння якій варто було б пожертвувати частиною своєї сваволі?
Дійсно, віддати перевагу наполегливості й копіткій праці, пожертвувавши можливостями, що їх надає корумповане суспільство, готові сьогодні далеко не всі — але так було у всякі часи. Особливістю сьогодення є хіба те, що ті, хто живе за мораллю, переважно залишаються в затінку, ніби мешкають на невидимім боці Місяця, тоді як публічна сфера вщент переповнена зухвалими прикладами аморальної поведінки, котра давно зазіхнула на статус єдино прийнятної норми. Молодих людей, що готові жити за правилами, як на мене, достатньо, проте не вони формують (і навряд чи формуватимуть найближчими роками) взірці поведінки.
Іван КАПСАМУН, студент V курсу відділення політології Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Існування правил в суспільстві певної країни є результатом розумової діяльності цього суспільства або всього людства загалом. Від виконання цих правил залежить рівень розвитку будь-якої держави і суспільства. Це банальні й зрозумілі речі, але в Україні цього не розуміють і не виконують. Принаймні, таке загальне бачення створюється, коли аналізуєш сучасні українські реалії. Носіями норм суспільного життя можуть бути як суспільство, так і влада. Скажу зразу, українська політична влада не здатна виконувати цю функцію. Створивши одну з найкращих конституцій в Європі, вона її не дотримується і не виконує, але змушує це робити суспільство — парадокс! Єдина надія — на суспільство, в якому ще залишилися невеличкі краплі моральності. Тут дуже важливим моментом є ставлення до існуючих правил такої складової українського суспільства, як молодь, яка в Україні теж дуже різна. В Україні відсутня політична еліта, зате існує політична верхівка і весь пов’язаний з нею український бомонд, і їхні діти. Або молодь, яка живе за своїми правилами, якій дозволено все що заманеться, яка існує над чи поза суспільством і немає згадки, а як там живеться «внизу». Тобто існує верхній пласт в українському суспільстві — батьки і їхні діти (мажорна молодь), в руках якого знаходиться влада, що використовується заради задоволення власних потреб, і правила тут ні до чого. Але найстрашніше те, що переступаючи ці правила, вони не несуть ніякої відповідальності, тим самим викликаючи презирство у решти суспільства. Інша частина є набагато більшою, але з меншими можливостями. Правила цих хлопців та дівчат — правила виживання, але саме тут слід шукати майбутнє відродження України. Саме в молоді, яка сьогодні засиджується в університетах та бібліотеках. Вони не мають можливості потрапити до влади, бо існування певних корпоративних правил серед політичної верхівки закриває дорогу до неї, або змушує стати таким же, як вони. Але саме ця молодь повинна боротися і нав’язувати свої правила гри, де домінуватимуть інтереси держави та суспільства, а не аморальні вчинки «діточок» політиків-бізнесменів.
Олексій КОСТЮЧЕНКО, магістр документознавства та інформаційної діяльності Національного університету «Острозька академія»:
— Якщо людина живе у соціумі, однозначно — вона має дотримуватися певних правил та норм у своїй поведінці, діях тощо. Не є винятком і сучасна молодь, від цінностей і поглядів якої залежатиме майбутнє країни. Кожна молода людина, не зважаючи на свою амбітність, ні в якому разі не повинна спрямовувати свої діяння всупереч моральним принципам, які історично склалися у суспільстві й стали елементом його культури.
На мій погляд, перед законом та державою усі мають бути рівні, чи то дитина високопосадовця або ж олігарха, чи то дитина із середньостатистичної української сім’ї.
На жаль, в Україні, як на мене, правил дотримується приблизно третина, а то й менше молодого покоління. «Мажорність», яка останнім часом стала надзвичайно популярною, у повному значенні цього слова пожирає українську молодь, наповнюючи її свідомість брутальністю, нахабністю та вседозволеністю. Складається таке враження, що сучасне молоде покоління щастя вбачає у безмежній кількості грошей, дорогих автівках, відпочинку в «гламурних» барах та нічних клубах, у скоєнні неправомірних дій щодо співгромадян та держави загалом. І нехай бодай які правила будуть створюватись, марно буде говорити про їх дотримання, якщо не проводитиметься відповідна виховна робота. У цьому випадку ключову роль відіграють коло друзів, батьки, від виховання яких залежатиме обраний їх дитиною шлях. Не менш важливе значення мають навчальні заклади, де навчається студентська молодь. Якщо в освітньому закладі немає корупції, тоді всі опиняються на рівних умовах і починають оцінювати себе адекватно, а не по кількості грошей у своїх кишенях.
