Мрія про «останній бій»

85 років — термін явно недостатній для того, щоб той вогненний шрам в історичній пам’яті народу, яким є жовтень 1917-го, забувся та зробився надбанням лише академічних дискусій істориків. Безперечно, прихід до влади більшовиків змінив долю декількох поколінь громадян нашої колишньої спільної Батьківщини — і цілих поколінь, і мільйонів живих, конкретних людей. Ось чому (нехай не на аналітичному рівні, а радше підсвідомо, з емоційними «перехльостами») і ми, і наші далекі нащадки звертатимуться подумки до подій у Петрограді, датованих 7 листопада 1917 року за новим стилем.

Але і тепер, і в майбутньому шлях до пізнання рушійних сил, загадок та наслідків перемоги Леніна та його соратників один: не історичні заклинання (чи то з боку крайніх правих, частина з яких говорить про жовтень iз такими інтонаціями, що з ними російські старовіри-фанатики згадували диявола; чи то з боку «незламних» більшовиків зразка 2002 року, для яких, здається, не існують десятки мільйонів жертв, покладених на вівтар «нового світу»), а вивчення точних, достовірно підтверджених фактів та осмислення документів тієї доби. Треба не давати волю почуттям, а думати. І не забувати нічого. Тим більше, що революційні перипетії 17-го року мають дуже багато типологічно схожих рис iз драматичними епохами більш далекого минулого; але чи тільки минулого? Запитаємо себе: чи застраховані ми від такої ситуації, коли політичний екстремізм охоплює не окремих суперрадикалів, а більшу частину суспільства (адже саме в цьому визначальна риса російської кризи 17-го)?

І ось якщо говорити про осмислення документів, то є один безцінний свідок тих давніх подій, чиї спостереження були і залишаються майже невичерпним джерелом для дослідників тих «10 днів, що потрясли світ». Так, я кажу про Джона Ріда (1887—1920), випускника Гарварда, кореспондента американської лівосоціалістичної преси, автора колись знаменитої, а тепер дивовижно рідко згадуваної книги про Жовтень. Якщо врахувати, що Рід, попри свої явні симпатії до більшовиків, прагнув відтворити широку, об’єктивну, епічну картину подій, збагнути «обриси та зміст цілого» (його слова) і, до того ж, був людиною яскравою, талановитою — то висновок один: хочемо зрозумiти, чому 85 років тому перемогли саме більшовики — читаймо Ріда. Отже...

По-перше, дивує, як добре вміє американський журналіст поєднувати конкретні, фізично зримі описи живих неповторних сцен тих днів, тексти надзвичайно вдало відібраних документів і політичні узагальнення. Ось один приклад таких сцен «iз натури»: «25 жовтня (7 листопада), — пише Рід, — був холодний, вогкий день, біля зачинених дверей Державного банку стояло кілька солдат з багнетами напоготові, один iз них на запитання: «Ви чиї? Чи ви за уряд?», відповів iз посмішкою: «Немає більше уряду, і слава Богу!»; але магазини були відчинені, і взагалі, за словами Ріда, вулиця мала навіть спокійніший вигляд, ніж напередодні. Невським проспектом, як завжди, йшли трамваї, на котрих «висіли» десятки чоловіків, жінок і дітей...» Навівши «побутову» замальовку автора, перейдемо тепер до узагальнень.

Головною причиною перемоги Леніна, Троцького та інших більшовицьких вождів Рід вважає те, що «можновладці ставали все консервативнішими, а маси — все радикальнішими. З погляду ділових кіл та російської інтелігенції, революція вже пішла досить далеко й надто затягнулась; настав час навести порядок». З іншого боку, вказує американець, петербурзька «вулиця», робітники, солдати, матроси були розчаровані тим, що красиві обіцянки уряду (мир, передача заводів під контроль трудящих — гасло, яке особливо вдало використали більшовики) залишаються на папері. І це породжувало бажання йти «в останній бій» (їм здавалось, що останній в тому сенсі, що переможний, більше таких боїв уже не буде: Ленін, майстерно висуваючи та знімаючи політичні гасла: «Вся влада Радам!»; «Хай живуть Установчі Збори!», геніально відчував психологію мас). Суть ситуації, що тоді складалася, Рід викладає iз блискучим лаконізмом: «У вiдносинах між слабким урядом та народом рано чи пізно настає момент, коли кожен крок влади приводить маси у шалений стан, а бездіяльність викликає у них презирство».

І ще один аспект. Останніми роками стало модним говорити про «німецькі субсидії» більшовикам та особливий авантюризм Леніна як мало не головні (а то й єдині) причини краху старої Росії. А ось оцінка Ріда: «Говорячи про зростаючу популярність більшовиків, необхідно зрозуміти, що розвал російської економіки та російської армії відбувся не 25 жовтня 1917 року, а на багато місяців раніше як неминучий, логічний наслідок процесу, що почався ще у 1915 році». Додамо: значно, значно раніше! Ще тоді, коли був прийнятий і з боку влади, і з боку її ворогів той жорсткий класовий підхід, що за словами визначного українського філософа сучасності, професора Сергія Кримського, «припускає конструктивність сил зла».

Кілька слів про той розвал економіки, що про нього пише Рід. Автор «10 днів...» наводить у додатку до книги такі цікаві цифри: за офіційними даними урядових інстанцій, iз серпня 1914 р. по серпень 1917 р. у дещо благополучній Москві ціни на продукти харчування зросли на 556%, тобто на 51% більше, ніж зарплата, а ціни на інші товари першої необхідності (взуття, мило, сірники, гас тощо) на 1109%, тобто вдвічі щодо зарплати. Влада сподівалася, що під час війни народ терпітиме подібну та ще більшу скруту. Результат відомий.

І останній епізод iз книги Ріда, може, один з найпоказовіших, який висвітлює, як карається в історії правовий нігілізм, цинічна неповага до законів. Напередодні скликання II з’їзду Рад (який фактично передав владу уряду Леніна) мандатна комісія з’їзду відхиляла одного делегата за іншим, бо обрані вони були незаконно. Але, пише Рід, «член Більшовицького центрального комітету Карахан тільки сміявся. «Дурниці, — казав він делегатам, — коли почнеться з’їзд, ви всі займете свої місця».

Коли я прочитав оці Рідові рядки, в мене виник страшний здогад. Я зазирнув у енциклопедію, і він підтвердився. Рік смерті члена більшовицького ЦК Льва Карахана — 1937-й...

Продовження теми на сторінках "День України" та "Подробиці"