Мова відсотка в інтелекті
Згідно з останнім «науковим» дослідженням окремих українських політиків, навчання українською мовою знижує розумові здібності людини на 40—60%.
Наскільки подібне твердження має відношення до науки, сказати неможливо. Бо нині розвелося дуже багато, особливо у владних структурах, володарів того чи іншого наукового ступеня, а тому будь-яке ворушіння мозкових звивин таких персон підноситься як «наукова думка».
Не є винятком із цього ряду й відомий народний депутат Верховної Ради з лав Партії регіонів Вадим Колесніченко, який набув своєрідної слави завдяки тому, що слово «Україна» вже давно багатьма сприймається як антагонізм його демонстрованим переконанням.
Нещодавно колишній професійний компартійний працівник, а нині один з головних спікерів партії влади блиснув новим розумінням взаємозв’язку інтелекту й мови. В ексклюзивному коментарі інтернет-виданню «ИМК» він такими словами сформулював необхідність відмови від обов’язковості української мови як основної для навчання дітей у державних освітніх закладах: «...Ми з повагою ставимося до української мови, хоч російська для нас рідна, і ми готові вивчати її (українську. — Ред.). Але ми не бажаємо, тому що це суперечить нормам європейського права, щоб наші діти вчилися нерідної мови. Ця думка підтверджується думкою вчених — навчання дитини має відбуватися рідною для неї мовою. Навчання дитини нерідною мовою знижує її інтелектуальний потенціал на 40—60%, тому ми за те, щоб діти у нас навчалися рідною мовою...»
Народна істина свідчить, що кожен судить по собі. Тому не розбиратимуся в тому, наскільки українська мова вже змогла знівечити інтелект чотирирічного сина нардепа Колесніченка, але наведу приклад своєї восьмирічної дочки.
Ось моя історія. Я народився й виріс за радянських часів у цілинному регіоні Казахстану, куди ще з часів ГУЛАГу були зігнані «діти різних народів». Хочеш не хочеш, середовище, в якому я виріс, було російськомовним. Що, в принципі, сприймалося мною як явище цілком природне. Природним здавалося навіть те, що всі казахи в моїх краях тоді мали навчатися в середніх школах і вишах тільки російською мовою.
Моя дружина — білоруска, яка народилася на Далекому Сході, а тому теж із дитинства російськомовна. Не дивно, що й наша сім’я виявилася мономовною, хоч за час проживання в Україні ми обоє вивчили українську мову настільки, щоб безперешкодно спілкуватися з людьми, які розмовляють по-українськи. Та коли настав час нашій дитині йти до дитячого садка, ні я, ні дружина ні разу не вагалися, що це має бути тільки україномовний заклад. Так наша російськомовна дочка опинилася в україномовному дитячому садку-ліцеї, який у п’ять років закінчила відмінницею з похвальною грамотою. У тих-таки п’ять років вона вступила до україномовної загальноосвітньої школи з поглибленим вивченням гуманітарних предметів. І вже третій рік поспіль продовжує бути круглою відмінницею в усіх дисциплінах. Але, що нас радує найбільше, торік дочка стала переможницею олімпіади з української мови, а цього року увійшла до трійки призерок.
Можливо, наша батьківська нечуйність щодо примусу дитини до навчання нерідною для неї мовою зробила її дурнішою на 60%. Інакше вона у вісім років замість того, щоб писати вірші українською, вже могла б займатися якимись нанопроблемами в якому-небудь Сколково. Звісно, якби не ця «мовна» дегенерація.
Проте, слід визнати, моя сім’я — не показник. Ми робимо свою дитину розумовим виродком, можна сказати, через те, що не маємо можливості нівечити її ще більше. Як це, наприклад, робить найбагатший громадянин України, однопартієць Колесніченка Рінат Ахметов, який відправив свого сина вчитися в Англію, де він явно одержує освіту не російською чи татарською мовами. І це не поодинокий приклад. Ще один відомий представник партії влади Андрій Клюєв теж вважає за краще, щоб його сини здобували освіту в країнах, де російськомовної школи днем з вогнем не знайдеш. І взагалі, серед представників того прошарку українського суспільства, який через непорозуміння вважає себе «елітою», давно дуже модною пошестю стало зменшувати інтелект своїх дітей на всі 60%, відряджаючи їх учитися подалі не лише від україномовного, а й від російськомовного середовища. Мабуть, вони вважають, що за класичним формулюванням на їхніх дітях природа має повне право відпочити.
Утім, як здається, Вадим Колесніченко в чомусь таки має рацію. Адже, вважаючи істиною його «наукові переконання», ми маємо можливість в усій красі оцінити русифікаторську політику, що проводилася на захоплених та «звільнених» територіях Російської імперії як за часів царизму, так і в СРСР за радянської влади. І Валуєвський циркуляр, і Емський указ, що забороняли навчання «малоросійським говором», і боротьба комуністів проти «українського буржуазного націоналізму» подають нам картину політики свідомої дебілізації національних околиць, яку здійснювали царський комуністичний режими. До речі, сам Вадим Колесніченко досі демонструє відверту ворожість до тих, хто боровся за те, щоб українці мали право жити в своїй країні й навчатися рідною мовою. Але це окрема тема, і їй я присвячу окрему статтю.
Здавалось би, твердження народного депутата внутрішньо суперечать самі собі: підтверджуючи інтелектуальну деградацію тих країн, у яких нищилася рідна мова на користь окупаційної, ця ж ідея спростовується у випадках, коли носії нав’язаної мови самі прагнуть, аби їхні діти здобувати освіту в передових країнах світу. Втім, це позірне протиріччя. Якщо, звісно, розуміти, що держава як сукупність усіх своїх інституцій може розвиватися й досягати успіхів передусім на своєму національному ґрунті. Стосовно ж нашої країни, в якій влада відверто не сприяє створенню й розвитку повноцінної національної наукової школи, представники політичних сил, причетних до цього, радше своїх дітей відряджають подалі, виправдовуючись тим, що, мовляв, мова навчання в Україні не та. Але «не тією» ця мова чомусь є лише в Україні. І аж ніяк не в Австрії, Швейцарії або Франції.
Між тим, проект закону «Про мови», розроблений у надрах правлячої коаліції, вже готовий до розгляду у Верховній Раді. Його підсумковий розгляд і буде вердиктом «науковим переконанням» Вадима Колесніченка. Або ж остаточним вироком інтелекту нації.