Я дякую Острозькій академії, у якій навчаюся, за те, що вона формує у молодого покоління високі моральні цінності, чітку громадянську позицію, широкий світогляд та патріотизм. Саме в Острозькій академії, на мій погляд, створюються правила, за якими має жити сучасна молодь України. Переконаний, що після п’яти років навчання у цьому навчальному закладі, молода людина, не те, що не зробить, але й не подумає, про щось таке, яке б суперечило морально-етичним принципам.
Юлія СКОРОДА, студентка спеціальності «документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»:
— Правила для України, а тим паче її молоді? Забудьте! Принаймні доти, доки вони не будуть написані та затверджені на державному рівні. Та й навіть тоді знайдуться ті, хто прикриватиме злісних порушників за чималий хабар. Це зовсім не песимістично, це така реальність. Мого друга жахливо побили лише за те, що місцевим «пацанам» (як вони себе називають) не сподобалась довжина його волосся. Винні зростали із працівниками міліції як не в одному дворі, то на одній вулиці. Єдине, що радує — солідарність дружби ще існує. Буду сподіватися, що й мене витягнуть з халепи, якщо десь бува «вляпаюсь».
І не треба нарікати, що молодь їде за кордон. Заставляє їх це робити не тільки матеріальне становище, а, перш за все, бюрократія на всіх суспільних ланках.
Особисто я готова жити за правилами, якщо вони будуть для всіх. Хаос розповсюджується старшим поколінням. Діти і молодь лише беруть приклад, думаючи, що насправді так і треба. Саме тут варто згадати З. Фрейда, який казав, що діти підсвідомо забороняють собі не те, що наказують батьки, а те, що батьки свідомо забороняють самі собі.
Дар’я ШВАЯ, студентка спеціальності «культурологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Саме запитання про те, чи готова українська молодь жити за правилами, звучить, щонайменше, іронічно. Адже навіть уявити собі, яким могло б бути (та й чи могло б бути взагалі) суспільне життя навіть сучасного, аж ніяк не закомплексованого покоління, поза межами будь-яких правил — завдання не з легких. Людина, як заручник своєї культури, завжди і всюди підкоряється правилам — і її єство вже саме по собі прагне певних норм. Єдине питання — де вона їх шукає, адже сучасна молодь іноді забуває про методи пошуку поза системою «www... net». І хтозна, можливо, навіть комп’ютерні «ігри без правил» якраз і приваблюють молоду генерацію наявністю таких, хоч віртуальних.
Тому до життя «за правилами» наша молодь готова — і це вже не питання. Але проблема у тому, якими правилами вона керується. «Золота верхівка» молодої генерації іноді забуває про те, що зазвичай навіть слово «золото» асоціюється зі словом «клітка». Чомусь для неї чи то правила не писані, чи то читати вона не дуже добре вміє. А от якраз це і є хворобою нашого суспільства, яке звикло пробачати все героям глянцевих сторінок лише за можливість зі смаком перемити їм кісточки та від душі посміятися. А лікувати це — вже складніше... Єдина порада — це навчитися розрізняти, де місце усмішці, а де — насмішці. І тоді, можливо, усі правила самі собою підпадуть під єдине загальне — не потрапити під «гарячу руку» нашого суспільства, якому такий близький дух сарказму...
Вікторія СКУБА, студентка III курсу Національного університету «Острозька академія»:
— Переважна більшість української молоді живе за чітко встановленими правилами, де важливо не відрізнятися від маси, одягати модний одяг. Афіліація з групою — це те, до чого прагнуть наші діти і підлітки. Адже найбільше, чого боїться сучасна молода людина, — це бути «білою вороною» і залишитися наодинці. Відповідно, вона згодна навіть на повільну деградацію, тільки б відчути за собою підтримку більшості.
Чи зможемо ми жити за новими правилами, правилами, які виховують самодостатню особистість? Перш за все, варто взагалі відповісти на запитання, чи такі правила існують, чи потрібно називати їх правилами? Швидше за все, це просто НЕ ТАКИЙ, НЕ СТАНДАРТНИЙ спосіб життя однієї людини в масі, до якої згодом приєднуються ще кілька однодумців. Таких і називають елітою. Чи потрібно, щоб таких була більшість?
У кожному регіоні України знайдеться молодь, яка ламає стереотипи, намагається досягти культурного та інтелектуального зростання, підіймає національну свідомість. На таких хлопцях та дівчатах ще тримається Україна. Проте чи зможуть вони стати правилом, а не винятком з нього, відповісти важко. Завжди є бомонд і є еліта. Це різні люди і живуть вони по-різному. Не можна злити ці два світи в один, так само, як і не можна заперечити існування одного з них.
