Моя Леся

Зовсім невипадково у сьогоднішньому номері — в день 140-річчя від дня народження Лесі Українки — читач знайде непересічний набір тем — спеціальний випуск «Моя Леся» , інтерв’ю з цьогорічним лауреатом Шевченківської премії Романом Гораком, який глибоко знає життя і спадщину Івана Франка, а також розмову про роман Ліни Костенко . В умовах незадоволеного запиту на високе ці видатні українці, ще так мало нами осмислені, пропонують інший рівень спілкування. Взяти їх у союзники — сьогодні означає отримати неабияку духовну підтримку.

...БУДУ СІЯТЬ КВІТКИ НА МОРОЗІ

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Моя Леся — з раннього-раннього дитинства. З «Лілеї». Лілеї в бабусиному полісаднику і Лесина «Лілея» в моїй дитячій уяві були рідними сестрами. Вже згодом я дізналася, що це був один із найбільш ранніх творів — 16-річної Лесі.

Пізніше завдяки нашим добрим вчителям, ми, тоді школярики, побували в Луцьку на виставі «Лісова пісня». Я ці відчуття пам’ятаю досі — як духовна висота протистояла примітивізму. Звідти, мабуть, і моя особлива любов до дерев — кожне дерево мені друг і брат, і мені боляче, коли їм боляче.

У нашому районному Будинку культури в Локачах якийсь наш художник на стіні написав:

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.

Можливо, ці рядки мене «запрограмували»?

Були часи, коли писали такі слова. Як важливо було їх побачити і запам’ятати, навіть, можливо, не до кінця усвідомлюючи їхнє значення. Як, здається, природно було й те, що в шкільні роки побувала в Колодяжному. Я назавжди зберегла враження від тих кімнат, від речей, яких торкалася Леся, від фортепіано... І розуміння того, що це була надзвичайно шляхетна родина. Така українська. Така людяна.

І в цей же час у Луцьку діяло літературне об’єднання «Лесин Кадуб». Все це наповнювало життя глибокими смислами. Дуже важливо, коли в юному віці опиняєшся в такому середовищі.

Леся — це Волинь. Та Волинь, що зберегла в собі могутні кристали домонгольської Руси-України, з яких виріс особливий світ.

Леся — це особливий стиль інтелектуального мислення. Він дає уявлення про те, якою сильною може бути українська мова. Не тільки м’якою і ліричною — а потужною й енергетичною. Криця.

Крім того, у нас на Волині, багато Лесь... Нас, Ларис, у моєму класі було троє. Наші батьки розуміли, хто така Леся. Для нас, українців.

ПРО «МАЛЕНЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ В ДИТЯЧІЙ ГОЛОВІ» Й ДОРОСЛІ РОЗДУМИ

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівського національного університету «Львівська політехніка»:

— Леся Українка в моєму житті — це особливий світ. Уперше я до неї доторкнулася, коли чула від своєї мами напам’ять, що мене завжди дуже вражало, «Мріє, не зрадь», вірші зі збірки «На крилах пісень»... Звичайно, для маленької дівчинки важко було заглибитися в сенс цієї поезії — хіба що слухати мелодику вірша. Потім доля так покерувала, що я у шкільній виставі грала роль Мавки. Я багато чого не розуміла, як і кожна дитина, вчила напам’ять, але фраза «О, не журися за тіло» міцно засіла мені в голову, і, мабуть, уперше я тоді зрозуміла, що первинна не матерія, а дух. Отака була маленька революція в дитячій голові і стимул зацікавитися Лесею Українкою, почати її читати. Другим таким стимулом стала поїздка з батьками на Волинь — ми заїхали у Колодяжне. Досі зберігаю фотографії з Колодяжного — стою біля пам’ятника Лесі, біля фортепіано. Також згадую, як колись на відпочинку тишком-нишком читала «Бояриню», яку мені дав В’ячеслав Чорновіл. Читати треба було крадькома, щоби ніхто не побачив, бо в 1960-х ця річ була заборонена... Дотепер пам’ятаю фразу з цієї п’єси: «Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна?».

Потім думала про Лесю вже в дорослому віці, перебуваючи на стажуванні в Парижі — бачила, як дітей приводять до Пантеону, де поховані великі французи. Діткам говорили: «Наша література, як і наші літератори — найкращі у світі». Згадую, подумала тоді: «Як це добре, що діткам змалечку закладають смисли, з якими вони потім живуть ціле життя». Згодом, перебуваючи на стажуванні у Стратфорді, місті Шекспіра, бачила, з яким трепетом англійці ставляться до його пам’яті. І думала про Колодяжне — батьківське гніздо Лесі, про яке ми згадуємо дуже рідко, хіба що на ювілеї... Так, нас ще вистачає на Шевченківські вечори, які щороку відбуваються за однаковим сценарієм, і ми не годні подолати того стереотипу... І я не раз собі думала: «А чому кожного року ми не говоримо про Лесю? Чому не робимо цього у студентських аудиторіях, можливо, у школі?»