Дар’я ВОРОБЙОВА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, Харків:
— Сучасна молодь відрізняється волелюбністю та відвертістю. Народжені ще за радянських часів, ми навчались у школі вже у незалежній Україні. В одну мить все наше життя почало змінюватись і стало доступним те, про що наші батьки навіть не знали за часів свого дитинства. Не можу сказати, добре це чи погано, але певний час вседозволеності серйозно на нас вплинув. Ми проводили багато часу разом з однолітками, поки наші батьки працювали допізна, аби заробити копійку, тож у нас сформувалися свої власні уявлення про життя і про те, як слід чинити, а як ні. Тож вже у старшій школі багато хто з нас захоплювались тютюном, алкоголем чи навіть наркотиками (які тоді були доступні тільки дітям багатіїв, а зараз — всім бажаючим). Але тепер ми виросли і вже є повноправними членами суспільства. Суспільства наших батьків, які свого часу не змогли дати нам найголовнішого — показати цінність життя, прищепити певні норми поведінки, певні цінності й привчити нас до поваги. Тепер ми не поважаємо ані старших, ані самих себе. Саме через неповагу ми перестали належно ставитися до людей похилого віку, ми перестали вести себе пристойно у громадських місцях, ми загубили той рівень освіти, які мали наші батьки і тепер ми жаліємось на відсутність можливостей в нашій країні. Це неправда. Можливості завжди є. Але можливостям треба відповідати. Якщо хочеш мати пристойну роботи — ти мав пристойно вчитися та мати певний набір загальних правил, який прививається нам з дитинства. Багато хто з нас загубив і ці правила, й часи навчання у школі. Тож я вважаю, що сучасна молодь зовсім не бажає жити за правилами, вона створює свої, хоча здебільшого вони недієві. Ми — загублене покоління, перше демократичне покоління, яке ще не знає, що саме робити з цією свободою.
Іван СОПІГА, студент III курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія», учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Як багато людей змогло б, одного дня прокинувшись, сказати собі: від сьогодні починаю жити згідно з законами суспільства та держави. Дотримання моральних приписів, мабуть, не було б таким помітним, ніж відмова від хабарів, від використання «зв’язків» для вирішення різних проблем тощо. Та чи зміг би хоч хто-небудь зробити такий рішучий крок, незважаючи на те, що подумають оточуючі, як сприйметься це у навколишньому людському середовищі та яка реакція послідує за цим? Виховані у стилі homo sovieticus, наші батьки, навіть попри все бажання та усвідомлення необхідності, вже, мабуть, не змогли б змінити спосіб життя, яким жили багато років. Виникає логічне запитання: якими ж будуть діти сьогоднішнього покоління? Що для них означає дотримання найпростіших моральних та правових норм?
Досить часто доводиться чути від старшого покоління побоювання про те, що сучасна молодь не здатна усвідомити свою відповідальність за розвиток держави та суспільства. Відсутність молодих спеціалістів, які могли б стати достойною заміною старшому поколінню грозить занепадом різних сфер виробництва, надання послуг тощо. Та хто у цьому винен? Сама молодь, чи те покоління, що його виховало? На кого слід покласти відповідальність за ситуацію, яка на даний час присутня в Україні: на наших батьків, владу чи на нас самих?
Відповідь на поставлені запитання лежать у нас під ногами. Звісно ж, сім’я як первинна ланка соціалізації людини здійснює найвагоміший вплив на формування її світогляду ще з дитячих років. Закладені у дитинстві погляди стають визначальними факторами впливу на поведінку людини у майбутньому. Тож не дивною є схожість у поведінці батьків та їхніх дітей. Звичка діяти таким чином, яким діють наші батьки досить рідко піддається критичному осмисленню через відсутність такої потреби. Загалом, багато кому імпонує життя не за правилами, оскільки це може надавати певні преференції у вирішені якихось питань. На жаль, не усі розуміють, що патримоніальні відносини, що уже довгий час домінують в Україні, не можуть бути запорукою стабільного розвитку нашої держави.
Звісно ж, не лише старше покоління впливає на наше ставлення до моральних та правових принципів. Владна верхівка, для якої закони рідко стають перепоною на шляху досягнення їхніх меркантильних інтересів, а конституція — всього лише формальність не сприяє вихованню молоді у дусі поваги до законів та Конституції. На жаль, тепер високий службовий ранг у молоді асоціюється як можливість швидкого розв’язання різних питань в обхід закону чи навіть у грубій суперечності до нього. Тож, відповідаючи на поставлене вище запитання, на жаль доводиться констатувати: сучасна молодь не готова жити за правилами.