Пригадую, як приводила своїх студентів на вистави «Одержима» і «На полі крові», які ставив «Театр у кошику». Тоді акторка Ліда Данильчук побоювалася, що в залі не буде тиші... Але, на моє велике здивування, мої хлопці, діти з села, які, можливо, вперше прийшли до театру, сиділи як миші, а вийшовши з театру, питали, чиї це вистави, і дуже дивувалися, почувши про Лесю — були переконані, що це Шекспір... Для мене це стало дуже великим уроком...

Леся Українка манила мене цілий час. Я, ще будучи студенткою, ходила на вистави театру Заньковецької «Блакитна троянда» та «Камінний господар». Це були прекрасні постановки з прекрасними акторами. А фраза з «Блакитної троянди» «Тільки з тобою я не сама» стала для мене ключовою...

Я перечитала всю її епістолярну спадщину і побачила Лесю зовсім в іншому контексті — як доньку талановитої мами, люблячу сестру, знайшла в ній риси людини, яка вміла глибоко переживати свою дружбу — наприклад, з Ольгою Кобилянською. І тоді усвідомила, що ця жінка переживала кожен свій день у своєму щоденному подвигу для нас. У той час, коли українська мова була заборонена, коли нашим літераторам «перекрили дихання», коли була неможлива рецепція світової цивілізації до нас, а нас — до світової цивілізації, вона продиралася крізь ті заслони.

Я взяла для себе від Лесі вміння йти по життю, коли вже зовсім немає сил, вміти встати, коли впала, і йти далі. І в цьому Леся для мене — духовний храм.

Велика Леся хотіла зробити те, чого ми не можемо зробити дотепер — ввести нашу літературу у світовий контекст. Мені здається, що Леся народжена в один час із Теодором Драйзером, Марселем Прустом, Генріхом Манном. Я думаю про те, що цих великих письменників знають, читають, перекладають, бо вважається невіглаством їх не знати А чи знають у світі нашу Лесю Українку? Так, вона перекладена — і мовами республік колишнього СРСР, і мовами народів світу. Але чи можуть знати Лесю у світі, коли ми, українці, не знаємо її?

Бог добрий до нас, бо подарував нам трьох геніїв: Лесю Українку, Тараса Шевченка та Івана Франка — ці постаті тримають нас як націю, виносять на своїх плечах.

«...ЇЙ БУЛО СОРОМНО ПЕРЕД ВІЛЬНИМИ НАРОДАМИ»

Ванда ЧАЙКОВСЬКА, доцент кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського держуніверситету імені Івана Франка:

— Коли мовимо у ювілейні дні про Лесю Українку, завжди переслідує почуття провини, бо згадувані завше при такій нагоді її уроки й перестороги залишаються актуальними: до голосу поетеси не завжди дослухалися ні сучасники, ні нащадки. Леся Українка пророкувала з високої гори, а її адресати часто залишалися біля підніжжя (може, й справді «Для гордої і владної душі життя і воля — на горі високій!»), вона намагалася розбудити розум, який був покараний сном за свою нескореність. Велет спав (пригадаймо згадувану легенду в останньому вірші «Про велета»), а тим часом з нього вороги виточували кров... Вдивляючись у єгипетську або вавилонську давнину, запитувала, коли скінчиться вавилонський полон і допоки рідний край Єгиптом буде?

Один із найважливіших уроків, які можемо винести з величезної творчої спадщини Лесі Українки — це жертовне служіння рідному слову і своєму народові.

Усевладна безжалісна муза — література — взяла маленьку авторку «Надії» й повела за собою, щоб зробити одинокою принцесою. Їй відміряна була 30-літня боротьба з хворобою, яка ламала лишень кості, але більше сушили думки про ярмо неволі в Україні, її переслідувало видиво червоних слідів від кайданів на руках, і було соромно перед вільними народами.

Гірко усвідомлюючи заблокованість рідної культури, «зухвало» взявши як виклик оточенню сміливий псевдонім, Леся Українка ввійшла у літературу, з якої не було виходу, крім того, вона «ніколи не загрожувала переходом в чужу літературу...». Її герої воліють радше загинути, ніж своїм мистецтвом служити ворогу (Антей із «Оргії», Річард Айрон із драми «У пущі», навіть пророчий дар Каландри — і той належить лише рідному грецькому народу). Чи не є уроком для наших сучасників застереження Лесі Українки: не виправдовувати будь-яке мистецьке (і не тільки) пристосуванство навіть під лушпиною благих намірів. Для неї — це не що інше як зрадництво. І в ті часи, і в нашій незалежній Україні той, хто кліпав очима, коли треба було ризикувати, відверто говорити, пізніше, як стало «можна», долучався до шеренги під відомою «колодою», видавав себе мало чи не за в’язня сумління. Вустами ж своїх героїв (натур сильних, жертовних і трагічних) Леся Українка стверджує: «Ти мене убити можеш, але жити не примусиш». Її Одержима, Тірца, Касандра, Долорес, врешті, і Мавка та Оксана не приймають будь-якого рабства над собою, бо, на думку авторки, «раб — це той, хто самохіть несе ярмо неволі». Леся Українка вважала причиною невільництва не соціально-економічні обставини, а стан духу, для неї найстрашнішими було духовне рабство, моральна деградація, безпорадні квиління, бо «країна ціла може в них втопитись, доволі вже їм литись». І хоч в Україні «не було іще епохи для поетів, були тільки поети для епох», і їм ніколи чоло не вінчали лаврові вінки, «страждали співці в самоті», — Леся Українка благословенним словом, яке єдине здатне гартувати дух, намагалася збудити заснулий розум, бо для неї найголовнішим було зробити Україну свідомою, вона хотіла, щоб людина своїм життям до себе дорівнялась, щоб усвідомила, які скарби сховані в її душі, тоді вона здатна скласти каміння у підмурівок, «щоб не казали люди — тут руїна, щоб мовили: колись тут стане дім!».

«Я МАВ ЩАСТЯ ПЕРЕТВОРЮВАТИ ЇЇ СЛОВО НА ЖИВУ ЕНЕРГІЮ»

Богдан КОЗАК, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, актор Театру ім. Марії Заньковецької:

— Доля мені подарувала зустрічі з Лесею не в сенсі кабінетного читання, а практичної реалізації — я декламував її вірші зі сцени, грав у виставах, записував поезії для телевізійних програм і поставив інсценізацію «Орфеєве чудо» за однойменною драматичною поемою Лесі Українки і п’єсою «Сподіватись» Юрія Щербака. У тій виставі образ Лесі грали: дівчинка і чотири актриси, одягнуті у сіру, чорну, блакитну й білу сукні (це символізувало різні періоди життя і творчості Лесі Петрівни: від дитячих мрій — до каліцтва, сподівань юності й сірої буденності до високого духовного злету)... Я мав щасливу можливість перетворювати красиве високе слово поетеси в енергію, живу думку й чуття. Леся Українка — це невмирущий, живий дух народу. Господь дав нам геніального Шевченка, який підняв нас до свідомості національної величі. А Леся Українка — не тільки великий поет, а й уособлення незламного духу нашого народу. Торкнутися до слова Лесі Українки і пропустити його через себе означає збагатитися, духовно очиститися й відчувати свою причетність до великої нації українців. І за це їй — низький уклін і велике спасибі. Для мене містком через віки, який поєднує високу поезію і незламний дух Лесі Українки з сьогоденням, є творчість Ліни Костенко.

«ЕТИЧНУ УКРАЇНУ ВОНА ПРОТИСТАВИЛА ІМПЕРІЇ»

Сергій СТУКАНОВ, філософ, член Ради Засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, Донецьк:

— На моє сприйняття загального образу й провідних творчих інтенцій Лесі Українки визначальний вплив справило ґрунтовне дослідження О. Забужко «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», глибочінь і широчінь інтерпретацій якої — попри певну дискусійність окремих висновків — напевне, не має аналогів у лесезнавстві. Утім, досить переконливо обѓрунтований Оксаною Стефанівною гностицизм Українчиного світогляду — дарма, що не знав тоді ані самої течії, ані її основоположень — інтуїтивно прочув іще в старшій школі, читаючи передбачену програмою містичну драму-феєрію «Лісова пісня». Сакраментальне «О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно», вкладене до вуст лісової Мавки, назавше виобразило постать «моєї» Лесі Українки — мисткині, що в одвічній антиномії тіла й душі надавала перевагу останній, усвідомлюючи мінливість (та, відтак, неминучу зумовленість) першого, «приреченого» на духовне преображення; що була схильна шукати надійних буттєвих підстав та ціннісних орієнтирів у світі духовних сутностей. Цікавлячись згодом антропософією — духовно-науковим вченням, заснованим сучасником Лариси Косач, австрійським філософом Рудольфом Штайнером (що він, за прикметним збігом, 27 лютого має 150-ту річницю своїх уродин), — завважував очевидні паралелі у світосприйнятті цих видатних людей і не раз повертався — як подумки, так і фактично, знов і знов перечитуючи магістральні епізоди, — до згаданої містерії. Відтак, «моя» Леся Українка — це постать універсальна, що мислила категоріями людини й світу; втім, покладала в цей світ — як його невід’ємну частину — духовну (етичну) Україну, протиставлювану імперії. Вчитатися в неї і втілити її в матеріальному світі — іще належить нашому й наступним поколінням українців.