Проте це не привід опускати руки. Неготовність молоді до життя у дійсно правовій державі не означає, що потрібно сидіти і чекати на той час, коли така готовність настане. Щоб вирішити цю проблему мало лише говорити про її наявність та необхідність вирішення. Кожен свідомий громадянин повинен прийняти вольове рішення і розпочати зміни з себе. Звісно це не так просто, як може видатись на перший погляд, але це необхідно.
Однозначно, чи не найбільший вклад для формування у молоді потреби жити згідно правил покликана зробити сама держава в особі державних мужів. Та, на жаль, зараз вони зайняті іншими справами, які більшою мірою стосуються їхніх особистих інтересів, а та невелика кількість політиків, які дійсно переймаються проблемами виховання молоді не знаходять значної підтримки ні у вищих ешелонах влади ні серед більшості громадян. Тож залишається робити свій малий, непомітний вплив на поліпшення ситуації та чекати на докорінну зміну еліт молодим поколінням. Тільки от яким буде це покоління?
Ярослав КОВАЛЬЧУК, студент Національного університету «Острозька академія»:
— Що означає жити за новими правилами в сучасному українському суспільстві? Для мене, передусім, нові правила передбачають доведення на практиці того, що до вітчизняного ВНЗ можна вступити без хабаря, того, що шукати достойну роботу слід самостійно, відповідно до власних знань та уподобань, а не по знайомствах батьків, переконання у тому, що при отриманні довідки у державних інституціях не лише необов’язково, а й категорично протипоказано робити «невеличкі подарунки» чиновникам на місцях. Але це лише зовнішні атавізми українського суспільства, які хоча і глибоко засіли всередині нашої національної свідомості ще з часів радянської номенклатури різних рівнів, проте з кожним роком успішно викорінюються реальними діями пересічних людей. Набагато глибше лежить інший чинник — необхідність усвідомлення того, що українські громадяни самі можуть вершити власну долю та долю своєї держави, свідомий вибір шляху, яким рухатиметься країна та недовіра до політичних обіцянок-одноденок, які в часи передвиборчих кампаній зливою падають на голови населення, і, що найголовніше, зріле бачення розвитку держави у перспективі.
На мою думку, українське суспільство поступово переходить на нові стандарти життя та вчиться мислити по-новому, і саме молодь, вихована не за радянськів часів, а вже в роки незалежності, є рушійною силою цих змін. Питання полягає у тому, коли буде досягнуто тієї критичної маси, коли дії окремих людей перетворяться у масове явище та стануть суспільним стандартом. Лише тоді свідома й активна позиція громадян щодо їх внеску у загальний добробут народу та впевненість у власних силах стануть моральною догмою та запорукою успішного майбутнього нашої держави.
Віталій ЛЕБЕДЮК, аспірант, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, Львів:
— Що таке норми, правила, свобода, демократія — і для чого вони потрібні сучасній людині? Взагалі, правила покликані обмежити сваволю людини (політичних акторів), що проявляється через усталені, загальновизнані в певному суспільстві зразки поведінки. І як втілення цього виступають інституції — а це, наприклад, сім’я, політичні партії, вибори і т.д. Однак як громадянам, так і політичній еліті варто зрозуміти, що в період політичної трансформації створення формальних правил, закріплених Конституцією й законами інституційного дизайну, без реального наповнення демократичними правилами поведінки буде лише фікцією або так званим переходом «з демократичним фасадом». І ось тут виникає питання: як ці норми (правила) зробити основою повсякденного життя? Проте вся проблема полягає в тому, що в нашому суспільстві домінує архаїчна патерналістська свідомість, яка породжує неформальну антидемократичну поведінку й практику. Всі ми знаємо, що ринкова економіка може розвиватися лише за умов стабільності. А стабільність передбачає дотримання встановлених правил поведінки. Звідси й мудрість: якщо хочемо, щоб наша політика була прогнозованою та динамічною (що розвивається), всім учасникам політичного процесу варто дотримуватися загальновизнаних правил поведінки. Це ж не важко, спробуймо! Тому кожна країна має свою конституцію (писану чи ні) та у державному будівництві виходить з її принципів. А перед тим, як постійно змінювати, доповнювати Конституцію, варто зупинитися і сказати: а давайте спробуємо в основу нашої буденної діяльності покласти норми Конституції й за ними жити, а не обслуговувати власні інтереси! Це, як лакмусовий папірець, відображає нашу відповідальність на будь-якому рівні, а демократія стоїть на трьох китах: право вибору (реальне), відповідальність і свобода.
